Згідно з матеріалами судового розгляду в Сербії, російські розвідувальні структури були причетні до фінансування актів осквернення релігійних споруд у Франції. У центрі справи опинилися троє громадян Сербії, яких наприкінці 2025 року заарештували та судили в місті Смедерево. Під час розгляду вони визнали свою участь у двох скоординованих акціях, що відбулися в районі Парижа.
Перший інцидент стався у травні 2025 року. Тоді вони облили зеленою фарбою три синагоги під час шабату. Обраний колір мав очевидне символічне значення, оскільки традиційно асоціюється з ісламом. Другий епізод був зафіксований у вересні того ж року та стосувався серії провокацій біля мечетей Парижа і його передмість. Обидві акції, як зазначається в судових документах, були спрямовані на створення суспільного резонансу, посилення міжрелігійної напруги та провокування конфліктів між різними громадами.
Судові матеріали містять висновок, що виконавці отримували «накази, інструкції та фінансування» від структур, пов’язаних із розвідувальними службами Російської Федерації. Серед цілей таких дій суд назвав розпалювання релігійної та національної нетерпимості, а також дестабілізацію внутрішньої ситуації в європейських країнах.
У тексті сербських судових рішень зазначено, що учасники групи діяли за вказівками та за фінансової підтримки «структур розвідувальної служби Російської Федерації». Суд дійшов висновку, що метою цих дій було «розпалювання релігійної та національної нетерпимості», а також «дестабілізація ситуації» у Франції та Німеччині [1], [2].
Згідно з матеріалами судових проваджень щодо атак на релігійні об’єкти у Франції, російські розвідувальні структури розглядали розпалювання міжрелігійної ворожнечі як інструмент впливу для дестабілізації європейських держав. Така тактика дозволяє не лише посилювати суспільну напругу, а й змушувати правоохоронні та спеціальні служби переорієнтовувати ресурси на захист потенційних цілей, відволікаючи їх від протидії іншим загрозам.
Водночас французькі спецслужби, як повідомляється, отримали внутрішні документи, які, за їхньою оцінкою, свідчать про схвалення осквернення єврейських об’єктів у травні 2025 року на найвищому рівні російської влади. У матеріалах французької розвідки зазначається, що метою таких дій було загострення відносин між єврейською та мусульманською громадами Франції через використання суспільно чутливих тем для провокування конфліктів, посилення внутрішнього розколу та підриву суспільної єдності [1].
Розпалювання ворожнечі між єврейською та мусульманською громадами, нанесення зеленої фарби на синагоги, залишені біля мечетей провокаційні символи та фотозвіти для організаторів таких акцій є відносно маловитратними операціями для виконавців. Натомість для держави наслідки виявляються значно дорожчими, адже правоохоронні органи та спецслужби змушені посилювати захист великої кількості потенційних об’єктів і реагувати на зростання суспільної напруги.
Журналіст-розслідувач і дослідник діяльності російських спецслужб Андрій Солдатов пояснює, що подібні атаки мають не лише символічний характер. За його словами, їхня головна мета полягає у перенаправленні ресурсів служб безпеки, розширенні переліку об’єктів, які потребують охорони, та збільшенні загальних витрат на контррозвідувальну діяльність. Ефективність таких операцій вимірюється не масштабом руйнувань, а здатністю створювати атмосферу страху, невизначеності та додаткового навантаження на державні інституції. На думку Солдатова, таким чином країнам, які підтримують Україну, нав’язуються додаткові безпекові та фінансові витрати [1], [2].
Ця теза є ключовою для розуміння всієї логіки розслідування. Йдеться не лише про ракетні удари, кібератаки чи інші форми гібридного впливу. Згідно з наведеними фактами, важливим елементом такої стратегії стає створення штучних внутрішніх конфліктів, які змушують демократичні держави витрачати значні ресурси на боротьбу з наслідками навмисно спровокованих криз.
• В одному випадку це проявляється через осквернення культових споруд. Такі провокації викликають страх серед віруючих, загострюють міжрелігійні суперечності та змушують правоохоронні органи посилювати заходи безпеки навколо великої кількості потенційно вразливих об’єктів.
