Слова “правий” та “націоналіст” в нашому загальному дискурсі вже довгий час сприймаються як синонімічні. Воно і не дивно: авангардом Революції Гідності був “Правий сектор”, котрий тоді сформувався як несистемна націоналістична опозиція режиму Януковича. “Правосеки” разом з “чорними чоловічками” (майбутній “Азов”) згодом стали авангардом добровольчого руху часів АТО/ООС. Крім політичної частини рух був представлений й культурною частиною у вигляді української militant black metal сцени. Як і сто років тому, культурним центром став Харків. Найвідомішим представником сцени був гурт “Сокира Перуна”. В їхніх піснях, крім героїв добробатів та козацької естетики, у творчості оспівувалась давня войовнича естетика язичницької Русі та… герої “білої”, “слов’янської” раси. Зокрема, серед їх творчості були й російськомовні пісні.
Саме тут і проходить водорозділ між “правими” та “націоналістами”. Перших серед бритоголової української молоді не бракувало ніколи, а от другими вчорашні футбольні фанати, що колись радо стояли на матчах з прапором російської імперії (привіт одеські ультрас), стали лише після 2014, подекуди тільки після 2022 року. В цьому немає великої крамоли - серед цих людей немало героїв, що добровільно пішли у військо та загинули обороняючи незалежність України. На харківські NSBM концерти пізніх нульових/ранніх десятих приїжджало багато правих з сусідньої росії, що однаково слемились як під українсько-, так і під російськомовні пісні. Борці ж за виключно українське в протиставлення російському перебували в маргінесі. Однією із них була нині покійна Ірина Фаріон.
Не лукавитиму й скажу, що в питанні, поставленому в заголовку статті, я є однозначним прихильником першого. Історично, праві інших країн були не меншими ворогами України, ніж комуністи та демо-ліберальні популісти. Правий режим санації в Польщі нищив українців з не меншою ненавистю ніж російські більшовики, аналогічна ситуація в міжвоєнних Угорщині та Румунії. Смішними ідеї правого об’єднання були й для авангардистів європейської правиці - італійських фашистів. Італійський віцеміністр освіти в часи фашистського режиму Еміліо Бодреро відкрито писав: “Людство складається з 42 мільйонів італійців, що живуть у рідному краї, та 10 мільйонів італійців, що мешкають поза краєм. Решта не має жодної вартости”. Та сама Італія ледве не розпочала війну з нацистською Німеччиною через Австрію! Цікаво, як би тоді виглядала Друга Світова Війна? Про самого Гітлера казати й годі - всі ми знаємо, яким болісним для ОУН було розчарування в ідеї Німеччини як “визволительниці української нації”.
Однак ідеї пан-європеїзму почали зароджуватися у фашистських та нацистських колах із наступаючою поразкою у війні. 1943 року Італійська соціальна республіка опублікувала Веронський маніфест, в якому проголошувалось прагнення до об’єднання Європи проти поневолення Британією. 1944 року Німеччина створила Комітет визволення народів росії та окремий Український національний комітет, а згодом і створила Українську національну армію 1945 року (що характерно, УПА ці ініціативи не підтримала). Однак було вже запізно - країни Осі впевнено та швидко рухались до поразки. Вогонь об’єднаної Європи вгас не встигши розпалитися. Досягли свого апогею ідеї пан-європеїзму у 50-60х роках, коли Європа втратила суб’єктність та була розділена між “двома сатанами”, як їх називають іранці. Були створенні нео-фашистські організації, серед яких “Європейський соціальний рух” та “Молода Європа”, що згодом об’єдналися у “Національну партію Європи”. Ідеологічним підґрунтям повоєнного пан-європеїзму стали праці британця Освальда Мослі, що висунув концепцію “Європи-нації”, об’єднаної у єдину державу, що протистоїть червоній москві та демоліберальному Вашингтону. Тут вже бачимо важливий закон, що нам знадобиться при розгляді сучасності: праві здатні об’єднуватися перед спільним анти-національним ворогом.
