Автор: Роберт Роуз для War on the Rocks
Про автора: майор Роберт Дж. Роуз, Армія США, є офіцером з оперативних питань 3-ї ескадрильї 4-ї бригади сприяння силам безпеки. Раніше він служив у Національному навчальному центрі та Об'єднаному навчальному центрі бойової готовності. Він служив в Афганістані як J35 counterthreat finance planner в операції «Вартовий свободи» та у складі 5-го батальйону 20-го піхотного полку в операції «Непохитна свобода». Здобув ступінь бакалавра у Військовій академії США, а також ступінь магістра Гарвардського університету і, як стипендіат Фонду Гейтса, Кембриджського університету.
Серед виноградників, засіяних саморобними вибуховими пристроями в Жарі, Кандагар, не було жодної можливості для маневру. До 2012 року таліби встановили таку щільність саморобних вибухових пристроїв, що будь-яка спроба застосувати бойові вправи, яких навчала армія США, щоб придушити ворога і маневрувати, була самогубством. Таліби були новаторами. Вони знали, що коли вони влаштують нам засідку, ми шукатимемо укриття, а потім спробуємо маневрувати. Тому таліби встановили саморобні вибухові пристрої вздовж стін, берм і на будь-якій ділянці місцевості в пласкій заплаві річки Аргандаб, яку ми могли б використати для укриття. Коли нас обстрілювали, найкращою реакцією було не шукати укриття, а просто залягти і відкрити вогонь у відповідь. Це йшло врозріз з усією нашою підготовкою, але це був правильний підхід у контексті наших боїв у Жарі.
Сьогодні, в набагато більшому масштабі, ЗСУ зіткнулися з ворогом, який перешкоджає маневруванню. Як наслідок, українська армія застосовує виснажливий підхід, який відповідає контексту її боротьби. Американські урядові джерела, які анонімно спілкувалися зі ЗМІ, не оцінили важливість нинішньої ситуації в Україні. Вони критикують українську армію за те, що вона не проводить «маневри з використанням загальновійськових сил». Один з наративів полягає в тому, що певна форма американських навчань, з трохи більшою синхронізацією і повітряною підтримкою, могла б прорватися через мінні поля і вибити росіян з їхніх окопів.
Сторонні спостерігачі за конфліктом повинні мати смирення, особливо коли вони просувають навчання з маневрування загальновійськовими силами під керівництвом США як панацею від будь-якої військової проблеми. Контекст має значення на війні, а американська армія не тренується для того, щоб перемагати в умовах, з якими стикається Україна.
Армія США тренує «загальновійськовий маневр» як нібито секретний соус своєї доблесті. Але агальновійськовий маневр - це заспокійливе кліше. Воно змішує два поняття, які хоч і пов'язані між собою, але не обов'язково випливають одне з одного. «Загальновійськові сили» просто означають, що сума різних можливостей є більшою, ніж їхні окремі частини. Окремі види озброєнь, що використовуються разом, прикривають вразливі місця інших. Це не нова ідея. Тутмос III поєднав колісниці, піхоту і лучників у битві при Мегіддо в 1457 році до нашої ери. Усі ефективні армії застосовують загальновійськові сили з урахуванням контексту, який визначає конкретне поєднання відповідних сил і засобів. Більше того, загальновійськові сили асоціюються не лише з маневром. Вони корисні як для маневру, так і для виснаження.
Розуміння різниці між маневром і виснаженням
«Маневр» - це новий термін для старої концепції. Ідея полягає в тому, щоб досягти перемоги, порушивши згуртованість супротивника. У 331 році до н.е. в битві при Гавгамелах Александр Македонський продемонстрував маневрений підхід: Він створив пролом у перській лінії і атакував царя Дарія III, змусивши його тікати і порушивши командну структуру перської армії.
Хоча маневр часто плутають з простим рухом, маневр слід визначати за його передбачуваним впливом на ворога. У 1989 році в доктринальній публікації 1, «Ведення бойових дій» (Warfighting) Корпусу морської піхоти було надано найбільш стисле визначення маневреної війни: «Філософія ведення бойових дій, яка прагне зруйнувати згуртованість противника за допомогою серії швидких, жорстоких і несподіваних дій, що створюють неспокійну ситуацію, яка швидко погіршується і з якою він не може впоратись». В ідеальній формі маневр неодноразово переграє противника і використовує його вразливі місця доти, доки сили противника не опиняться в такому хаосі, що перестануть чинити ефективний опір.
Маневр і виснаження знаходяться на протилежних кінцях ковзної шкали. Будь-який бій включає в себе поєднання цих двох типів. Виснаження спрямоване на матеріальне виснаження противника через ефективне і синхронізоване використання бойової потужності, що призводить до сприятливого співвідношення втрат. Виснаження зосереджується на кумулятивному знищенні і забезпечує оперативну простоту, відносну передбачуваність і мінімізацію вразливостей.