• В іншому випадку інструментом стає кампанія з дискредитації окремих релігійних спільнот або громадянських ініціатив через навішування ярлика «секта». У результаті формується образ внутрішньої загрози, посилюються суспільна підозріливість і нетерпимість, а створена атмосфера страху використовується для просування рішень та наративів, які можуть відволікати увагу державних інституцій від реальних ризиків і спрямовувати ресурси на боротьбу з штучно сконструйованими проблемами.
• Третім механізмом стає ініціювання численних перевірок, адміністративних процедур, кримінальних проваджень та обшуків. Такі процеси потребують значних часових і кадрових ресурсів правоохоронної системи, відволікаючи її від протидії реальним загрозам, пов’язаним із діяльністю ворожих агентурних мереж, диверсійними операціями чи іншими викликами національній безпеці.
У такій моделі головна мета полягає не лише у створенні інформаційного шуму. Значно важливішим є втягування державних структур у реагування на штучно сформовані загрози, що збільшує навантаження на систему безпеки, розпорошує її ресурси та послаблює здатність концентруватися на реальних джерелах ризику.
Антикультова мережа, згідно з наведеними у розслідуванні даними, може розглядатися як вже сформована кадрова, ідеологічна та медійна інфраструктура, придатна для реалізації подібних інформаційних і суспільно-політичних операцій.
Особливо показовим у цьому контексті є сербський слід. Один із центральних фігурантів справи про провокації у Франції та Німеччині, які, за матеріалами суду, здійснювалися на замовлення російських розвідувальних структур, Момчило Гаїч, у відкритих джерелах згадується як особа, пов’язана із сербськими церковними колами. Також простежуються його контакти з єпископом Іринеєм Буловичем Бацьким та представниками оточення Порфирія, чинного патріарха Сербської православної церкви.
Водночас саме це сербське церковно-антикультове середовище протягом багатьох років співпрацювало в межах спільного ідеологічного дискурсу з представниками російського антикультового руху, насамперед із Олександром Дворкіним, президентом РАЦИРС, та священнослужителем Московського патріархату Олександром Новопашиним, який обіймає посаду віце-президента РАЦИРС. Така взаємодія проявлялася через спільні конференції, участь у тих самих майданчиках та просування схожих наративів щодо «сект», «деструктивних культів» і питань так званої «духовної безпеки».
Олександр Дворкін є однією з найвідоміших фігур російського антикультового руху. Він заснував Центр релігієзнавчих досліджень святого Іринея Ліонського, створений у 1993 році під егідою Російської православної церкви, а також очолив Російську асоціацію центрів вивчення релігій і сект (РАЦИРС). Через структури РАЦИРС, церковно-місіонерські організації Московського патріархату та міжнародні антикультові платформи він вибудовував широку мережу контактів і впливу в Росії, Україні та низці європейських країн. У 2009-2021 роках Дворкін обіймав посаду віце-президента FECRIS, Європейської федерації центрів дослідження та інформування про сектантство, а після завершення каденції продовжував брати участь у діяльності її керівних структур.
Водночас діяльність російського антикультового руху неодноразово ставала предметом критики з боку міжнародних правозахисних організацій. Зокрема, Комісія США з міжнародної релігійної свободи (USCIRF) у своїх матеріалах вказувала, що подібні антикультові кампанії можуть використовуватися як інструмент тиску на релігійні меншини та створювати ризики для реалізації права на свободу совісті.
РАЦИРС (Російська асоціація центрів вивчення релігій і сект) була створена у 2006 році як мережеве об’єднання російських антисектантських організацій. Очолює асоціацію Олександр Дворкін, а посади віце-президентів займають протоієреї Олександр Новопашин та Арсеній Вілков. Центральною організаційною та ідеологічною платформою мережі є Центр релігієзнавчих досліджень святого Іринея Ліонського. До структури РАЦИРС входять церковно-місіонерські, апологетичні та антикультові організації, пов’язані з єпархіями Московського патріархату, а також низка партнерських центрів і пов’язаних структур за межами Росії.
