Вечір перед тим днем.
Я читала новини, якось не надто розбираючись у потоці інформації, але відчувала внутрішню напругу. Іноді вибігала на балкон перекурити. У небі пролітали літаки. Чому їх так багато, я не розуміла.
Чоловік сказав:
— Мабуть, щось буде…
Що буде? Та я ні на секунду не уявляла, що саме буде…
Чомусь рано лягла спати й разів сто просила Бога: нехай усе буде нормально, нехай уранці ми житимемо так само, як і вчора, нехай уранці в мене не буде цієї незрозумілої тривоги…
Ранок…
Ми так міцно спали…
Дзвінок.
Мама. Вона в мене хвора, має хворе серце. Я злякалася, подумала, що щось сталося зі здоров’ям.
Підняла слухавку й почула мамин голос:
— Донечко, війна. Танки вже біля нас. Бережи себе. Прощавай.
Мабуть, ці слова були найстрашнішими. Страшнішими навіть за звістку про смерть чи хворобу. Тому що війна… Війна була для мене чимось невідомим. До тієї миті я навіть не уявляла, що це таке.
Далі хаос.
Ні, не паніка, а саме хаос.
Від того ранку, від початку війни, ми більше не знаємо слова «розміреність»…
Якось усе відбувалося в тиші.
Чоловік швидко зібрався й пішов.
Я залишилася…
Я справді залишилася. Не десь, не з кимось, а просто залишилася в невідомості…
Викурила цигарку. Ще одну. І ще…
Телефон. Сестра.
Це був уже справжній, сильний переляк. Моя сестра живе на північному кордоні.
Де вона?
Жива?
Сестра взяла слухавку…
Слава Богу, жива.
Але відповідь не прояснювала ситуації, а наче паралізувала:
— Я їду на роботу. Мій чоловік поїхав раніше. Що далі — я не знаю…
Жах почав захоплювати мозок. І все це — протягом якихось пів години…
Мама, тато, сім’я сестри, маленька їхня дитина — всі там, де почалося пекло… Ворог наступає.
Не вірю…
Ущипнула себе. Боляче. Треба ж, як боляче…
— Доню, чому ще не зателефонувала?
Телефоную.
Там… Фух! Відповідь уже більш нормальна.
— Ми з чоловіком усе знаємо, стежимо за ситуацією. Виїжджати з Києва не будемо.
Ну гаразд. Дорослі люди самі відповідають за свої рішення…
Залипаю в новинах. Читаю хаотично, не розуміючи, за чим саме стежити. Відстежую одразу і ситуацію у своєму місті, і обстановку в сестри з батьками…
Чесно, страху немає. Вибухів не те що не чую — просто не звертаю на них уваги. Не до них. Там я безвладна.
Шукаю, що є вдома із засобів захисту.
Знайшла!
Знайшла я, звісно, аерозоль «Для відлякування диких тварин». Назва — саме те…
Знайшла ще маленьку сокирку для м’яса й молоточок для відбивних.
Нормально… Усе згодиться.
Настрій хороший.
О, ліфт їздить і їздить без зупинок. Цікаво, всі сусіди роз’їдуться?
Як дізнатися, хто залишився в під’їзді? Блін, стрьомненько…
У душі радію, що є двоє дверей, є тамбур. Уже легше. Якщо ломитимуться, з’являться хоч якісь хвилини для дій…
Блін, та яких дій? Та хоч яких…
Так, на випадок форс-мажору збираю тривожну «валізку», точніше, сумку для ручної поклажі.
Гроші, звісно ж, насамперед. Ліки — трохи, суворо за потребою. Потім теплий светр, шкарпетки, білизна, штани.
І головне, звісно ж, пара флаконів парфумів! (Потім, коли розбирала речі, виявилося, що поклала шість.)
Сірники, пара палиць сирокопченої ковбаси й сухий спирт.
Усе зібрано.
Зрозуміло, сумка маленька. У мене ж іще киця та папужка…
Побігла до комори, схопила переноску, поклала туди сухий корм і упаковку розсипної чумизи. Запхнула туди кицю й папужку. Нехай посидять, звикнуть до обставин.
Тренуємося до екстрених дій…
Так, виринула з новин. Треба перевірити, що там пишуть.
Нічого хорошого. Ну гаразд, як наблизиться — розберемося по факту.
От і намалювалася проблема: що робити із цигарками? Це серйозна проблема для мене.
Одягаюся, лечу по магазинах — усе не працює. Знаходжу один кіоск. Там черга.
