Автор: сер Лоуренс Фрідман для Foreign Affairs
Росія наближається до розплати
Уряди розпочинають війни, переслідуючи різні цілі: від завоювання території, зміни режиму ворожої держави до підтримки союзника, який перебуває в облозі. Як тільки починається війна, ставки одразу ж підвищуються. Один з парадоксів війни полягає в тому, що навіть коли її початкові цілі стають недосяжними або відкидаються, необхідність не виглядати переможеним лише зростає - настільки, що навіть якщо перемога вже неможлива, уряди все одно будуть наполегливо намагатися показати, що вони не переможені.
Проблема поразки виходить за рамки недосягнення цілей або навіть необхідності пояснювати витрати крові і скарбів заради незначної вигоди: поразка ставить під сумнів мудрість і компетентність уряду. Поразка на війні може призвести до падіння уряду. Саме тому уряди часто продовжують вести війни: визнання поразки може ускладнити утримання влади.
Уся ця динаміка очевидна у війні росії проти України. Президент росії Владімір Путін поставив собі за мету «денацифікацію» і «демілітаризацію» України. Під першим він, імовірно, мав на увазі зміну режиму, і в цьому випадку війна явно зазнала невдачі. Позиція українського президента Володимира Зеленського сильна як ніколи. Що стосується демілітаризації, то Україна перебуває на шляху до того, щоб стати найбільш мілітаризованою країною в Європі. Багато російськомовних в Україні, від імені яких Путін стверджував, що діє, тепер вважають за краще розмовляти українською, тоді як російськомовні райони Донбасу були знищені, деіндустріалізовані і депопуляризовані через цю руйнівну війну.
Російські війська не змогли взяти під повний контроль жодну з чотирьох областей або адміністративних регіонів - Донецьку, Луганську, Херсонську та Запорізьку, - які Путін оголосив російськими у вересні 2022 року. Значна частина територій, спочатку захоплених після повномасштабного вторгнення, була втрачена, і ще більше втрачається, хоч і повільно, під час нинішнього українського наступу. До лютого 2022 року росія могла бути впевнена, що Україна не зможе оскаржити незаконну анексію Криму, але зараз навіть утримання півострова росією вже не є беззаперечним. Україна все ще сподівається, що цілі її війни - звільнення всіх окупованих земель і відновлення кордонів, встановлених у 1991 році, - можуть бути досягнуті. Навіть якщо нинішній наступ України зупиниться, росії наразі бракує бойової потужності, щоб скористатися перевагою і захопити більше території.
Путін не наблизився до досягнення жодної зі своїх воєнних цілей, тоді як ціна його гамбіту стає дедалі вищою. Він, звичайно, може вважати, що принаймні деякі з його початкових цілей все ще можливі, або втішатися думкою тих аналітиків на Заході, які переконані, що найкраще, на що може сподіватися Україна, - це військовий тупик. Але російський лідер ніколи не показував, що його влаштовує патова ситуація. Він прагне такого рішення, в якому він може бути показаний як явний переможець. Коли його запитують про переговори, в тому числі співчутливі співрозмовники, наприклад, з Африки, він все ще вимагає, щоб Україна визнала анексію чотирьох областей, що вимагало б від Києва передати Москві більше території. Цього, очевидно, не станеться.
Якби Путін погодився на припинення вогню на основі нинішніх позицій, це зменшило б загрозу для Криму і дозволило б росії окупувати все ще значну частину української території. Водночас це підтвердило б, що жодна з цілей Путіна не була досягнута. Це стало б ще більш очевидним, якби дискусії навколо припинення вогню призвели до тиску на російські війська з метою змусити їх залишити частину захоплених ними територій. Залишитися з клаптиками української території з вороже налаштованим населенням, величезними рахунками за реконструкцію і довгими лініями фронту з непереможеною Україною не виглядало б великою перемогою - особливо на тлі численних втрат, понесених російськими військами, деградації російської армії, занепаду російської економіки і підриву позицій росії як великої і впливової держави. Як тільки бойові дії припиняться і війська почнуть повертатися додому, відбудеться національна розплата, і це не дуже добре відобразиться на Путіні.
