У першій половині 1980-х років оборонні відомства США та ФРН розпочали спільну програму розробки безпілотної системи DAR(«Die Drohne Antiradar»). Головною ідеєю проєкту було створення дешевого, масового засобу прориву протиповітряної оборони країн Варшавського договору (СРСР).
Перед інженерами стояло подвійне завдання. Перше — літальний апарат(ЛА) мав виступати у ролі хибної цілі. Завдяки спеціальній конструкції планера та використанню лінз Люнеберга, для радянських ЗРК він виглядав як бойовий літак тактичної авіації NАТО. Це змушувало радянські ЗРК вмикати РЛС для підсвічування цілей, викривати свої позиції та витрачати дорогі зенітні ракети. У разі фіксації випромінювання, безпілотник змінював напрямок польоту і перетворювався на БпЛА-камікадзе, що знищував виявлену ЗРК або РЛС прямою атакою. Головним розробником планера для Люфтваффе стала компанія «Dornier», а американська «Texas Instruments» відповідала за системи наведення та бортову мікропроцесорну архітектуру.
Попри перспективність концепту, на початку 1990-х років проєкт остаточно закрили через два фактори. Першою причиною став технологічний бар'єр та обмеження тодішньої мікроелектроніки. Наприкінці 1980-х років рівень розвитку мікропроцесорів та твердотільних елементів не дозволив створити компактну, легку і надійну пасивну радіолокаційну головку самонаведення(РГСн) в межах жорсткого ліміту ваги.
Обчислювальних потужностей бортових електронно обчислювальних машин не вистачало для швидкої цифрової обробки сигналів у складних умовах радіоелектронної протидії(РЕП), а сама апаратура виходила занадто дорогою, схильною до перегрівання та апаратних відмов. Це руйнувало первинну ідею дешевої масової зброї. Другою причиною стала геополітика — закінчення Холодної війни, падіння Берлінської стіни та розпад СРСР. Загроза прориву радянських військ у Європу зникла, тому потреба у такому високотехнологічному БпЛА аналогічно зникла, і Люфтваффе закрило фінансування.
Попри закриття програми, робота компанії «Dornier» не зникла повністю. Після зупинки німецької програми компанія «Dornier», вирішила співпрацювати з ізраїльским концерном, за згодою уряду ФРН продала частину технічної документації та напрацювань щодо планера ізраїльському державному концерну «Israel Aerospace Industries»(IAI).
Ізраїльські інженери дочекалися другої половини 90-х років, коли мікросхеми стали меншими, потужнішими та дешевшими, і перетворили концепт на серійне виробництво, створивши БпЛА «Harpy».
Цей апарат з'явився у 90х роках. На відміну від німецького прототипу, ізраїльська «Гарпія» отримала набагато досконалішу цифрову широкосмугову ПРГСн (пасивна радіолокаційна головка самонаведення), її бензиновий двигун замінили на надійніший роторно-поршневий двигун Ванкеля(AR731) потужністю 38 кінських сил. Час її баражування зріс до 5 годин, а дальність польоту склала близько 500 кілометрів, такі характеристики забезпечили успішні експортні продажі у КНР, Індію та Південну Корею.
Пізніше, під час локальних конфліктів на Близькому Сході та через канали третіх країн, компоненти ізраїльських безпілотників потрапили до Ірану. Однак, нема офіційної інформації звідки у них з'явились ці технології, є декілька версій. Військова розвідка заходу схиляється до трьох основних варіантів, серед яких є Китай, адже він офіційно купував «Harpy» і міг поділитися документацією в межах партнерства, а також чорні закупки цивільної електроніки подвійного призначення через фірми в Європі та Малайзії, або ж вивчення секретних поставок та трофеїв, захоплених під час ліванських конфліктів.
З отриманими технологіями іранські інженери з компанії HESA взяли за основу архітектуру ізраїльського аналога, який прямо прийшов з німецького апарату «Dornier».