Олександр Новопашин є протоієреєм Російської православної церкви, одним із найближчих соратників Олександра Дворкіна та помітною фігурою російського церковно-антикультового руху. Він обіймає посаду віце-президента РАЦИРС і має статус члена-кореспондента FECRIS. З його діяльністю пов’язаний Місіонерський відділ Новосибірської єпархії, який виступає одним із ключових церковних майданчиків для поширення антикультових матеріалів та публікацій, спрямованих проти так званих «сект», «деструктивних культів» і окремих громадських ініціатив.
Новопашин регулярно бере участь у міжнародних антикультових конференціях, а просування антикультової тематики здійснював не лише через публічні виступи та церковні структури, але й через освітні програми, лекції та семінари для представників силових і правоохоронних органів, зокрема для співробітників МВС, Слідчого комітету та ФСБ Росії.
Коротко про головні висновки розслідування
Згідно з наведеними у розслідуванні фактами, російські спецслужби зацікавлені у проведенні операцій, спрямованих на розпалювання ворожнечі як у країнах, що підтримують Україну, так і безпосередньо на українській території.
Одним із механізмів реалізації такої стратегії, за версією авторів дослідження, виступає антикультова мережа, яка поєднує експертні ресурси, медійні майданчики та контакти у правоохоронному середовищі. У різних країнах її діяльність супроводжується схожим результатом: посиленням суспільних конфліктів, формуванням образу внутрішнього ворога, зростанням атмосфери недовіри та необхідністю для держави витрачати додаткові ресурси на реагування на загрози, які подаються як суспільно небезпечні.
Аналіз наведених матеріалів свідчить, що подібні тенденції простежуються одразу в кількох державах.
Одним із найбільш показових прикладів автори називають сербсько-французький кейс. Згідно з відкритими джерелами та матеріалами, на які посилається розслідування, організатори й оточення Момчіла Гаїча, якого пов'язують зі справою про провокації у Франції та Німеччині, ведуть до проросійського церковно-антикультового середовища Сербії. Саме в цьому середовищі протягом багатьох років брали участь у конференціях, публічних заходах та спільних проєктах російські антикультові діячі Олександр Дворкін і Олександр Новопашин, які відіграють ключові ролі в структурі РАЦИРС та міжнародному антикультовому русі [1], [9], [11], [12], [94].
У Латвії низка осіб, яких пов’язували з проросійськими мережами або щодо яких лунали підозри у співпраці з російськими спецслужбами, одночасно брали участь у просуванні Олександра Дворкіна та антикультових наративів на європейському рівні. Серед них у матеріалах розслідування згадуються Тетяна Жданок, Андрій Мамикін, Євген Єлкін і Микита Нікіфоров [6], [7], [8], [89], [90], [91], [92], [93].
Схожі зв’язки простежуються і в Литві. Колишній високопосадовець КДБ та депутат Державної думи РФ Микола Рижак, який разом з Олександром Дворкіним та Оленою Мізуліною підтримував ідею жорсткої боротьби з так званими «деструктивними сектами», був визнаний литовською владою особою, що поширює дезінформацію, розпалює ворожнечу та становить загрозу національній безпеці країни [13], [14], [15], [16].
Український напрямок також фігурує у наведених матеріалах. Зокрема, ще до початку повномасштабного вторгнення Росії антикультовий активіст Павло Бройде згадувався в оприлюдненому листуванні Владислава Суркова як учасник проєктів, пов’язаних із просуванням ідей федералізації України, інформаційним впливом та використанням релігійного середовища для реалізації політичних завдань [18], [19].
На цьому тлі діяльність української антикультової активістки Ірини Кременовської, на думку авторів розслідування, виходить за межі звичайної громадської ініціативи. У матеріалах, на які вони посилаються, звертається увага на її зв’язки з російською антикультовою інфраструктурою, публікаційні та партнерські перетини з ресурсом antisekta.org та іншими російськими майданчиками, а також на підтримку її діяльності з боку сайту Місіонерського відділу Новосибірської єпархії РПЦ, який пов’язують з Олександром Новопашиним.
