Безвихідна ситуація з Україною — не єдина невдача, яка виснажує ресурси Москви.
Раніше про таке годі було й думати. Понад десять років Путін випереджав західних лідерів і завдавав Заходу одну принизливу поразку за іншою. Він тонко й безжально аналізував своїх опонентів і перемагав у конфліктах. Серед його перемог – війна в Грузії в 2008 році, анексія Криму в 2014 й частини Донбасу, відродження російського впливу на Близькому Сході тоді, коли президент Обама відмовився втручатися у Сирію. Кремль також підтримав Лукашенка під час протестів у Білорусі та сприяв послабленню французького впливу в Африці – усе це, здавалося, наближало мету Путіна – відродити велику Росію.
Та потім «майстер Кремля» припустився фатальної помилки: він недооцінив Україну. Мовляв, це не повноцінна країна, її народ – не націоналісти, а уряд – порожня оболонка.
Це виявилося грубою помилкою. Українці показали себе готовими боротися й навіть померти за власну землю, яку Путін так зарозуміло зневажив. Її лідер, Володимир Зеленський, довів, що є талановитим політиком і дипломатом: йому вдалося втримати людей єдиними вдома й здобути широку міжнародну підтримку.
«Бог війни», як відомо, мінливий: навесні та влітку російський наступ міг спричинити кризу в Україні. Однак навіть якби війська Путіна відновили хоча б якийсь наступальний імпульс, війна триває надто довго і є надто дорогою – російські сили виснажені, і будь-яка перемога буде лише пірровою. Набагато ймовірнішим є «заморожений» конфлікт, який і далі виснажуватиме людські та економічні ресурси Росії. І це серйозно ставить під загрозу владу Путіна та майбутнє самої Росії.
При цьому Путін змушений спостерігати, як далі скорочується російський вплив у Європі. Поразка Віктора Орбана на угорських виборах позбавила Москву одного з останніх близьких союзників серед західних країн. Європейці, хоч і розділені через суперечки з США, знайшли можливості підтримувати Україну й, схоже, готові продовжувати це робити.
Подібні тенденції видно й у інших країнах пострадянського простору. Вірменія та Азербайджан активно співпрацюють із Заходом. Деякі держави Центральної Азії мають тепер ближчі економічні зв’язки з Китаєм, ніж із Росією: вони підтримують будівництво трубопроводів до Європи в обхід РФ і залучають інвестиції з Туреччини та ЄС.
На Близькому Сході та в Африці російські проєкти також зазнали невдач. Довірений союзник Путіна Башар Асад втратив владу в Сирії. Росія не може впливати на конфлікт між США та Іраном. А в Африці кілька військових невдач, зокрема в Малі, підірвали престиж РФ і розчарували тамтешніх лідерів, які розраховували на значну підтримку від Москви у боротьбі з джихадистами.
Водночас війна в Україні поглиблює демографічну кризу Росії. Сотні тисяч чоловіків призовного віку загинули на фронті; сотні тисяч інших, багато з яких – найосвіченіші, втекли з країни, щоб не стати «гарматним м’ясом». Водночас чисельність етнічних росіян (слов’ян) стрімко скорочується, а частка мусульманських меншин зростає.
Усі ці тенденції загрожують не лише Путіну, а й самій Росії: це може стати кризою рівня розпаду СРСР. Російська економіка й надалі належить до однієї із найслабших у світі. На заході її оточує ворожа Європа, на сході – дуже амбітний Китай. Всередині країни етнічні меншини перебувають у невдоволенні й почуваються пригніченими. Якщо ж ідея «великої Росії», на якій ґрунтувалася ідеологія Путіна, зазнає краху, його наступникам буде важко втримати навіть те, що залишиться від імперії.
В таких умовах повідомлення про те, що Путін посилює свою охорону і все частіше ховається в бункерах, видаються цілком логічними.
Втім хитрого лідера Кремля ще рано списувати з рахунків. Якою б не була оцінка його моралі, Путін неодноразово демонстрував сміливість і майстерність. Проте якщо він не знайде в собі сил і винахідливості, щоб вибратися з цієї пастки, його можуть запам’ятати саме як того, за чиєї влади Росія, нарешті й безповоротно, втратила статус великої держави.
Джерело — The Wall Street Journal
