********ANТЕ INITIUM…. Ховаюся у собі. Барикадую усі входи та виходи у світ. Бо коли навіть розвіється темрява ночі, все одно, одразу неодмінно оточує сірість буденності дня, яка виїдає мозок, очі, в’яже язик, вбиває думку, ломить та круте усе тіло. Наче днина ця намагається вичавити з мене залишки мого “Я”. І тому, як виходжу з хати, ретельно угортаюся, щільно закутуюся — аби ніхто (!) не зміг проникнути, пройти крізь мене, прозирнути крізь мене хижим (та хай хоч і добрим!) оком усі мої думки. Не зміг щоб дістатися, збагнути оте моє “Я”, мою особистість… — рятую себе як вмію. Бо кожен нині сам за себе відповідальний. А коли вже тонеш — тони вже, з біса! Ні?…То рятуйся! І нехай усі навколо співчувають, хвилюються за тебе… — як наче вони зробили ставку на твоє майбутнє спасіння чи на неминучу загибель. То ж, якщо ти не допоможеш собі сам, ніхто та ніщо тобі не допоможе… — адже воно твоє оте власне життя і нічіє інше…І то аксіома сучасності. Та як там не є, я не хочу отих усіх “співчуттів”, “захоплень”, “жалів” та інших “охів” з “ахами”…До біса! Піду хильну краще пива…………………………………………………………………..
____________________________________
Застібую блискавку куртки
Мов шкіру на захист одіту —
Ховаю від холоду тіло,
Ховаю тіло од світу.
І душу свою вразливу
Обережно-дбайливо-обачно
За засови та замки всі
Закрию!
Паркани зведу височенні,
Що зверху з колючим дротом.
А на заґратовані вікна
Наліплю чорну
Міцну непрозору плівку.
Кватирки усі закрию,
Повісю замки амбарні!
Аби ні промінчик щоби,
Ніякого зойку,
Звуку неспокю ззовні,
Із околу суєт марноти,
Марнотний неспокій зайвий… —
Не втрапили, не турбували
Духовність мою високу.
Не бачили щоб, не чули,
Не знав щоб ніхто
Про душу мою безцінну,
Яка на подушечці скніє
Та — сита! — в теплі животіє,
Нидіє власним світом
Під захистом мого тіла.
Яке заброньоване в одяг,
Надійно за блискавку куртки,
Котра мов та товста шкіра
На захист мною одіта…
