Вступ
Україна завжди перебувала в полі зору німецьких експансіоністських прагнень, починаючи з Середньовіччя. Військово-політичні плани нацистів стосовно України й Східної Європи загалом відповідали німецькій політичній традиції «Дранг нах Остен», тобто наступу на Схід.
«Дранг нах Остен» набула сучасного для нацистів вигляду протягом кінця ХІХ – початку ХХ століть. Як ми пам'ятаємо, ще за кайзера німецький уряд підтримував своєрідну тиху колоніальну політику по заселенню німцями земель України (особливо це стосувалося Волині), а також Поволжя. Німецькі експансія й колоніалізм підтримували в тому числі й громадськістю, якщо згадати про той же Пангерманський союз, що діяв з 1890 року. Ще тоді німецькі імперіалісти, або, як їх інакше називають, пангерманісти, оголосили право Німеччини на своє «місце під сонцем».
Основна частина
Расові й національні погляди псевдовченого Гюнтера, а також Гітлера та Гіммлера в свою чергу наклалися на спадщину кайзерівської Німеччини, утворивши таким чином нацистську візію на майбутнє України у разі її успішного захоплення. Вже під час Другої світової німецькі військово-політичні плани, а також плани нацистських союзників (передусім це стосувалося Румунії), остаточно сформувались ближче до 1940-1941 років, коли 18 грудня 1940 були видані Директива 21 (або план «Барбаросса») та проект плану ОСТ, що передбачав етнічне й расове утвердження німців на Сході шляхом політики германізації (в оригіналі цей термін звучить як «der Eindeutschung»).
На самому початку війни Німеччини з СРСР вищі німецькі чиновники та військове командування обговорювали т. зв. східне питання й політику стосовно місцевого населення, національних рухів й емігрантських груп. Характерним є те, що з самого початку була встановлена заборона безпосередніх переговорів вищого німецького керівництва з національними силами й емігрантами (в тому числі українськими).
З повідомлення міністра східних земель Розенберга про підготовчу роботу в питанні східноєвропейського простору від 28 червня 1941 року читаємо:
«З адміралом Канарісом було домовлено про те, що моя служба у зв'язку з даними конфіденційними обставина ми ні у якому разі не може вступати в переговори з будь-якими представниками народів східноєвропейського простору. […] Адмірал Канаріс сказав, що він також, звичайно, приймає до уваги моє бажання не визнавати ніяких політичних груп серед емігрантів і має на меті діяти згідно з моїми поясненнями»
Згідно з директивою Розенберга до групи армій «Південь» від 10 липня 1941 року, німецькі власті не мають права визнавати ніяких інших політичних утворень й організацій, в тому числі й ОУН(б), яка згадується безпосередньо в директиві.
Тобто негативне ставлення нацистської влади до бандерівців було обумовлено не якимись прорахунками революційного проводу ОУН, як про це часто повторюють прибічники мельниківського крила, а самою політикою німців, яка передбачала ігнорування або нейтралізацію національних сил народів Східної Європи. Таким чином цими двома вищеподаними документами вже було передбачено, що Україна безапеляційно ставала об’єктом німецьких зазіхань.
Разом з тим, згідно з директивою виконуючого обов’язків тилу до генерального штабу від 11 липня 1941 року, німецька цивільна та військова адміністрації мусили поводитись з українським населенням як з «дружнім народом», поважаючи його релігійні традиції та культуру.
Однак не слід поспішати з висновками. Про українську державу не сказано ані слова, а постанова щодо дружнього поводження до українців є лише кроком стратегії поведінки, а не метою, в чому ми можемо переконатись на основі протоколів наради Гітлера з Розенбергом та німецьким командуванням на чолі з Кейтелем від 16 липня 1941 року, в яких говориться, що:
«Мотивація наших кроків перед світом має виходити із тактичних міркувань. Тут ми мусимо чинити точно так, як це було з Норвегією, Данією, Голландією та Бельгією. В цих випадках ми нічого не розповідали про наші наміри, розумно мовчатимемо про них і надалі. […] Відповідно цьому справа йде про наступне: 1) Нічого не говорити про остаточне врегулювання, але готувати його потай; 2) ми наголошуємо, що ми носії свободи»
Ще до остаточно створення плану ОСТ основні моменти з приводу планів на Україну ми також можемо прослідкувати на нарадах Гітлера зі своїми поплічниками та вищими чиновниками. В тих же протоколах читаємо:
«Крим має бути звільнений від усіх іноземців та заселений німцями. Так само староавстрійська Галичина стане територією Райху. Наші стосунки з Румунією зараз добрі, але ніхто не знає, як вони складуться в майбутньому. […] Тут принципово йдеться про те, щоб вправно розрізати велетенський пиріг з тим, щоб ми по-перше, ним оволоділи; по-друге, ним керували; по-третє, його експлуатували. […] Райхсмаршал просить фюрера повідомити, які області обіцяно іншим державам. Фюрер відповідає, що Антонеску хоче Бессарабію з Одесою, разом із смугою, яка тягнеться від Одесси в північно-західному напрямку. На заперечення райхсмаршала та Розенберга фюрер відповідає, що новий кордон, якого хоче Антонеску, не набагато виходить поза старий румунський кордон. Далі фюрер наголошує, що угорцям, туркам і словакам не обіцяно нічого певного»
На нараді 16 липня 1941 зіткнулися дві точки зору на стратегію використання й майбутньої долі України – Розенберга та Герінга. Так, в протоколах йдеться, що:
«Райхсляйтер Розенберг наголошує, що, на його думку, в кожному комісаріаті потрібно інше ставлення до населення. В Україні ми повинні ввести в дію культурницьке піклування, слід було б розбудити історичну свідомість українців, створити в Києві університет і т.п. Райхсмаршал (Герінг) констатує у відповідь, що насамперед мусимо подбати про забезпечення нашого харчування…»
Тобто Розенберг репрезентував більш «ліберальний» погляд на Україну, даючи їй існувати як повноцінній етнокультурній одиниці з власними суспільними інститутами й навіть державою (хоч й маріонетковою). Як ми знаємо, Розенберг був прибічником концепції «Великої України», яка мала простягатися аж до Поволжя, але ця концепція по суті грала роль маніпулятивної політичної карти.
