Автор: В.А. Кратюк, кандидат філософських наук
Опубліковано: Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого № 6, 2010
Анотація:
Здійснено спробу теоретично осмислити поняття «український інтегральний націоналізм», «нацизм» та «фашизм», з’ясувати відмінні та спільні риси між ними. Проаналізовано існуючі наукові підходи: від ототожнення до протиставлення цих складних соціокультурних явищ.
Ключові слова: націоналізм, нацизм, фашизм, інтегральний націоналізм.
Актуальність проблеми. Ідеологія українського націоналізму як система ідей, поглядів у сфері політики, права, філософії, моралі, естетики та релігії стала зароджуватися в Україні у другій половині ХІХ ст. Її поява була зумовлена пробудженням українського національного руху, піднесенням духовного життя народу. Незважаючи на тривалий «вік» українського націоналізму, наразі в Україні немає одностайного ставлення до цього соціокультурного явища: залежно від віку або партійної «орієнтації» респондентів, регіону, де проводяться опитування, оцінки українському націоналізму виражено у діаметрально протилежних категоріях. Метою статті є спроба відповісти на запитання: що є український націоналізм? Яке значення мав націоналізм як ідеологічний напрям в історичній долі України, і яку роль він відіграє сьогодні?
Стан наукового розроблення проблеми. Проблема впливу на український націоналізм фашизму залишається однією з найбільш контроверсійних у вітчизняному суспільствознавстві. Якщо відкинути суто пропагандистські спекуляції, наявні наукові підходи до проблеми можна звести до трьох основних:
1) український націоналізм ніколи не мав нічого спільного нізіталійським фашизмом, ні з німецьким націонал-соціалізмом (П. Мірчук, В. Косик);
2) український інтегральний націоналізм зазнав значного впливу з боку фашизму, особливо італійського, проте відрізнявся від останнього у засадничих питаннях (Дж. Армстронґ, «ранній» І. Лисяк-Рудницький, О. Мотиль);
3) радикальний напрям українського націоналізму був складовою частиною европейського фашистського руху («пізній» І. Лисяк-Рудницький, К. Бондаренко).
Найавторитетнішою в академічному середовищі залишається концепція І. Лисяка-Рудницького, викладена у статті «Націоналізм», згідно з якою «найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних і урбанізованих суспільств, як скоріше серед партій цього типу в аґрарних, економічно відсталих народів Східної Европи: хорватські усташі, румунська «Залізна Гвардія», словацькі глінківці, польський ОНР (Oboz Narodowo-Radykalny) тощо. Український націоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку він зазнавав безпосередніх впливів з боку відповідних чужоземних зразків» [8].
Для порівняння українського націоналізму з фашизмом необхідно конкретизувати визначення цього терміна. Спроби розкрити сутність «коричневої» ідеології робили авторитетні дослідники Дж. Мосс, Р. Ітвел, І. Кершоу. Найбільш універсальну і всеохоплюючу дефініцію фашизму, яка пояснює його глибинну природу, на нашу думку, дав британський політолог Р. Гриффін. Він визначив фашизм як «рід політичної ідеології, міфологічним ядром якого у різних проекціях є палінгенетична (новонароджена) форма популістського ультранаціоналізму» [6, с. 381].
У праці «Напрями української політичної думки» І. Лисяк-Рудницький зазначав, що у процесі свого природного зростання український інтегральний націоналізм, безсумнівно, брав собі за зразок сучасні йому фашистські рухи режими на Заході. Інтегральні націоналісти, усвідомлюючи свою ідеологічну спорідненість із західним фашизмом, мали змогу одержати політичний виграш на прагенні до міжнародних змін, дуже поширеному в українському суспільстві. Свої міркування про український інтегральний націоналізм як різновид фашизму І. Лисяк-Рудницький завершив так: «Для небайдужих спостерігачів, навіть для тих, хто сам брав участь у цьому русі, стало з часом очевидним, що український інтегральний націоналізм має серйозну внутрішню хворобу. Це призвело до притуплення морального відчуття, що виявилося у застосуванні фізичного і морального терору проти українських політичних опонентів. Волюнтаристський характер націоналістичної ідеології, опора на «міф», а не на знання завадили відчути реальність об’єктивно, а отже, зробити раціональні і відповідальні висновки. Хоча інтегральний націоналізм підніс войовничість і життєздатність українського народу в часи воєнних потрясінь, він разом з тим знизив рівень його громадянської зрілості... Роки Другої світової війни принесли заразом апогей і кризу інтегрального націоналізму» [8, с. 105].
Після війни у Парижі було видано за редакцією гітлерівського колаборанта В. Кубійовича «Енциклопедію українознавства», в якій наводиться визначення: «Український націоналізм підпадає під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний «всеобіймаючий» характер руху проявлявся в тому, що його прихильники цілком і беззастережно підпорядковувалися ідеології націоналізму і організаційній дисципліні <....> в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) і засада вождізму».