Внаслідок цього на світ з'явилося сімейство дешевих БпЛА-камікадзе «Shahed», зокрема моделі 131 та 136. На відміну від технологічних німецьких та ізраїльських попередників, іранці пішли шляхом максимального спрощення та регресу технологій заради наддешевизни. Вони повністю відмовилися від дорогої протирадарної головки самонаведення, замінивши її на примітивний блок цивільної супутникової навігації імпортних цивільних компонентів, переважно китайського походження з платами MEMS. При цьому вага «Shahed 136» зросла до 200 кілограмів, бойова частина збільшилася до 40–50 кілограмів,іранський двотактний двигун MD550(копія німецького L550) потужністю 50 кінських сил. Швидкість апарату впала до 150–185 кілометрів на годину, але за рахунок величезного паливного бака дальність польоту зросла до 1000–2000 кілометрів.
Коли ці БпЛА були передані російській армії для використання у війні проти України, іранський «Shahed 136» отримав назву «Герань 2», а менший «Shahed 131» перетворився у «Герань 1». Російська сторона локалізувала їхнє виробництво у Татарстані, на підприємстві(що є коледжем) «Алабуга ПолиТех», інтегрувавши туди завадостійкі антени з контрольованою спрямованістю прийому «Комета-М», замінивши матеріал корпусу з крихкого склопластику на міцніші полімерні композити з комірчастим наповненням та додавши термобаричні бойові частини, камери підтвердження цілі(на деяких серіях) та модеми зв'язку.
У процесі еволюції первісні функції БпЛА зазнали кардинальних змін. «Dornier» створювала DAR як високотехнологічного єгеря за радарами, а «Shahed» перетворився на максимально спрощений засіб масового виснаження ППО.
Проте головна концептуальна ідея — архітектура літаючого крила, використання бензинового поршневого двигуна, масований запуск рою дешевих одноразових літачків з контейнерів на вантажівках за допомогою стартових ТПРД (ТвердоПаливних Реактивних Двигунів) — була до дрібниць закладена німецькими інженерами ще у 80х роках.
DAR був БпЛА, спроєктований за аеродинамічною схемою літаючого крила у формі трикутника зі зворотним звуженням. Довжина фюзеляжу становила приблизно 2 метри, розмах крила складав 2,1 метра, а транспортна висота зі складеними рулями не перевищувала 0,45 метра.
Для зниження радіолокаційної помітності та зменшення ваги корпус повністю виконали з радіопоглинаючих вуглецевих і склопластикових композитних матеріалів, завдяки чому стартова маса БпЛА без прискорювача становила приблизно 110 кілограмів, а вага твердопаливного бустера додавала ще 25–30 кілограмів, що давало загальну злітну масу близько 135–140 кілограмів.
Конструкція мала кілька особливостей. На кінцівках кожного крила були встановлені вертикальні рулі напрямку, які перебували у складеному, притиснутому до площини стані під час транспортування всередині контейнера і розгорталися під дією пружинного механізму одразу після вильоту.
БпЛА оснащувався малогабаритним, двоциліндровим двотактним бензиновим двигуном потужністю від 22 до 26 кінських сил із вбудованим стартером для запуску, що живився від зовнішньої мережі вантажівки через кабель-шлейф. Точної інформації як саме проводився запуск DAR нема, але є варіант. Запуск двигуна відбувався ще всередині герметичного пускового контейнера на вантажівці, при цьому дволопатевий штовхаючий гвинт був заблокований, щоб не пошкодити стінки, і підключався через спеціальну відцентрову механічну муфту до вала лише після того, як БпЛА вилітав з контейнера.
Для початкового розгону під черевцем фюзеляжу кріпили ракетний прискорювач, який автоматично відпадав після вигоряння паливної суміші та набору швидкості. Крейсерська швидкість польоту становила 180–220 кілометрів на годину, максимальна швидкість під час стрімкого пікірування сягала 280–300 кілометрів на годину, робоча висота пошуку РЛС знаходилася в межах 1500–2500 метрів при практичній стелі до 4000 метрів. БпЛА міг перебувати у повітрі не більше трьох годин, а його максимальна дальність польоту складала приблизно до 600–750 кілометрів.
Політ безпілотника забезпечував автономний бортовий комп'ютер, який функціонував без постійного зв'язку з оператором у деякій радіотиші, що виключало можливість повного придушення засобами РЕБ.
