“✦ Запечатаний лист упав до вашої поштової скриньки”. Я одразу зрозуміла, про що це. Декілька разів, коли мені приходив спам на пошту, я думала: “Ось, це воно!”, але то було не воно, то була просто розсилка. Здається, я чекала цього весь той час. При цьому, переконувала себе, що мені байдуже. Може, навіть було не так важливо, аби ця відповідь була позитивною, як те, щоб вона взагалі була!!! На пошту мені прийшла листівка, не читаю початку, у вічі одразу кидається рядок, де пише жирним шрифтом. “З радістю повідомляємо, що Ваша поезія буде надрукована на сторінках збірки!” Моя реакція: сміх. Дивна трохи, а, може, навіть і не трохи. Мені було так смішно, що я не могла спокійно поділитись новиною з друзями.
Все було якось так...
Місяць тому я почала активніше стежити за книжковими блогерами, бо був на те настрій. І от в однієї з них я зустріла пост про якийсь конкурс поезії для благодійної збірки. Вирішила спробувати. Все, що від мене вимагалось — заповнити анкету і прикріпити документ із моєю поезією. Тема збірки: “Химерне кохання”, хоча спершу я десь загубила те слово “химерне”. Вирішила надіслати один свій старий вірш, а інший створити спеціально, щоб він краще вписувався в химерну тематику. Написала, а тоді почала думати: “а що це взагалі таке? де гарантії, що вони щось надрукують? а де гарантії, що вірш не вкрадуть. Не те, щоб у мене була якась неймовірна геніальна поезія, але все ж було б неприємно, якби поцупили мою працю”. Далі був інший етап: я детальніше ознайомилась, зрозуміла, що мені не подобається, засмутилась, усвідомила, що не хочу, щоб мій вірш друкували у тій збірці. Бо я дуже не люблю такий стиль. Не знаю, як його описати, як пояснити, але мені здається, що це щось із тематики темного роману, чи темного фентезі, чи чогось підліткового. Не моє загалом. Отже, я вже й передумала, але потім передумала знову, заповнила, надіслала. Сказала собі: “йой, най буде”, може й не пройду, а якщо вірш таки втрапить до збірки, то нехай. Колись, коли стану відомою розповідатиму, що це був мій дебют. Не найкращий, можливо, але який вже є.
Далі настало довготривале очікування. Тобто я про це забула. Іноді згадувала, заходила на пошту, відповіді не було. А потім вночі з 4 на 5 травня мені раптом прийшов запит на доступ до файлу. Ого, може, відповідь таки буде, може навіть цьогоріч. Хоча я вже знову встигла у тому засумніватись, але от настав вечір 8 травня і я отримала той “запечатаний лист”. Я чекала рівно місяць. От, що відбувається, коли прокрастинація зникає і робиш щось занадто швидко до дедлайну. Добре, що я зазвичай таким не займаюсь і то була одноразова акція. Можливо, тому, що це було щось необов’язкове, чого мені не потрібно було робити. Зрештою, це теж була прокрастинація, бо я цим займалась замість підготовки до пар.
Так і почалось моє знайомство із тим, що ще називають “самвидавом”, хоча, як я розумію, це не зовсім правильно. Адже коли говоримо про нього, то йдеться про зовсім інший контекст: совєтський, цензурований. Тож просто випустити книжечку своїми силами, а не у співпраці з великим підприємством — це все ж, певно, трохи інше, ніж робити її всупереч державному цензуруванню. Ну, загалом, я довідалась, що різних маленьких невідомих видань є значно більше, ніж я підозрювала. Багато є таких артзбірок, де головне — ілюстрація, а не текст. Я навіть подумала, що можна ще щось собі підшукати і спробувати знову свої сили. Але поки ще не вирішила, чи займатимусь таким.
Тож почуття у мене були змішані. А сміялась я, мабуть, тому, що вже не чекала відповіді і вже встигла заріктись, що ніколи навіть не намагатимусь з ними співпрацювати, а тут, ти ба! Взяли мій вірш. Ну добре, то виходить співпрацюватиму. Якщо вам раптом цікаво прочитати його, пробачте, я не можу зараз цього публікувати. Друзі мене з чимось вітали. Мабуть, я занадто пихата, бо не бачу в цьому великого досягнення. Але вже як є, нема наразі часу намагатись здолати свою гординю. Насправді більше віри у цю справу з’явилось, коли я приєдналась до чату зі спілкуванням поетів та художників, бо те все справжнє і те все таки робиться. Якщо чесно, я навіть співчуваю художникам та орагнізаторам через ту кількість роботи, яка лягла на їхні плечі. Бо все ж написати віршика значно простіше і швидше. А там, до речі, незважаючи на те, що стиль мені не подобається, є дуже гарні малюнки. Все, що від мене було потрібно далі — це поділитись якимось своїм віршем та фотографією для анонсу в інстаграмі ternovyitsvit_artbook. Я навіть з учасниками не переписуюсь, мене ж вчили не спілкуватись з незнайомцями. Але я як справжня пліткарка, звісно, все читаю. До речі, серед них справді є художники та поети, а от я себе поеткою назвати не можу. Та й не хочу.
Он одна жінка дуже дивна, але поезія у неї гарна, а он панянка не пише книгу, бо у неї сесія. Як я її розумію, тільки я не читаю книгу, бо у мене сесія. Для мене це і кілька днів-тижнів до цього — завжди найбільш клопіткий період. І я дуже вдячна всім святим викладачам, які відтягують дедлайни для таких неорганізованих людей, як я. Але найгірше було в мене в першому семестрі на першому курсі. Я довго відтягувала а потім сіла робити завдання з історії в останній момент. І я не їла, майже не пила, майже не спала, а тільки робила те завдання. І от, надіславши його — воно, до речі, вийшло не дуже — я щаслива пішла гуляти. Ми з друзями ліпили сніговика і я ледь не знепритомніла з того всього. Більше я так не роблю. Але це все одно завжди тяжкий час, коли все навалюється нараз. Як добре, що я вже покінчила з заліками і навіть обійшлась без непритомностей та неприємностей. Цього року ще й місце для проходження практики треба було шукати, то ще більше стресу з’явилось.
А практику я загалом не люблю, але це вже інша історія, яка не стосується цієї всієї для мене трохи незвичної ситуації.