Обидва підходи мають своє місце в конфлікті. Радянський теоретик Георгій Іссерсон визнавав, що сучасні конфлікти, як правило, починаються з періоду руху, який забезпечує відкриті фланги і прогалини для маневру. Кожна велика війна у 20-му і 21-му століттях починалася з періоду руху, оскільки агресор використовував стратегічну несподіванку, щоб атакувати того, хто обороняється, до того, як той встиг повністю мобілізуватися і створити безперервний фронт. Якщо одна сторона не зазнає поразки на початковій фазі війни, війни мають тенденцію до окостеніння, оскільки обидві сторони мобілізують достатньо сил для створення глибокого і безперервного фронту. Сучасні коментатори повинні визнати проникливість Іссерсона при обговоренні маневру.
Німецькі перемоги на початку Другої світової війни, які часто розглядаються як втілення маневру, стали можливими завдяки конкретним обставинам. У Польщі перемозі Німеччини значною мірою сприяла неповна мобілізація польської армії та її вразливе передове розташування. У Франції німецька армія скористалася прогалинами на флангах французької армії, оскільки основна частина французьких сил була перекинута на посилення позицій у Бельгії. У 1941 році Радянський Союз перекинув свої війська у вразливе місце. Це дозволило німецькій армії знову досягти вражаючих успіхів. Але до 1943 року Радянський Союз повністю мобілізував своє населення і застосував ефективні методи оборони, що призвело до того, що німецькі танки застрягали під час спроби прориву в густих мінних полях під час Курської битви.
Якщо на початку війни контекст для Німеччини робив маневр доцільним, то пізніше контекст для Сполучених Штатів сприяв виснаженню сил. Генерал Двайт Айзенгавер застосовував підхід широкого фронту в Західній Європі, який синхронізував матеріальні переваги Америки, щоб надійно розгромити Німеччину і водночас мінімізувати вразливі місця, які могли б використати німецька армія.
Востаннє Сполучені Штати стикалися з безперервною глибокою обороною під час Корейської війни 1951-1953 років. Після того, як початкова війна руху закінчилася, а Китай і ООН мали достатню щільність військ, щоб сформувати безперервний фронт, американські військові застосували підхід, заснований на виснаженні сил. У зв'язку з цим Сполучені Штати не прагнули до маневру, навіть маючи домінування в повітрі і командирів, які мали досвід застосування загальновійськових сил у Другій світовій війні
Армія США не готується до таких умов
Коментатори війни в Україні намагаються надати Організації Північноатлантичного договору і, зокрема, американській підготовці центральне місце в успіху України. Це забезпечує заспокійливу історію про американську військову перевагу. Хоча навчання на системах озброєння і бойові навчання, безсумнівно, виявилися цінними, незрозуміло, що саме Сполучені Штати запропонували Україні в розумінні загрози, з якою вона бореться з 2014 року.
У той час як ЗСУ проводять свій контрнаступ, вони застосовують відповідний підхід, заснований на виснаженні сил. Україна має справу з ворогом, який створив суцільну глибоко ешелоновану оборону. Росія витратила місяці на встановлення мінних полів, риття окопів і зведеннязагороджень. Росіяни можуть здійснювати масований артилерійський обстріл будь-яких сил, що намагаються прорвати мінні поля, і мають резерви, підготовлені для контратаки будь-якого прориву. Цілком можливо, що надмірно оптимістичні західні радники занадто сильно підштовхнули Україну до того, щоб вона ризикнула здійснити механізований прорив російської оборони на початку контрнаступу. Під час цього наступу ЗСУ втратили приблизно 20 відсотків техніки, наданої Заходом.
Армія США не тренується для такого типу боїв на виснаження. Будь-який коментатор, який вважає, що Україна зазнає невдач через недостатню підготовку Заходу до «загальновійськового маневру», повинен поспостерігати за ротацією американської бригади в навчальному центрі бойової підготовки. Будь-який з недоліків, виявлених в українській атаці - наприклад, неправильний вибір часу для придушення артилерійського вогню або техніку, яка не визначила розчищену смугу через мінне поле - я особисто спостерігав майже в кожній бригаді, яка тренувалася протягом 30 ротацій, в яких я брав участь у Національному навчальному центрі та Об'єднаному навчальному центрі бойової готовності. Хоча центри бойової підготовки надають цим бригадам чудову підготовку, вони не відтворюють набір проблем, з якими стикається українська армія (та й не повинні; вони повинні відтворювати контекст, в якому американська армія очікує воювати).