Стан сучасного правого інтернаціоналу та місця України в ньому є неоднозначним. Частина ультраправих рухів західніше українського кордону нас підтримують, серед них: албанські ATP (з котрими налагодили дипломатичні контакти українські Авангард Культурна Спілка), Болгарський Національний Союз, хорватські націоналісти, шведські Nordic Resistance Movement (Північний Рух Спротиву), частина польських правих та переважна більшість балтійських правих, німецькі Der Dritte Weg (Третій шлях). Останні, що цікаво, у своїй про-українській позиції стоять в опозиції до системної проросійської AfD. Неоднозначну позицію займають австрійські ідентаристи та італійські нео-фашисти: перші вважають нашу війну “слов’янською братовбивчою війною”, а других періодично коливає від симпатій до росії, до симпатій до України. Однозначно проросійську позицію займають американські ультраправі, що в своїй ненависті до глобалізму починають любити московію (Джордж Пітерсон, Нік Фуентез, частина Республіканської партії та вуличні праві). Про дружніх до України правих рекомендую прочитати статтю з другого “Вістника АКС” за 2022 рік.
Європейські праві розклеюють стікери, проводять мітинги в підтримку України, збирають та надсилають нам гуманітарну допомогу, а велика кількість поляків та представників народів Балтії воюють в лавах ЗСУ як іноземні добровольці. Це відповідає тенденції, котрої тримається Україна з 2014 року - вона є столицею європейських несистемних правих. Наведу цитату Дмитра Корчинського: “В Європі праві представлені партіями, а в Україні - танковими батальйонами”. Палаюча зоря Майдану створила підґрунтя для перетворення України на Nаціоналістичну державу, що призвело до безпрецедентного піднесення правого руху в Україні. Це і надихає європейців, таких втомлених від засилля мігрантів, лгбт-парадів та абсолютно лівого політичного дискурсу в країнах ЄС. Правий поворот в Європі тільки-но починає набирати оберти, однак все ще перебуває у зародковому стані.
Також зауважу другий закон: здебільшого Україну підтримують вуличні, позасистемні праві, а системні - росію. Причиною цього є тотальний диктат лівацтва в країнах ЄС, що надають нам військову підтримку, та віддалення США від європейських проблем - правим партіям просто не залишається на кого орієнтуватися, крім як на росію. Це нагадує ситуацію в Європі 30х років, коли правим національно-визвольним рухам не було спертися ні на кого, крім Третього Райху. Також, деякі слабкі на розум праві бачать в росії та в путіні особисто “захисника традиційних цінностей та християнської релігії”. Таким йолупам треба нагадувати про засилля мусульманських мігрантів в росії, одні з найвищих у світі кількості розлучень та абортів на душу населення а також про “русскій алкагалізм”, котрий аж ніяк не вкладається в straight edge стиль життя.
Україна має історичний шанс відібрати “праву монополію” у московії. Сьогодні багато хто в світі сприймає боротьбу України проти росії виключно як боротьбу “за рівність та демократію”, і вони мають рацію - багато наших співвітчизників, на жаль, сприймають її так само, бо ще якихось 12 років тому велика частина людей виходила на Майдан саме під гаслами демократії та євроінтеграції. Коли ми по-справжньому повернем нашу політику на Nаціональні рейки, придушимо різного роду грантові ліві ЗМІ та громадські організації, приборкаємо іноземні спецслужби у вигляді НАБУ та САП, тоді ми вийдемо з позиції “країни-терпіли” і до нас потягнуться всі здорові сили Європи. За реакцію ЄС та США перейматися не треба, бо, як відомо, б’ють найсильніше того, хто найнижче вклоняється. Це підтверджує й історія: США в 20 столітті підтримувала й пробачала все правим диктатурам, бо мала з ними спільний інтерес у боротьбі зі світовим комунізмом.
Нам необхідно налагоджувати союзи з усіма правими Європи, однак і не забувати, що Україна та українські національні інтереси мають бути понад усе. Хай живе Велика Україна - як смертний вирок московському плавильному котлу, як маяк нової, національної Європи!
