Беніто Муссоліні
“Il Popolo d’Italia”, 15 грудня 1917.
Це погане слово що, однак, не має ніякого значення. Є набагато гірші слова які вже вкоренилися в італійській мові. Нам начхати на пуристів, гавкаючих перед кожним неологізмом. Ось він, вічний конфлікт між старим та новим світоглядом!
Траншеєкратія це аристократія траншей. Завтрашня аристократія – найглибшого походження, обфарбованого кольором крові. На її гербу можна побачити протитанкового їжа, траншейну могилу та гранату.
Кидати гранату це чудове мистецтво, навіть якщо вона вже вибухнула в вашій руці та змусила подумати про того недобросовісного кустаря, який її зробив.
Є багато різних гранат: Sype, Besozzi, B. P. D., Tehrenit і так далі. Всі вони дуже елегантні, дуже chic.
Є одна зі «спідницею». На нашому, траншейному, жаргоні ми її називаємо «панянкою». Ми проносили гранати в хлібницях, разом із м’ясними консервами та хлібом. Кидали її та кидаємо в австрійські пики. Любо!
Не можу зрозуміти, чому в Італії ніхто не подумав заснувати школу гранатометників. Завжди на четвертій сторінці газет я бачу реклами шкіл токарів, мотоциклістів, шоферів. Потрібно заборонити всю цю рекламу. Ось побачите, що скоро буде і школа гранатометників…
Я відволікся від теми через ностальгію по професії. До того ж гранати є вельми цікавою темою для розмови. Але йдемо далі.
Зараз можна побачити зародження нової аристократії. Тільки сліпі або ідіоти це не бачать. До того ж ця аристократія вже робить свої перші кроки, вже заявляє власні права. Вже намагається зайняти своє місце у соціумі, роблячи для цього конкретні дії. Це складний процес який можна порівняти зі шляхом французької буржуазії до 89-го року.
Про еволюцію французької буржуазії (до 89-го включно) є книга Жана Жореса, дуже корисна до речі. Італія рухається в бік створення двох великих партій: ті, хто були та ті, кого не було; ті, хто боровся та ті, хто не боровся; ті, хто трудився та паразити. На це багато що вказує.
В Мілані весь рух пропаганди та внутрішнього спротиву керується Комітетом Дії покалічених та інвалідів війни. У Турині була створена партія фронтовиків, де категорично відмовляють дезертирам. У Болоньї скоро почне виходити газета під назвою «Голос фронтовиків ». Тож якщо і є якась боягузька душа, яка пропонує безсоромно спекулювати над покаліченими та інвалідами, то зараз вона дуже розчарована. Покалічені та інваліди великої війни не сидять у дорозі, просячи милостиню та вибиваючи жалість у прохожих. Вони не віддають себе тим хто, «жаліючи» їх, показує «жахи» війни.
Яка ж невимірна моральна сила має бути в настільки патріотичному вчинку ветеранів!
Щоб переконатись в цьому, достатньо лише подумати про зворотні випадки.
Сьогодні ці інваліди та каліки є авангардом великої армії, яка повернеться вже завтра. Тисячі інвалідів чекають на мільйони ветеранів. Ця величезна маса, повністю усвідомлюючи вже зроблене, неминуче похитне рівновагу.
Жорстокий та кривавий час траншей врешті решт щось залишить після себе – в людях буде більше відваги, більше віри, більше завзятості.
Старі партії та старі люди, намагаючись (удаючи що нічого і не відбулось взагалі) пригнічувати політичне майбутнє Італії, будуть зметені. Завтрашня платівка заграє по-іншому: це буде уповільнений андантино не без одного фортіссімо та з багатьма дієзами. Саме тому ми й дивимось презирливо на те, що говорять та роблять старі, пихаті, дряхлі та слабоумні бурдюки, повні святих слоганів.
Можна навіть захоплюватись тими, хто відчайдушно намагається триматись за старі ідеї та менталітет. Ці люди дивляться на потяг, залишаючись на пероні вокзалу з дурним та презирливим лицем. Такі слова як «республіка», «демократія», «радикалізм», «лібералізм», «соціалізм» не мають більше жодного сенсу. Завтра мільйони ветеранів дадуть їм новий сенс, який може стати кардинально іншим.
Можливо буде, наприклад, антимарксистський та національний соціалізм. Мільйони селян повернуться з поритих траншей до поритого поля і винайдуть синтез антитезиса – клас та нація.
І тут можна побачити ознаки цього; ще вчора ми про це говорили з генуезькими робітничими.
Ті, хто з тих чи інших причин не сидять з нами; ті, хто не бореться, повинні – якщо вони Італію та люблять її безкорисливо – не забувати у своїх промовах, пропозиціях та дій «інших», які страждають та вмирають за те, щоб Італія продовжувала жити.
Ті, хто відігнав австріяк за Ізонцо в одинадцяти битвах; ті, хто зупинив Австрію, Німеччину, Болгарію та Туреччину на П’яве - вони дивляться, слухають та розуміють.
Сьогоднішня Італія живе там. І завтрашня теж.
Ми розділяємо пристрасть бійців, і завтра ми приєднаємось до них, щоб справедливість нарешті запанувала.