Італійський фашизм, німецький нацизм та український націоналізм у лінгвістичному розумінні є синонімічним рядом, між ними, коли йдеться про ідеологію, політику і практику, можна ставити знак рівності. Відмінності виникають тільки з історичних умов і застосовуються лише у несуттєвій практиці. Німецький нацизм і український націоналізм не є безкритичним наслідуванням італійського фашизму, кожний з цих ідеологічно-політичних рухів є рухом своєрідним, хоча й спирається на одинакові засади.
Сьогодні в Україні діє Конгрес українських націоналістів (КУН), головною метою якого є пропаганда ідеї українського націоналізму. У програмі КУНу написано, що він є спадкоємцем національно-визвольних змагань українського народу та його найкращих представників: Є. Коновальця, С. Бандери, Р. Шухевича, С. Ленкавського, Я. Стецька, С. Стецько та ін. Основою українського націоналізму як ідеології є творчість Тараса Шевченка, праці Миколи Міхновського, Дмитра Донцова.
Ім’я Т. Шевченка як предтечі ідеології українського націоналізму використовується його апологетами, без сумніву, з пропагандистських міркувань. «Літературна спадщина Т. Шевченка виступає як неодмінне джерело і критерії українського націоналізму, пристосовані до конкретних умов та актуальних завдань національно-визвольних змагань українського народу» — писав про світоглядні засади українського націоналізму О. Баган. Сам же поет у передмові до поеми «Гайдамаки» говорив: «Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись».
М. Міхновський у брошурі «Самостійна Україна» не займався ідеологією українського націоналізму. Предметом цієї брошури є аналіз «Переяславської конституції» від 1654 р., в якій він сформулював клич: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі», додаючи до цього: «Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців» [4]. Сказане М. Міхновським можна віднести швидше до політичних, а не до ідеологічних формулювань.
Таким чином, єдиним автором ідеології українського націоналізму залишається Д. Донцов. «Дмитро Донцов є творцем третьої основної ланки націоналістичної ідеї — її філософії. На глобальному рівні осмислення ним були виділені такі визначальні і непорушні принципи, як глибинний традиціоналізм і окциденталізм визвольної політики, її державницька традиція, культ героїки і всенаціонального активізму, містики та ірраціоналізму, культ романтики і боротьби. Твори його дихають почуттям великої сили, розмаху, віри» — так оцінює внесок Д. Донцова у теоретичну розбудову українського націоналізму вже згадуваний О. Баган.
Інтегральний націоналізм насправді не був творінням самого Д. Донцова. Все у його працях запозичене, списане у зарубіжних авторів — Шопенгауера, Ніцше, Барреса, Гюйо, Сореля, Морраса, Бергсона, Шпенглера та ін. Справжнім творцем ідеології інтегрального націоналізму у Франції був Шарль Моррас, виходець із Прованса (що і спонукало Донцова так часто вживати термін «провансальство» з поваги до свого ідейного метра).
Уже у 1923 р. у статті «Чи ми фашисти?» Д. Донцов беззастережно заявляв, що той «політичний і морально-психологічний дух», яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом [1]. У статті «Націоналізм» він сформулював доктрину інтегрального націоналізму, спираючись на соціальний дарвінізм. Соціальний дарвінізм є тим елементом, котрий вирішує кваліфікацію доктрини, як фашистської. З доктрини Д. Донцова виходить, що нація, у тому числі українська, є видом у природі і як така перебуває у постійній боротьбі з іншими націями за існування і простір. Внутрішня структура нації має ієрархічний характер: на чолі нації, аналогічно до Італії (Il Duce), Німеччини (der Führer), мав бути «вождь українського народу» — від 1940 р. на думку більшості українських націоналістів Степан Бандера. Члени ОУН мали бути «гвардією», яку Д. Донцов назвав «ініціативною меншістю», а та мала відносно решти народу, яку Д. Донцов називав «тлумом», «черн’ю», «бидлом», застосовувати «творче насильство» [2].
Аналізуючи цей аспект чинного (інтегрального) націоналізму, М. Сосновський, автор знаменитої монографії про Д. Донцова, говорить, що останній відкинув ідеї демократії, лібералізму, гуманізму та соціалізму. Натомість, як основу політично-суспільної організації нації, він висунув засаду «ініціативної меншості, тобто групи людей... яка шукала влади...» Це була аналогія до італійських «чорних сорочок» і гітлерівських «коричневих сорочок».
Учасник українського націоналістичного руху в міжвоєнний період, після війни осілий у Лондоні, український мислитель Михайло ДемковичДобрянський (публікувався під псевдонімом «М. Лагодівський»), оцінюючи значення теоретичного доробку Д. Донцова, писав: «Не можна собі уявити гіршого данайського дару для молодого ідейного руху ... як подарована йому книжка «Націоналізм»... В головному творі «Націоналізм» Донцов поставив тезу про аморальність націоналізму як один з головних стовпів націоналістичної ідеології ... Донцов був тим, хто вагою свого впливу переважив відношення сил і перерішив вислід боротьби за визволення бестії в українській людині».