Востаннє американська армія залучала дивізію з усіма підпорядкованими їй підрозділами до навчань «сила на силу» під час вторгнення до Іраку у 2003 році. Протягом останніх кількох років керівництво командування Сухопутних військ ЗС США надає пріоритет тренуванням на рівні роти і нижче. Рідкісний випадок, коли бригади армії США тренуються як єдине ціле, - це коли вони розгортаються в центрі бойової підготовки, що відбувається приблизно раз на 18 місяців. Під час цих навчань бригади стикаються з посиленим батальйоном супротивника, який лише умовно є частиною більш масштабного сценарію. Під час навчань сили противника не зв'язані в суцільну оборону в глибину. Вони розосереджені і надають атакуючим силам можливість оточити або обійти їх. Противник не застосовує мінно-вибухові загородження, близькі до тієї щільності, з якою стикаються ЗСУ, не застосовує артилерію з вирішальним ефектом (непродуктивно знищувати батальйон після кількох хвилин тренувальної атаки, коли він витратив мільйони, щоб приїхати на навчання), і не залучає резерви оперативного рівня для контратак.
Тим часом, працюючи з сухопутними військами, ВПС США зосереджуються на глибокій боротьбі на рівні корпусів проти цілей високої важливості. Деякі коментатори вважають, що американська авіація могла б зачистити ворожі окопи, але ВПС відійшли від безпосередньої повітряної підтримки і не залучаються до таких завдань під час навчань армії, що імітують бойові дії. Крім того, армія централізує артилерію в дивізіях, щоб зосередитися на бою в глибині ворожих порядків, тому незрозуміло, як Сполучені Штати забезпечать масований, тривалий і швидкий вогонь під час атаки на широкомасштабну траншейну систему, щоб досягти прориву.
В рамках цього підходу, заснованого на виснаженні, ЗСУ застосовують ефективні загальновійськові дії на рівні невеликих підрозділів, чого не спостерігається в американських військах. Спираючись на симуляції, яким бракує контексту і тертя війни, американська армія рухається до централізації сил і засобів у спосіб, подібний до методичного ведення бою у Франції в 1930-х роках. Такий підхід і надалі сповільнюватиме прийняття рішень і оперативний темп. Коли ситуація на фронті змінюється, солдатам доведеться чекати на тривалі процеси планування в штабах, віддалених від бою, щоб прийняти рішення. Вони втрачають дорогоцінні хвилини і ризикують стати жертвами перевантаження, коли просять про виконання вогневого завдання, яке передається від батальйону, бригади, дивізії, потім назад до штабу дивізійної артилерії, польового артилерійського дивізіону і, нарешті, до вогневої батареї. Тим часом ЗСУ досягли вражаючого рівня децентралізації: безпілотні літальні апарати прив'язані до взводних операцій, а артилерія працює на вимогу за допомогою додатку на кшталт Uber. Український підхід є набагато швидшою і гнучкішою формою ведення війни, ніж централізовані робочі групи з визначення цілей і 72-годинні накази на повітряні завдання, які є рушійною силою американських операцій.
Ще одна критика полягала в тому, що «Україна не змогла опанувати загальновійськові дії в широких масштабах». Замість того, щоб намагатися здійснити єдиний масований прорив, вони атакують по трьох напрямках розрізненими атаками. Радянські міжвоєнні теоретики, такі як Алєксандр Свєчін і Владімір Тріандафіллов, глибоко досліджували труднощі подолання суцільної оборони. Вони визнавали цінність декількох напрямків атаки, щоб не дати ворогу зосередити свої оперативні резерви для одного прориву. Вони виділили наступ Брусилова в 1916 році як приклад наступу широким фронтом з кількома проривами, які розгромили австро-угорські резерви. Україна намагається застосувати подібний підхід, який є ще більш доречним з огляду на сучасну загрозу російських безпілотних літальних апаратів, що забезпечують спостереження для концентрованого артилерійського вогню по будь-якому скупченню українських військ.
Вгризтися і втримати
Щоб протистояти цим загрозам, Україна проводить атаки невеликими групами піхоти за підтримки танків і артилерії, застосовуючи загальновійськовий підхід. Цей метод схожий на синхронізовані обмежені атаки австралійського генерала Джона Монаша в 1918 році. Фельдмаршал Бернард Монтгомері пізніше сказав: «Я б назвав сера Джона Монаша найкращим генералом на Західному фронті в Європі». Монаш цінував життя своїх солдатів і проводив добре синхронізовані, обмежені атаки з меншими втратами порівняно з попередніми наступальними операціями. Монаш хотів уникнути «неефективності» попередніх перемог.
До 1918 року союзники визнали, що контекст війни означав, що масований «великий натиск», як це було зроблено на Соммі, не створить прориву проти ворога, який обороняється в глибині з великими оперативними резервами. У 1917 році німецька армія розробила ефективну, еластичну оборону, яка могла поглинути спроби прориву. Еластична оборона німецької армії передбачала розміщення меншої кількості військ на перших лініях окопів, що мінімізувало втрати від артилерійських обстрілів. Війська були розміщені в послідовних лініях окопів для контратаки на флангах вразливих військ союзників після того, як атакуючі досягли кульмінації, вийшовши за межі досяжності артилерії і тилового забезпечення. Сьогодні в Україні росіяни дотримуються принципів еластичної оборони Німеччини.
