Поезія Ігоря Растівського - це чудове поєднання щирості, наївності, загадковості, юначого темпераменту та витончених відсилок до класики. Видно, що автор створює себе сам, не обмежуючи свій творчий пошук кліше та стандартами. Його романтизм трохи меланхолійний, лірика мелодійна та кінематографічно-образна, чуттєва та ідеалістична. На відміну від підкреслено мужніх "титанів сучукрліту", пан Ігор своє ліричне вклоніння Прекрасній Дамі та цінностям преціозного Середньовіччя вписав у картину України на тлі війни - саму по собі драматичну та постапокаліптичну.
Кохання як втеча та вічне повернення, як нездійсненний ідеал, як шлях героя до самого себе через п'янку гедоністичну молодість, через романтизацію недоступності на тлі захоплення книгами, музикою, природою, історичними персоналіями - це свіжий подих ідеалізму, якого, на мою думку, українській чоловічій ліриці так бракує. Його Венера носить то шовк, то лляні вишиванки, то готичні костюми та сукні, то футуристичні срібні супергеройські обладунки, вона і пасивна, і активна, завжди ерудована та щира, мудра й легковажна водночас. Головне - відданість служінню Музам та віртуозне володіння технікою вірша. Вважаю, що на автора чекають численні винагороди та визнання саме за це вміння дарувати читачам та читачкам надію в наші бентежні часи.
© Марина Чиянова, арткритик 07.03.2025