В реальному часі він обробляв дані з багатьох датчиків:
оптичного лазерного гіроскопа, датчиків повітряного тиску для розрахунку висоти й швидкості, магнітометра та ранніх військових систем GPS, які використовувалися для періодичної корекції системи. Бойова частина вагою 20–25 кілограмів складалася з осколково фугасного заряду спрямованої дії з високою щільністю уламків, спорядженого гексогеном, і розміщувалася в центрі корпусу за блоками апаратури наведення, працюючи в парі з комбінованим контактним та неконтактним радіопідривачем для підриву прямо над РЛС.
Головним елементом системи була ПРГСн, що охоплювала хвилі радянських РЛС від діапазону 2-4 ГГц до діапазону 8-12 ГГц, які зазвичай використовували радянські РЛС того часу. Перед вильотом у пам'ять комп'ютера завантажувалися точні частотні характеристики, амплітуди конкретних РЛС противника, щоб БпЛА чітко розпізнавав загрози і не плутав їх із цивільними радарами, з аеропортів, метеостанцій чи морської навігації. Під час автономного польоту в заданому квадраті система сканувала радіоефір, і як тільки фіксувалося випромінювання ворожої РЛС, головка самонаведення захоплювала джерело сигналу, автоматика коригувала рулі, і БпЛА переходив у стрімке пікірування на ціль. навіть якщо оператори РЛС вимикали станцію, БпЛА завдяки функції пам'яті фіксував останні точні координати джерела сигналу, переходив на інерціальне наведення і продовжував летіти на це останнє джерело, вражаючи позицію останнього сигналу.
Проєкт комплексу DAR розроблявся як мобільна та живуча система. Для забезпечення непомітності та можливості швидкої зміни позицій весь комплекс розгорнули на модифікованій вантажівці.
Спочатку командування Бундесверу вимагало використовувати стандартні німецькі військові вантажівки MAN серії KAT1 із колісною формулою 6x4, проте полігонні тести виявили недостатню прохідність та деформацію рами під час високих пускових навантажень, адже запуск за допомогою реактивного прискорювача створював вектор віддачі, через що шасі втрачало зчеплення з ґрунтом.
Через це вибір ліг на важкі 10-тонні вантажівки «Iveco Magirus 260AH» із повнопривідним, спеціально подовженим для комплексу шасі 6х6, армованими мостами та потужними гідравлічними упорами-аутригерами, які висувалися перед стрільбою для стабілізації машини.
Першою була мобільна пускова установка, на шасі якої монтувалися захищена броньована кабіна управління зі станцією радіозв'язку, фільтровентиляційна система захисту від зброї масового ураження та системи автономного дизельно генераторного живлення для передпускової перевірки БпЛА.
Одна така машина могла одночасно нести та послідовно запускати пакет із 12–18 дронів з контейнерів машини, розташованих під кутом у вигляді сотової структури. Другою машиною у колоні виступала транспортно-зарядна машина на аналогічному шасі 6х6, яка відповідала за логістичне забезпечення. Цей автомобіль перевозив додатковий боєкомплект із 18–24 БпЛА у герметичних металопластикових контейнерах, де вони могли зберігатися з мінімальними вимогами до обслуговування, і був оснащений гідравлічним краном маніпулятором для перезаряджання пустої пускової установки у польових умов.
Процес завантаження та підготовки комплексу до бою полягав у тому, що транспортно-заряджальна машина ставала паралельно пусковій установці, розрахунок з кількох осіб висував гідравлічні опори, після чого кран знімав відстріляні порожні транспортно-пускові контейнери(ТПК) і піднімав нові ще закриті контейнери, які за рахунок спеціальних пазів та рейкових напрямних фіксувалися в рамі установки за допомогою швидкознімних замків. Наприкінці оператор вручну підключав до кожного нового контейнера магістральний кабель шлейф інформаційного обміну, через який бортовий комп'ютер вантажівки завантажував у пам'ять безпілотників польотні завдання та актуальні частотні карти радіолокаційних станцій ворога. весь цикл повного перезаряджання пакета на 12 БпЛА займав не більше 20 хвилин.