У відповідь британська армія розробила підхід «вгризтися і втримати», який Монаш удосконалив. Цей підхід поставив еластичну оборону Німеччини перед дилемою. Британські атаки не намагалися використати початкові успіхи, а натомість переходили до оборони і відбивали очікувані контратаки Німеччини. «Вгризтися і втримати», використовував перевагу слабко захищених передових ліній окопів німецької армії і не ризикував досягти кульмінації. Німці могли або відмовитися від еластичного підходу, або поступово програти у війні на виснаження.
Замість союзників саме німецька армія спробувала здійснити вирішальний прорив у весняному наступі 1918 року. Німецька армія зосередила сили, перекинуті зі Східного фронту після того, як аосія вийшла з війни. Вона використовувала штурмовиків, навчених тактиці швидкого проникнення, яка раніше призвела до односторонніх перемог у битвах під Ригою на Балтиці та Капоретто в Італії. Німецький наступ, без сумніву, виглядав саме так, як, у сподіваннях багатьох коментаторів, мав виглядати наступ України. Але Еріх фон Людендорф розпочав німецький наступ в акті відчаю. Він не розумів, що вирішальна битва на знищення була неможливою в умовах Західного фронту. Він не надавав таких же можливостей, як розвалена російська армія в постреволюційній кризі або хитка італійська армія, що чіплялася за гірські схили. Хоча німцімали певний початковий успіх, використовуючи вразливий стик між британською та французькою арміями, наступ знекровив і виснажив їхню армію, оскільки союзники підтягнули свої резерви. Наступ зламав німецьку армію і будь-які надії на перемогу.
Мати смирення в собі і віру в Україну
Американські військові не повинні підштовхувати ЗСУ до ведення війни з високим ступенем ризику в надії на ефектну перемогу. Ганс Дельбрюк пояснив, що Людендорф намагався вести війну на знищення, яка оберталася навколо однієї, вирішальної перемоги, не визнаючи, що стратегічний контекст Першої світової війни принципово відрізнявся від війн 19-го століття. Дельбрюк протиставив стратегію знищення стратегії виснаження, яка мала на меті поступово виснажити ворога на військовому, політичному та економічному фронтах, доки продовження війни не стане недоцільним. У нинішніх умовах Україна, за підтримки всіх країн, які виступають проти імперських загарбницьких воєн, повинна дотримуватися оперативного підходу на виснаження як частини ширшої стратегії виснаження.
Дехто може побоюватися, що така теорія перемоги грає на руку російській військовій стратегії, але ідеальної альтернативи не існує. Передчасне проведення маневру лише дозволить росії виснажити українські сили. Україні потрібно буде знищувати російську артилерію і завдавати втрат, які виснажуватимуть російські резерви зі швидкістю, що випереджатиме здатність росії поповнювати ці втрати. Це буде повільна і виснажлива боротьба з постійною конкурентною адаптацією. Можливо, вона не принесе вражаючих перемог, які б сподобалися соціальним мережам. Вінстон Черчилль сказав про перемогу над кампанією виснаження німецьких підводних човнів у Північній Атлантиці: «Вона не набула форми яскравих битв і блискучих досягнень, вона проявила себе через статистику, діаграми і криві, невідомі нації, незрозумілі для громадськості».
У якийсь момент у російській лінії можуть з'явитися вразливі місця, які подарують Україні можливість для ефектних перемог. Така можливість раніше виникла з Харківською наступальною операцією 2022 року. Так само у 1918 році союзники нарешті змогли провести успішну масовану атаку під час Стоденного наступу, коли німецька армія почала розвалюватися. Будь-яка спроба провести широкомасштабний маневр до цього часу була б самогубством.
Важко передати контекст, в якому воює Україна. У західному Кандагарі мені не доводилося мати справу із зв'язками з трьох мін Т-62, призначеними для того, щоб знищити будь-яку машину під час прориву. Але я досі пам'ятаю дивне відчуття свободи пересування, яке я відчув, коли наступного дня після повернення з Афганістану вийшов на прогулянку серед вічнозелених дерев Вашингтона. Можливість ступити крок без того, щоб за мною пильно стежили два міношукачі, здавалася сюрреалістичною розкішшю. Україна не має такої розкоші, як маневр. Їй потрібно вести негламурну боротьбу на виснаження, і ми повинні бути готові підтримувати її доти, доки вона не виснажить російських окупантів. А Сполученим Штатам не варто забувати, наскільки невдало закінчилася їхня остання спроба переробити армію за своїм образом і подобою.