Окремо автори вказують на рекомендації Кременовською матеріалів Олександра Невеєва, російського антикультового активіста, відомого своєю різкою антиукраїнською риторикою. Також наголошується на багаторічній паралельній участі Кременовської та представників російського антикультового середовища в кампаніях проти міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА». На думку авторів розслідування, сукупність цих фактів свідчить про існування спільного механізму, в межах якого під приводом боротьби з «сектами» та іншими нібито внутрішніми загрозами формується суспільна напруга, посилюється тиск на державні інституції та створюються умови для залучення посадовців і медіа до просування інформаційно-правових наративів, вигідних Росії [24], [29], [30], [31], [32], [33], [34], [35], [38], [39], [40], [41], [42], [43], [59].
Автори розслідування звертають увагу, що для російських спецслужб важливим завданням є не лише поширення дезінформації, а й втягування державних органів інших країн у реагування на неї. В умовах війни це може мати безпосередні наслідки для національної безпеки, оскільки ресурси правоохоронних і спеціальних служб відволікаються від протидії реальним загрозам, серед яких диверсійна діяльність, агентурні мережі, викрадення українських дітей, колабораціонізм, кібератаки та воєнні злочини.
Саме таку логіку, на думку авторів, демонструє французький кейс із провокаціями проти культових споруд. Вартість самої провокації є відносно невеликою, тоді як наслідки для держави обчислюються значними витратами на безпеку, розслідування та запобігання новим інцидентам.
У розслідуванні стверджується, що схожий механізм можна простежити і в українському кейсі, пов’язаному з «АЛЛАТРА». Його елементами називаються використання ярликів, масштабні медійні кампанії, залучення експертних висновків, численні обшуки, багаторічні судові процеси та міжнародні інформаційні атаки. На думку авторів, сукупність цих дій створює додаткове навантаження на державні інституції та суспільство, відтворюючи ту саму модель, яку вони описують на прикладі інших країн.
Сербія, Франція та церковно-антикультове середовище: що пов’язує справу Момчила Гаїча з російським впливом
За інформацією видання Forum 18, група, яка діяла на території Франції та Німеччини з квітня по вересень 2025 року, виконувала завдання на платній основі. Учасникам компенсували витрати на поїздки та проживання, а також дали винагороду в розмірі від 1000 до 1500 євро за кожну проведену акцію. Доказом виконання завдань слугували фотографії, зроблені на місцях атак [1]. Координація здійснювалася особами, відомими під позначеннями «M.G.» та «Hunter». Згодом особу M.G. було встановлено. Йдеться про Момчила Гаїча, якого пізніше виявили в Москві [1]. Балканські медіа повідомляли, що російська столиця фактично стала місцем його перебування після викриття діяльності групи [10], [94].
Присутність Гаїча в Москві привертає увагу не лише як деталь його маршруту після подій у Франції та Німеччині. Журналісти Радіо Свобода геолокували одну з його фотографій і встановили, що вона була зроблена біля храму святих Петра і Павла, який є офіційним представництвом Сербської православної церкви в Росії. На цьому знімку Гаїч перебуває серед центральних учасників церковного заходу [10], [94].
Відкриті джерела також вказують на його зв’язки із сербським церковним та антикультовим середовищем. Так, 22 травня 2023 року в церкві Вознесіння у Нові-Саді відбулося святкування церковної слави, де Гаїч виконував роль головного опікуна урочистостей, так званого «кума слави». Богослужіння очолював єпископ Іриней (Мірко) Булович Бацький, якого вважають однією з найвпливовіших постатей Сербської православної церкви та учасником церковно-антикультових ініціатив [10], [94].
Особливого значення цей факт набуває з огляду на попередню діяльність самого Іринея Бацького. У 2012 році він разом із Порфирієм, який нині очолює Сербську православну церкву як патріарх, брав участь у відкритті П’ятої міжправославної наради центрів з вивчення релігійних рухів і деструктивних культів у Нові-Саді. Серед доповідачів цього заходу були російські антикультові діячі Олександр Дворкін та Олександр Новопашин. Тематика конференції охоплювала питання боротьби з так званими «деструктивними культами», «тоталітарними сектами» та методи церковної протидії таким рухам [9].