Стаю.
Чоловік десять. Пара жінок, решта чоловіки. Усі стоять мовчки, усі як роботи: беруть по парі блоків, розраховуються й швидко йдуть…
Задоволена, що купила пару блоків цигарок, біжу — саме біжу — додому. Чомусь на вулиці мені неспокійно, вдома краще…
Радію, що завжди живу із запасом продуктів на пару місяців, радію, що є бутлі з питною водою. Господи, такі дрібниці, на які раніше не звертала уваги. Іноді навіть дорікала собі за синдром накопичення, називала себе «жертвою акцій». І як же все це зараз стане в пригоді…
Слава Богу. Я вдома.
Уже й пообідній час.
Під’їзд затих… Мабуть, сусіди виїхали. Ні, ну цікаво ж, хоч хтось залишився?
Ніхто не телефонує…
Нехай тільки в близьких усе буде нормально…
Нехай тільки вони будуть живі…
Чомусь зраділа, що в нас президент саме Зеленський і відносно молоді політики. Не знаю, тієї миті я чомусь була впевнена, що вони все витягнуть.
Можливо, це був пошук крихт надії, але тоді ця думка мене підбадьорила…
Чоловік написав:
— У мене все нормально. Коли буду — не знаю. Бережи себе.
Супер! Як багато означає це «все нормально»… Живий — і добре. Чекати — це теж стимул у такий час.
⸻
Вечір…
Завісила штори… Влаштовуюся у ванній… Стягнула дві пухові ковдри, три подушки, кицю, папужку. Прислухаюся. Усе якось дуже тихо. Мабуть, сусіди все-таки роз’їхалися. Може, взагалі я в під’їзді залишилася сама. Якось моторошно на душі. Та нічого… Постелила ковдри. Вляглася… Не так уже й погано спати у ванній, цілком собі зручненько. Спробую заснути. Ранок вечора мудріший.
Чомусь згадався сон, який наснився у 2013-му. Сни мені сняться рідко, і завжди з четверга на п’ятницю — кажуть, віщі сни сняться саме в такі дні. Та й хорошим людям сни не сняться (усміхнулася, яка я все-таки хороша).
Тоді, у 2013-му, я вирішила, що наснилася якась маячня… Снився наш Хрещатик, увесь згорілий, розбомблений. Я там металася в пошуках свого чоловіка, навколо — спалені будинки, стовбури дерев, дуже безлюдно й тихо, усе чи то в диму, чи то в тумані. Я бігаю в паніці, кличу, а тиша просто обриває мої крики. Я так бігла… А там далі — жінка, дуже стара, під обгорілим деревом, така згорблена, худенька, вона спиралася на палицю й плакала, а з її рук сипався попіл.
Тоді, прочитавши, до чого цей сон, я подумала: який нафіг голод, яка війна, який великий економічний спад моєї країни. Потім і зовсім приписала це пророцтво до подій на Майдані. Тоді я ще вірила, що такі сни збуваються протягом 7–12 років, а мій он як швидко, протягом року, справдився. Думала: коли ж я подорослішаю й перестану вірити в усяку містичну дурню. Так, тоді я так думала…
⸻
Минуло майже п’ять років… Мої близькі ще всі живі… Ми ще намагаємося вціліти. Саме вціліти…
Життя до… здається, його й ніколи не було. Усе змінилося. Єдине, що залишилося з того першого дня війни, — це те, що я іноді боляче себе щипаю, сподіваючись прокинутися від мого кошмарного сну 2013 року.
Я зовсім перестала сміятися, я навіть перестала шукати смішні ролики. Чоловік постарів років на двадцять, до речі, як і наш президент, мабуть, як і більшість наших людей. Батьки так само старіють, хворіють, працюють на своєму городі. Ми всі намагаємося якось вижити на цьому переломі історії. Ми просто шукаємо ті звичайні побутові речі й чіпляємося за них поміж тривог, обстрілів, новин з фронту і скаженої інфляції, чіпляємося як за рятівний круг, бо ці речі нас заземлюють у життя…
Чому я не описую ці роки? Та лише тому, що все, що я можу згадати, — це одна й та сама думка щодня: «Господи, нехай і сьогодні всі будуть живі».
А ще — найголовніше. Я щодня і до останнього свого подиху віддаю і буду віддавати хвилину свого життя. Так, я про хвилину мовчання… Я її навіть розділила на дві частини: тридцять секунд я прошу Бога зберегти живих, а тридцять секунд прошу Бога упокоїти полеглих…
