Коли ми читаємо про антикультових активістів, часто уявляємо людей, що захищають родини від небезпечних угруповань. А що, якщо за цими людьми стоїть зовсім інша мета? Мене вразила новина про те, що латвійська депутатка Європарламенту Тетяна Жданок опинилася в центрі розслідувань через підозру у зв’язках із ФСБ. Виявляється, це лише верхівка айсберга.
Латвія: коли політики грають на руку Кремлю
Латвійський кейс показує, як антикультові мережі проникають у європейську політику через партії та парламентарів. Тетяна Жданок роками представляла проросійські сили в Європарламенті. У 2024 році видання The Insider опублікувало документи, які свідчать про її ймовірну співпрацю з ФСБ; Європарламент та латвійська служба безпеки почали перевірку. У матеріалі «Друкарні» зазначено, що Жданок активно лобіювала допуск російського «сектознавця» Олександра Дворкіна до європейських інституцій.
Поруч із Жданок у латвійському політичному ландшафті з’являються Андрій Мамикін, Віктор Єлкін, Олег Нікіфоров та інші — фігури, пов’язані з партією «Латвійський російський союз». Мамикін, колишній євродепутат, у 2018 році відкривав антикультову конференцію в Ризі, де виступали Дворкін та італійський член FECRIS Луїджі Корвалья. Згодом його звинувачували у публічному виправданні злочинів Росії, і проти нього відкрили кримінальну справу.
Висновок авторів розслідування однозначний: антикультова повістка у Латвії стала прикриттям для людей, які водночас просували проросійські позиції, співпрацювали з Дворкіним та FECRIS і опинилися під слідством за підтримку агресії. Це не окремі випадки, а система.
Литва: спадщина КДБ та “боротьба з сектами”
Ще промовистіший приклад — Литва. Тут антикультова риторика тісно переплітається з колишніми структурами КДБ. Микола Рижак — колишній співробітник радянської військової контррозвідки та російський депутат. У 2016 році він разом із Дворкіним і сенаторкою Оленою Мізуліною обговорював у Раді Федерації введення поняття «деструктивна секта» до законодавства.
Рижак пішов далі: він прямо заявив, що релігійні об’єднання — це готові «осередки» для підривної роботи, і що достатньо змінити лідера, аби перетворити їх на підпілля для диверсій. Литовській владі цього вистачило: у 2019 році йому заборонили в’їзд, оскільки він розпалює ворожнечу й становить загрозу національній безпеці. Delfi назвав його «екс‑кагебістом, який сіє розбрат». А тим часом у Росії Рижак та Дворкін розширювали кампанію «боротьби з сектами», пропонуючи радянські методи контролю.
Чому це важливо для України
У цих двох прикладах — Латвії й Литви — чітко видно: антикультові ініціативи використовують не лише для релігійних суперечок. Вони стають майданчиком для проросійських політиків, каналом проникнення спецслужб та інструментом для розпалювання ворожнечі. Усе це відбувається поруч з Україною — у Європейському Союзі. Якщо такі мережі впливають на рішення євродепутатів, вони можуть впливати й на політику щодо України.
Мені здається, це не про далекі країни, а про нашу безпеку. Ми часто чуємо про «сектофобів» у власній країні, але їхні контакти та натхненники можуть сидіти в Брюсселі, Ризі чи Москві. Важливо розуміти, що «боротьба з сектами» може бути ширмою для гібридної війни.
Я вірю, що знання — наш захист. Читайте такі розслідування, діліться ними з друзями, ставте запитання, коли бачите черговий скандал. Чим більше ми знаємо про зв’язки між політиками, церквою та спецслужбами, тим важче нас обдурити. І тим менше шансів, що під виглядом «захисту суспільства» нам запропонують чужий порядок денний.