Таким чином, відкриті джерела фіксують не лише російський слід у справі Момчила Гаїча, а й його перетин із середовищем, яке протягом багатьох років підтримувало контакти з російськими антикультовими структурами та їхніми ключовими представниками. Саме цей комплекс зв’язків становить окремий інтерес для дослідників російських мереж впливу в Європі.
Ще один ланцюг зв’язків веде від Момчила Гаїча до нинішнього патріарха Сербської православної церкви Порфирія через Ковільський монастир. У 2017 році Гаїч став героєм YouTube-програми «Життя геймера», де його представили як працівника компанії у сфері кіберспорту [10], [94]. Зйомки відбувалися на території Ковільського монастиря поблизу Нові-Сада. Під час інтерв’ю Гаїч розповів, що перебував там у 2012 та 2013 роках, проходячи програму подолання ігрової залежності [10], [94].
Ця обставина заслуговує на увагу через роль самого монастиря в церковному антикультовому середовищі Сербії. Саме при Ковільському монастирі функціонує релігійна спільнота «Земля живих», яка займається реабілітацією людей із різними формами залежності через духовні практики та молитву [10], [94]. Проєкт було створено за благословенням єпископа Іринея Бацького, а найбільшого розвитку він набув у період, коли настоятелем монастиря був Порфирій Павлович, нинішній патріарх Сербської православної церкви [10], [94].
Через постать Порфирія цей зв’язок знову перетинається з російським антикультовим середовищем. У 2017 році в Православному Свято-Тихонівському гуманітарному університеті в Москві відбулася міжнародна нарада, присвячена створенню міжправославної освітньої програми з сектознавства. Серед учасників заходу був Олександр Дворкін як представник ПСТГУ, а Сербську православну церкву представляв митрополит Загребсько-Люблянський Порфирій [11], [12].
Таким чином, відкриті джерела фіксують ще одну точку перетину між сербським церковним середовищем, пов’язаним із Момчилом Гаїчем, та міжнародними антикультовими структурами, в яких помітну роль протягом багатьох років відігравали російські діячі.
Уривок із виступу тодішнього митрополита Порфирія:
Оригінал із сайту Новосибірської єпархії: «Важливо, щоб професор Дворкін, якого весь православний світ знає як ерудованого борця з сектами, брав участь у цій освітній програмі. Ми покладаємося на силу Російської Православної Церкви» [12].
У 2021 році сайт місіонерського відділу Новосибірської єпархії, який пов’язують з Олександром Новопашиним, опублікував матеріал про обрання Порфирія патріархом Сербської православної церкви. У публікації наголошувалося, що Порфирій багато років займається тематикою протидії сектам, брав участь у конференціях FECRIS та інших міжнародних антикультових заходах, а його зацікавленість цим напрямом, як зазначалося в матеріалі, зберігалася протягом тривалого часу [12].
FECRIS — Європейська федерація центрів дослідження та інформації про сектантство, міжнародне об’єднання антикультових організацій та експертів із різних країн. Одним із її найвідоміших керівників був Олександр Дворкін, який обіймав посаду віцепрезидента федерації з 2009 по 2021 рік. Після початку повномасштабної війни Росії проти України діяльність FECRIS стала предметом критики з боку українських науковців і релігієзнавців, які звертали увагу на зв’язки організації з російським антикультовим середовищем та закликали французьку владу переглянути питання її підтримки.
На цьому тлі особливу увагу привертають свідчення Філіпа Петровича, одного з фігурантів французько-сербської справи, який під час судового розгляду визнав свою провину. Говорячи про Момчила Гаїча, він заявив:
«Я знаю, що прізвисько Момчіла — “Калуджер” (“Монах”), і що він тісно пов’язаний з російськими спецслужбами. Я не знаю, чи йдеться саме про розвідувальні служби Російської Федерації, але розумію, що його метою є дестабілізація політичної ситуації в Європі» [1].