Але зараз Путін повинен зіткнутися з ще більш тривожною можливістю: припустимо, що розплата не може бути відкладена і настане до остаточного завершення бойових дій, а не після них. Всі тенденції - військові, економічні, дипломатичні - продовжують вказувати в неправильному напрямку, і Путін не має переконливого пояснення, як можна врятувати ситуацію. Російський президент опинився в пастці, не маючи хороших варіантів. Він, можливо, вже усвідомлює, що розплата почалася.
НЕОБХІДНІ ВИГАДКИ
Російські еліти добре знають, що війна була жахливою помилкою і що справи йдуть погано. Вони не схильні щось робити з цим, бо бояться Путіна і хаотичного світу без нього. Вони достатньо патріотичні, щоб вірити, що, незважаючи на весь додатковий стрес, систему можна якось змусити працювати і що країна вистоїть. Саме на фронті масштаби помилки стали неминучими, і саме там є найбільше доказів інакомислення. Короткочасний заколот групи найманців «Вагнер» багато в чому був пов'язаний з бажанням її лідера Євгєнія Прігожина захистити свою бізнес-модель від Міноборони. Але Прігожин також скористався ширшим невдоволенням вищим російським командуванням, його бездарною стратегією, марнотратною тактикою і корупційною практикою.
Прігожин програв безпосередню боротьбу за владу, втратив зброю і бізнес, але ще не втратив життя і свободу. У відносинах зі своєю колишньою довіреною особою Путін продемонстрував більше вразливості, ніж слабкості. В результаті було набагато складніше понизити в посаді міністра оборони Сєргєя Шойгу або головнокомандувача Валєрія Гєрасимова, незважаючи на їхню демонстративну некомпетентність і втрату підтримки серед офіцерського складу. Але лояльність стоїть на першому місці. Саме військові, тісно пов'язані з Прігожиним, опинилися на узбіччі.
Тим часом Гєрасимов, очевидно, звільнив генерала Івана Попова, командувача 58-ї загальновійськової армії ППО, після того, як той гірко поскаржився на умови, нав'язані його військам, які, за його словами, були «ножем у спину». Скарги, які озвучив Попов, широко поширені і не зникнуть, особливо якщо Україна продовжуватиме порушувати російську логістику, і незрозуміло, що російське командування може зробити для їх вирішення. Російська відповідь на просування українських військ полягала в тому, щоб кинути всі сили в контратаки. Це призвело до деяких інтенсивних боїв і випадкових успіхів, але українська армія адаптувалася після перших розчарувань і продовжує утримувати ініціативу і більший імпульс.
Ці події підривають моральний дух військ на передовій, вони також підривають довіру еліти і навіть позицію Путіна. Минулі російські невдачі, або, принаймні, ті, які не можна було приховати, спричинили серйозні зміни в російській стратегії. Після невдачі на початку битви за Київ, увагу знову було зосереджено на Донбасі. Після прориву українських військ під Харковом у вересні 2022 року Москва вирішила підняти ставки, поставивши більш амбітні військові цілі, здійснивши масову мобілізацію та розпочавши кампанію бомбардувань об'єктів критичної інфраструктури України. Досі найбільш суттєвою відповіддю були каральні заходи: розірвання угоди, яка дозволяла Україні експортувати зерно, а потім удар по українському порту в Одесі.
Якщо Україна здобуде ще одну велику перемогу (і тут немає гарантії), незрозуміло, які варіанти будуть доступні для того, щоб запропонувати Москві більш ефективну стратегію. Вибір буде неприємним для Путіна: він повинен буде або підтвердити, що росія програє непотрібну війну, або продовжувати вести війну, яку не можна виграти.