Герінг був протилежністю Розенбергу в плані українського питання. Герінг стояв на позиції економічно-продовольчої експлуатація задля добробуту Німеччини, але передусім німецької армії, яку треба було годувати впродовж цієї великої війни з Москвою.
З інших джерел ми знаємо, що Гітлер врешті-решт прийняв позицію Герінга, на чому був збудований й сам генеральний план ОСТ.
Якщо казати про сам план ОСТ, то Україні тут виділялась роль колонізаційного плацдарму, що в принципі відповідає концепції «Дранг нах Остен» й т. зв. «життєвого простору». По протоколам вже зрозуміло, що Крим мав бути повністю германізований та стати частиною Райху, однак план передбачав також створення т. зв. марки Готенгау – колоніальної військово-адміністративної одиниці, очолюваної військовими з СС, яка мала була охоплювати території не лише Криму, а також Таврії й центру України, включно з Черкасами. Ця територія мала була бути германізована, згідно з політикою нацистів.
Якщо читати про марку Готенгау в плані ОСТ, то можна помітити, що до цієї марки буцімто відносили лише Крим та Херсонщину, але нацисти також окремо відносили т. зв. «опорні пункти», простіше кажучи бази, яким відводилась роль германізації краю. Загалом в Україні таких «баз» було би 8: Рівно, Шепетівка, Бердичів, Біла Церква, Бобринець, П'ятихатка, Кривий Ріг та Миколаїв.
Нацистська германізація – це не лише про запровадження німецької мови та культури. Це також й про етнічні чистки та заміщення корінного населення німецькими колоністами, зміну топоніміки, повне викорінення пам’яті про тутешній народ. Наприклад, ОСТ передбачав скорочення корінного міського населення марки Готенгау: з 790 тис. до 650 тис., і це тільки для початку.
Загалом завойовані землі на першому етапі реалізації плану ОСТ передбачалося заселити 3 345 805 німецькими колоністами, розподіливши їх порівну по містам й селам. Загалом в найближчі 25-30 років після гіпотетичної перемоги у війні німецьке керівництво планувало заселити Східну Європу 4 900 000 німцями з числа населення «старих територій Рейху», а також діаспори інших європейських та американських країн.
Що би могло очікувати населення марки Гогенгау, ми можемо прослідкувати на прикладі політики германізації окупованих німцями західних польських земель, звідки було депортовано більше 100 тисяч етнічних поляків, назви міст були змінені (Лодзь – на Ліцманштадт, Познань – на Позен й так далі).
Сам процес «германізації», згідно зі спогадами очевидців, виглядає так:
«Польське цивільне населення незабаром виявило, що з них збиралися створити націю рабів. [...] «Шкіл [більше] не було, – розповідає Міхаель Прайслер, який у вересні 1939-го був двадцятирічним хлопцем і жив на заході Польщі. – Церкви теж закрили. Полякам не можна було їздити в автобусах разом з німцями. Вони говорили: "полякам і собакам вхід заборонено". До нас справді ставилися як до тварин. Не як до людей». [...] У жовтні 1939 року Гітлер оголосив, що окуповану Німеччиною Польщу розділять на дві частини. Перша ввійде у склад Райху і буде «германізована», а от південно-східна частина, що межує з окупованими Радянським Союзом територіями, залишиться «польською» під німецьким контролем. [...] Наприкінці вересня Гітлер сам зазначив, що територія на сході Польщі між річками Буг (по якому проходив кордон з окупованою СРСР Польщею) і Вісла має вмістити все єврейство, а трохи на захід, але ще в межах Генеральної губернії, буде створено «певну форму польської держави». [...] У Гіммлера з'явилися інші проблеми, або, як він говорив, «виклики», що вплинули на подальше транспортування євреїв з Німеччини й Австрії на схід Польщі. Сьомого жовтня 1939 року його призначили на посаду райхскомісара з питань зміцнення німецької народності. [...] Тепер Гіммлер відповідав за те, щоб депортувати велику кількість поляків з анексованих Німеччиною польських територій до Генеральної губернії, а в їхні домівки заселити сотні тисяч етнічних німців. [...] Польку Анну Єзьорковську зі сім'єю депортували з Позена (так німці називали Познань). [...] Анну Єзьорковську із сім'єю покинули в селищі Ґоліце. Вони тулилися просто неба на центральній площі, поки якийсь старий чоловік зглянувся над ними і не пустив до себе спати на підлозі»
(Джерело: Л. Ріс. Голокост. Нова історія. Київ: «Лабораторія», 2023. С. 163-167)
Висновки
Отже, німецьке нацистське командування мало намір проводити щодо України класичну колоніальну політику з етнічними чистками й економічною експлуатацією, розділивши Україну разом з Румунією, якій відходила Трансністрія разом з Одесою. Галичина взагалі не сприймалась як частина України й була включена в контекст німецького простору. Разом з тим німецька влада дотримувалась стратегії поведінки, згідно з якою вони буцімто є «визволителями» й «захисниками» України, аби приховати свої справжні наміри.