У сукупності французько-сербський кейс демонструє багаторівневу конструкцію. Перший рівень складають зафіксовані в судових документах факти про фінансування, координацію та інструктаж виконавців з боку структур, пов’язаних із російською розвідкою [1]. Другий рівень пов’язаний із соціальним та ідеологічним середовищем, у якому фігурує Момчило Гаїч. Йдеться про кола, де протягом багатьох років перетиналися представники сербського церковного середовища та діячі російського антикультового руху, зокрема Порфирій, Іриней Бацький, Олександр Дворкін і Олександр Новопашин [9], [11], [12].
Таким чином, французько-сербська справа дає змогу побачити не лише механізм реалізації операцій із розпалювання міжрелігійної ворожнечі, а й середовище, через яке могли формуватися контакти, кадрові зв’язки та ідеологічні наративи, використані в подібних дестабілізаційних кампаніях.
Латвійський напрямок: проросійські політики, підозри у зв’язках із ФСБ та антикультові структури
Латвійський кейс демонструє інший механізм поширення антикультових наративів у Європі. Якщо в Сербії ключову роль відігравали церковні кола, то в Латвії ця діяльність простежується через політичні структури, партійні мережі та окремих представників європейських інституцій.
Однією з центральних фігур цього напрямку стала Тетяна Жданок, багаторічна депутатка Європейського парламенту від Латвії та представниця проросійського політичного середовища. У 2024 році видання The Insider оприлюднило матеріали, в яких ішлося про її контакти з російськими спецслужбами. Після появи цих публікацій Європейський парламент розпочав внутрішню перевірку, а Служба державної безпеки Латвії відкрила кримінальне провадження [89], [90], [91].
Водночас Жданок згадується і в контексті діяльності Олександра Дворкіна. В окремих публікаціях вона фігурує як особа, яка брала участь у просуванні російського антикультового діяча на європейському рівні та намагалася впливати на питання його допуску до майданчиків Європарламенту [6], [97].
У цих же матеріалах наводиться її резонансна заява про те, що серед людей, з якими вона сиділа за одним столом, лише двох вона достеменно знала як чинних або колишніх співробітників ФСБ Росії: Володимира Путіна та Сергія Наришкіна [6].
Поруч із Жданок у латвійському політичному та антикультовому середовищі згадуються й інші особи, серед яких Андрій Мамикін, Євген Єлкін та Микита Нікіфоров. Їх пов’язують як із партією «Латвійський російський союз», так і з просуванням антикультової тематики в регіоні.
Особливу увагу привертає Андрій Мамикін, колишній депутат Європарламенту від Латвії. У 2018 році він відкривав антикультову конференцію в Ризі, серед учасників якої були Олександр Дворкін та Луїджі Корвалья, представник FECRIS з Італії, який згодом активно виступав проти міжнародної громадянської платформи «АЛЛАТРА» в європейському інформаційному просторі [7], [8].
Надалі Мамикін сам став об’єктом уваги латвійських правоохоронних органів. У 2023 році Служба державної безпеки Латвії відкрила щодо нього кримінальне провадження через публічне виправдання та прославлення злочинів Росії в Україні. У 2024 році латвійські медіа повідомляли про намір спецслужб домагатися його кримінального переслідування [92], [93].
Латвійський кейс показовий тим, що до просування антикультової повістки були залучені особи, які одночасно демонстрували проросійські політичні позиції, взаємодіяли з Олександром Дворкіним і структурами FECRIS, брали участь у міжнародних антикультових заходах, а в окремих випадках самі ставали фігурантами розслідувань або кримінальних процедур, пов’язаних із російським впливом та виправданням агресії Росії проти України [6], [7], [8], [89], [90], [91], [92], [93].
Литва: Микола Рижак як приклад перетину силових структур, антикультової риторики та питань національної безпеки
Литовський кейс висвітлює ще один аспект тієї самої моделі. У центрі уваги опиняється Микола Рижак, колишній співробітник КДБ і російський політик, чия кар'єра включала службу у військовій контррозвідці та роботу в структурах державної безпеки [16], [17].