Одним із виходів з такої дилеми може стати те, що Путін змусить своїх пропагандистів вигадати історію, яка пояснить, чому, незважаючи на видимість поразки, росія насправді перемогла. Найпростіша історія, яку він може розповісти, - це те, що росія воює не з Україною, а з НАТО. Кремль вже розповідав цю історію, щоб пояснити російські невдачі і показати, як Україна діє як агент Заходу. Цю історію можна було б перетворити на героїчну історію про те, як, незважаючи ні на що, росія пережила гнів наймогутнішого у світі альянсу. Але ця історія також, з російської точки зору, неоптимальна, тому що якби росія справді перебувала у стані війни з НАТО, у неї не було б жодних шансів на перемогу. Наразі кожна нова ініціатива країн НАТО на підтримку України супроводжується грізними попередженнями з Москви, зазвичай від заїждженої платівки, якою є колишній президент Дмітрій Мєдвєдєв, про жахливу, невизначену відплату, яка має настати. Такі заклики досі не стримували союзників України.
Минулого року Москва висунула більш правдоподібний аргумент, стверджуючи, що поєднання енергетичної кризи в Європі та занепокоєння витратами призведе до того, що Захід згорне свою підтримку України. Можливо, тепер Путін сподівається досягти такого ж ефекту за допомогою дефіциту продовольства, навіть якщо це зашкодить країнам, які в інших відношеннях йому симпатизують. Він може бути розчарований: подібні дії ще не підірвали підтримку України з боку Заходу. За останні півроку до Києва було доставлено все більше і краще озброєння. У певних аспектах країни НАТО зазнають такого ж тиску, як і росія; не програти - це також життєво важливий інтерес Заходу.
РОЗПЛАТА
Очевидно, що це війна, яку виграє або програє Україна, а не НАТО, але після того, як Альянс став настільки відданим українській справі, він не може відступити, особливо після того, як він так багато інвестував в оснащення країни, щоб вона могла боротися і перемагати. Пошук ресурсів для підтримки України може бути складним завданням, але це справді колективні зусилля, і більшість союзників США роблять значні фінансові та матеріальні внески. Україна є згуртованою і ефективною у своїй боротьбі. Крім того, перемога росії стала б геополітичною катастрофою для НАТО, створюючи набагато більший ризик повномасштабної війни між Альянсом і росією. Краще, щоб росію відтіснила Україна, а армія росії при цьому деградувала.
Головні питання, що стоять перед НАТО, стосуються перспективи зміни адміністрації США і того, які зміни в політиці щодо України це може спричинити, а також занепокоєння, що Україна не здатна здійснити серйозні військові прориви. На перше питання ми не отримаємо відповіді до листопада 2024 року, а на друге - у найближчі тижні та місяці.
Навіть якщо прогрес буде повільнішим, ніж очікувалося, Україна не буде зацікавлена у припиненні вогню доти, доки росія утримує так багато її землі і принижує тих, хто живе під її окупацією. Київ припускає, що Москва скористається будь-яким перемир'ям, щоб відновити свої сили для наступного раунду бойових дій. Відновлення та реконструкція у післявоєнній Україні стануть складними викликами і викличуть незручні питання щодо оцінок і рішень, прийнятих до і під час бойових дій. Але на відміну від ретроспективного підходу в росії, в Україні немає сумнівів у тому, що це війна, яку потрібно було вести і яку можна було програти.
Путін може просто намагатися втриматися, але з огляду на зростаючий тиск йому потрібна стратегія, яка покаже, що у росії все ще є шлях до перемоги. Те, що робить Путін, має, у свою чергу, впливати на дії України. Київ може посилити занепокоєння Москви, демонструючи, що жодна частина росії не є безпечною, караючи російські війська на фронті та опортуністично звільняючи території, навіть якщо це не зовсім те, що планували військові планувальники. Це стало війною на витривалість. Так само, як Путін повинен сподіватися, що Україна і його західні прихильники втомляться раніше, ніж росія, Україна і її прихильники повинні показати, що вони можуть впоратися з вимогами війни так довго, як це буде необхідно