Один із провідних теоретиків українського націоналізму М. Сціборський повчав: «Український націоналізм вважає власну націю, як ідейну і реальну вартість, висуваючи на чоло гасло: Нація понад усе! Ідеологія українського націоналізму є цілісна, неподільна, войовнича і непримирима... Тому свою ідеологію націоналізм будує на максималізмі, здоровому егоїзмі, на любові до свого, нетолерантності до чужого і на активності, яка може стати тараном для зруйнування чужої сили, що схоче станути нації на перешкоді. У виборі засобів визволення Української Нації націоналізм не обмежує себе жодними загальнолюдськими приписами — справедливості, милосердя чи гуманності... Все те є добре, що добре для благополуччя, сили і розвитку своєї нації; все те є зле, що цю силу і розвиток послаблює — це є основні заповіді ідеології українського націоналізму».
Це, власне, є український фашизм, це і є український різновид фашизму. Український націоналізм — це ідеологія і політичний, вождівського типу, рух, котрий ставить собі метою будь-якими методами, нехай навіть і аморальними, злочинними, зокрема індивідуальним і масовим терором, скерованим проти всіх, хто противиться йому, в тому числі й проти українців — побудувати на всіх українських етнічних територіях, також на спірних територіях етнічного пограниччя, українську державу, яка шляхом експансії, скерованої проти сусідніх народів, має поширювати свою територію до досягнення статусу української імперії, в якій пануватиме націократія, вождівський, тобто авторитарний, устрій, в якому «вождь нації» згуртовуватиме законодавчу й судову владу, і котрий у своїй діяльності спиратиметься на «луччих людей», тобто на націоналістичну касту, по-донцовському на «ініціативну меншість». У тій державі національні меншості не матимуть гарантованих громадянських прав. Не виключено, що до деяких з них була б застосована політика «остаточної розв’язки».
Можемо зробити деякі висновки. По-перше, концепція, згідно з якою український інтегральний націоналізм не мав нічого спільного з фашизмом (за винятком окремих неістотних запозичень), не витримує наукової критики. Фашизм суттєво вплинув на формування українського інтегрального націоналізму. Хоч його ідеологи, за рідкісними винятками, не ототожнювали себе з фашизмом, в обох ідеологіях неважко простежити низку виразних паралелей.
По-друге, погляд на український інтегральний націоналізм як на різновид фашизму достатньо аргументований і логічно не суперечливий, а отже, має право на існування в науці (особливо в рамках історії ідей, якщо розглядати її як автономний процес, жорстко не детермінований соціально-економічною і політичною історією). Однак фашистська модель має обмежену евристичну цінність для аналізу українського націоналізму, вона не допоможе зрозуміти ні його походження, ні ідейно-політичної еволюції.
По-третє, фашизм (включно з нацизмом) та український інтегральний націоналізм (поряд з іншими аналогічними рухами недержавних націй) належали до відмінних типів одного суспільного феномену, який умовно можна назвати тоталітарним націоналізмом. Український націоналізм не був механічним пересадженням на український ґрунт чужих зразків, він виріс на власному корені і відрізнявся від фашизму в засадничих питаннях. Головна з цих відмінностей така. Фашизм був націоналізмом державних, панівних націй, його енергія була спрямована на тоталітарну реорганізацію держави і підкорення інших народів. Український інтегральний націоналізм був ідеологією недержавної, поневоленої нації, а отже, в першу чергу національно-визвольним рухом, а вже потім — різновидом тоталітаризму. Одне не викликає сумніву — проблему «природи» і типології українського інтегрального націоналізму, його ставлення до фашизму необхідно досліджувати і обговорювати, а не делікатно замовчувати.
Аби будувати правову державу, треба позбутися ідеологічного баласту, базованого на злочинах, позбутися скверни. Український націоналізм, який робить усе, аби «взяти владу» — це виразна загроза для демократичних тенденцій України (виділення моє; прим. Quinchenzzo Delmoro).
Література:
1. Донцов, Д. Твори [Текст] : у 5 т. / Д. Донцов. — Львів : Кальварія, 2001. — 487 с.
2. Донцов, Д. Націоналізм — 13-те видан. [Текст] / Д. Донцов. — Лондон : Ліга визволення України, 1966. — 303 с.
3. Касьянов, Г. В. Теорії нації та націоналізму [Текст] : монографія / Г. В. Касьянов. — К. : Либідь, 1999. — 352 с.
4. Міхновський, М. Самостійна Україна. Справа укрраїнської інтелігенції [Текст] / М. Міхновський. — К. : МАУП, 2007. — 346 с.
5. Поліщук, О. О. Український буржуазний націоналізм і його «теорія держави» [Текст] / О. О. Поліщук. — К., 1986. — 138 с.
6. Табачник, Д. В. Фашизм в Украине: угроза или реальность? [Текст] / Д. В. Табачник, Г. К. Крючков. — Х. : Фолио, 2008. — 414 с.
7. Poliszczuk, W. Integralny nacjonalizm ukraiński jako odmiana faszyzmu, t. III, Nacjonalizm ukraiński w dokumentach. [Text] / W. Poliszczuk — Toronto, 2002.
8. L. Rudnytsky, I. Essay in Modern Ukrainian History. [Text] / I. L. Rudnytsky — Edmonton, 1987.