У 2016 році в Раді Федерації РФ відбувся круглий стіл, організований Оленою Мізуліною, присвячений ідеї запровадження в законодавство поняття «деструктивна секта». Серед учасників заходу були Олександр Дворкін і Микола Рижак. Участь обох фігурантів у цій дискусії зафіксована як у відкритих матеріалах, так і на сторінках антикультового видання «Вісник Синодального центру сектознавства» [13], [98].
Цей епізод привертає увагу тим, що питання боротьби з так званими «деструктивними сектами» просували представники середовища, пов'язаного не лише з антикультовою діяльністю, а й із колишніми радянськими та російськими силовими структурами. Саме тому литовський кейс розглядається як ще один приклад перетину антикультової риторики, політичного впливу та безпекового порядку денного.
За даними SOVA Center, Микола Рижак підтримав ініціативу щодо запровадження поняття «деструктивна секта» та під час обговорення прямо послався на радянський досвід контролю релігійних об’єднань [13].
У своєму виступі Рижак нагадав про існування в системі держбезпеки спеціальних структур, які здійснювали нагляд за діяльністю релігійних організацій. Він також висловив думку, що подібні об’єднання можуть використовуватися як інструмент для підривної діяльності в інтересах інших держав.
Така позиція демонструє характерний для представників силових структур підхід, за якого релігійні та громадські об’єднання розглядаються насамперед як потенційні об’єкти оперативного контролю. У межах цієї логіки будь-яка незалежна спільнота може бути оголошена «сектою», представлена як осередок зовнішнього впливу, а це, своєю чергою, створює підстави для розширення державного втручання. Саме подібну модель, згідно з наявними джерелами, протягом багатьох років просували Олександр Дворкін і структури РАЦИРС, а також поширювали через міжнародні антикультові контакти [3], [13].
У 2019 році влада Литви ініціювала процедури, спрямовані на обмеження в’їзду Рижака до країни. У матеріалах литовського Міністерства закордонних справ зазначалося, що після аналізу його публічних висловлювань існують підстави вважати, що він поширює дезінформацію, розпалює ворожнечу та може становити загрозу національній безпеці держави [14], [15].
Литовське видання Delfi також характеризувало Рижака як колишнього співробітника КДБ, діяльність якого, на думку литовської сторони, сприяє суспільному розколу та створює ризики для безпеки країни [15].
Показовим є те, що особа, яку в Литві розглядали як потенційну загрозу національній безпеці через поширення ворожнечі та дезінформації, одночасно виступала в Росії одним із прихильників посилення боротьби з так званими «деструктивними сектами», підтримуючи відповідні ініціативи разом з Олександром Дворкіним та Оленою Мізуліною.
Україна: зв’язок Дворкін — Бройде — Сурков у контексті гібридного впливу
Український напрямок антикультової діяльності не обмежується сучасними фігурами та кампаніями. Ще до них простежується співпраця між Олександром Дворкіним та Павлом Бройде, яка згодом привернула увагу дослідників російської гібридної війни.
У матеріалах Surkov Leaks і низці аналітичних досліджень Бройде згадується як учасник проєктів, пов’язаних із дестабілізацією України. Йдеться про ініціативи, що стосувалися федералізації країни, створення медійних мереж, запуску регіональних інформаційних ресурсів, використання псевдоекологічних проєктів, а також роботи через релігійні структури та механізми впливу на український інформаційний простір [18], [19].
Ще до створення РАЦИРС у 2006 році Дворкін і Бройде розвивали мережу «Діалог», яка позиціонувалася як об’єднання антикультових центрів у країнах Східної Європи. У 2002 році під час антикультової конференції у Вінниці, що проходила за підтримки структур УПЦ МП та окремих українських державних установ, було створено Східноєвропейський центр «Діалог». Президентом структури став Олександр Дворкін, а виконавчим директором — Павло Бройде. Надалі Бройде розбудовував мережу пов’язаних центрів в Україні та просував православно-антикультову риторику, яка декларувалася як захист суспільства від «сект», але, за оцінками авторів досліджень, одночасно створювала додаткові можливості впливу на релігійну, інформаційну та законодавчу сфери України [18], [19].
Документи Surkov Leaks, які складаються з кількох масивів електронного листування, демонструють, що релігійна та антикультова тематика розглядалася не лише як питання віровчення чи суспільної безпеки. У низці випадків вона використовувалася як елемент ширшої стратегії гібридного впливу на Україну.
Згідно з оприлюдненими матеріалами, Бройде пропонував концепції та механізми реалізації окремих проєктів, пов’язаних із просуванням російських політичних інтересів. Серед них були інформаційні платформи для легітимації проросійських наративів, спеціалізовані ресурси для впливу на військову аудиторію, регіональні медіа для формування сепаратистських настроїв, а також проєкти, орієнтовані на розкол різних суспільних груп. Окремо йшлося про використання релігійних структур та роботу з українськими медіа як інструментів впливу [18].
Показовим прикладом став епізод із Запорізькою областю, описаний у дослідженнях російської гібридної війни. За наявними даними, для регіону розглядалася стратегія просування ідеї особливого статусу під виглядом громадської ініціативи. Після аналізу різних варіантів акцент було зроблено на екологічній тематиці. Реальні проблеми промислового регіону використовувалися як основа для кампанії, що зовні виглядала як боротьба за покращення екологічної ситуації та захист інтересів місцевих жителів [19].
Саме ця обставина робить кейс особливо важливим. Ініціатива не асоціювалася з проросійською діяльністю та подавалася як локальний суспільний проєкт. Водночас, як зазначають автори досліджень, її політичний ефект міг працювати на досягнення стратегічних цілей, пов’язаних із послабленням центральної влади та просуванням ідей, вигідних Кремлю.
Цей приклад демонструє характерний механізм гібридного впливу. Російські інтереси не завжди просуваються через відкриту проросійську риторику. Нерідко для цього використовуються теми, які мають позитивне суспільне сприйняття: захист дітей, безпека громадян, екологія, релігійна експертиза або боротьба із суспільними загрозами. Зовні такі проєкти можуть виглядати як суспільно корисні ініціативи, але їхні наслідки можуть збігатися з інтересами зовнішнього впливу.
У цьому контексті історія Бройде виходить за межі окремого епізоду про федералізацію. Вона демонструє методологію, за якої особи, пов’язані з антикультовими структурами, можуть одночасно брати участь у проєктах, що дослідники пов’язують із гібридними операціями проти України. Теми «боротьби з сектами», «релігійної безпеки» та «захисту суспільства» при цьому можуть використовуватися як інструменти формування суспільних конфліктів і політичного тиску.
Саме тому, як зазначають автори досліджень, будь-які подібні ініціативи потребують оцінки не лише за їхніми публічними деклараціями, а й за реальними наслідками. Важливими залишаються питання про те, кого оголошують загрозою, які суспільні конфлікти створюються, яких рішень вимагають від держави та чи відповідають кінцеві результати інтересам України.
Досвід, пов’язаний із діяльністю Бройде, показує, що зовні конструктивні та соціально значущі проєкти можуть використовуватися як інструмент реалізації ширших політичних сценаріїв. У такому контексті поняття «секти», «релігійна безпека» та «захист суспільства» виходять за межі релігієзнавчої дискусії та стають частиною механізмів інформаційного й політичного впливу в умовах гібридної війни [18], [19].
Наведені факти з Франції, Сербії, Латвії, Литви та України демонструють спільну закономірність: теми релігійної безпеки, боротьби з «сектами» та захисту суспільства в окремих випадках можуть використовуватися не лише як суспільна чи експертна діяльність, а й як інструмент впливу та дестабілізації. Судові матеріали, журналістські розслідування та документи, на які спирається це дослідження, вказують на перетин антикультових структур із середовищами, що фігурують у контексті російського впливу. Головна небезпека таких схем полягає в тому, що вони здатні перенаправляти увагу державних інституцій від реальних загроз, створювати внутрішні конфлікти та посилювати суспільну поляризацію, що відповідає цілям гібридної війни.
