24 лютого 2022 року я зустріла в Києві разом зі своєю сестрою та вітчимом. Ми почули глухі вибухи, адже жили на правому березі Києва і напевно хвилин 10 стояли і вирішували що робити. Тривожні валізки були зібрані протягом наступних 20-30 хвилин, завантажені в машину, наших чотирьох котів та собаку винесли просто на руках. Ми мали сподівання повернутися хоча б за місяць, аби забрати решту речей. По дорозі постійно моніторили новини, дзвонили друзям, питали як вони і просто їхали.
Ми родом з Кіровоградщини, з самого Кропивницького, тому шлях тримали туди, бо інша частина сім’ї була там, вдома. Замість звичних 4-5 годин їзди (відстань між Києвом і Кропивницьким приблизно 300 км) ми їхали десь 13 годин. По приїзду втоми не було, було нерозуміння та невизначеність що робити далі. Ніякого плану ми не мали, вирішили просто бути поруч і в разі чого думати і діяти разом.
Повітряної тривоги в місті майже не було чути, відповідні служби працювали над покращенням систем оповіщення, тому перші тижні, як нам потім сказали, були тренувальними, щоб всі реагували, йшли в укриття і не вимахувалися. Та незважаючи на це, ми щоразу вимикали газ, світло, воду, клали в коридор за дві стіни матраци, тварин садили в переноски і сиділи в очікуванні відбою. З кожним днем кількість тривог зростала, вони могли тривати 15 хвилин, а могли і 4 години.
Перші вибухи. В голові одразу малювався приліт в двір, велика яма від ракети і вибиті вікна. Страх, що одна мить - і мого дому немає, кілька секунд - і твого життя або немає, або воно назажди інше. Проте саме місто не обстрілювали, вибухи були на військовому аеродромі за 4 км. На той момент мені це здавалося не надто серйозним, адже тоді всюди обстрілювали злітні смуги. Та зараз кожен може ввести в гугл “операція Канатове” і детально про неї почитати.
Кіровоградщина - центр України. Поруч з нами Миколаїв, Запоріжжя, Дніпро. На той час ще не було зрозуміло чи вистоїть Миколаїв, чи не підуть кляті росіяни далі. Було страшно, неясно як нам врятуватися всім в разі найгіршого. Мене лякало те, що які б варіанти ми не обговорювали, в будь-якому випадку хтось залишався на місці, в зоні ризику.
Було прийнято рішення виїжджати з міста, наступним питанням було “куди?”. Варіантів було декілька і ми кожен розглядали детально: як доїхати, наскільки ймовірні обстріли міста, як далеко від критичної інфраструктури і тд. Не наважувалися довго, весь час було щось, що зупиняло, але час йшов, тривоги частішали, з ними прильоти і треба було приймати рішення.
Рішенням став Львів, дім гарної знайомої вітчима, яка приймала нас всіх разом з усіма тваринами. Переїзд був не з легких, адже з нами дві бабусі, 7 тварин, певний об’єм речей і лише одна машина. Тому їхали ми двома заходами, автобусом і машиною. Хоча з точки зору ймовірності обстрілів та наближеності до критичної інфраструктури Львів був не найкращим рішенням, та в разі чого з нього найближче до кордону.
Прильотів довго чекати не довелося. Першою стала нафтобаза, яка була десь в 500 м від нас. Три ракети рівно в ціль, переляк у всіх, ми знову збираємось, аби поїхати подалі, якщо раптом бочки будуть вибухати. Весь вечір провели на СТО, після чого повернулися в дім.
Були й супутні причини для стресу, сліз, їх було немало. Все це виморювало і не залишало сил ні на що, було просто існування: прокинутися, поїсти, щось поробити вдень аби не спати і знову лягти в ліжко. Навіть незважаючи на те, що ми у Львові, ми не виїжджали гуляти місто, стан та ситуація зовсім тому не сприяли.
Далі настало 10 та 11 жовтня. Одні з наймасованіших ракетних обстрілів за весь час. Знаєте куди прилетіло? В електропідстанцію в 100-120 м від дому 👍🏻 Було цікаво знаходити на подвір’ї уламки ракет, йти по вулиці та відмовляти місцевим журнастам, яким були цікаві деталі та потрібні сюжети.
Після того було більш-менш спокійно в місті, але геть неспокійно мені всередині. Конфлікти в сім’ї нашій, в сім’ї жінки, яка прийняла нас, постійні думки коли можна буде повернутися і куди, в Київ чи в Кропивницький, що робити далі, як з роботою, а я ж взагалі хотіла вже жити окремо, де і за скільки знімати квартиру… Потік думок неспинний.
Я їздила в Київ в гості до сестри, яка туди повернулась, інколи там бачилась з друзями, час від часу в Кропивницький до батька та дідуся. І ці спокійні поїздки змушували щоразу думати чому я досі у Львові, чому я катають туди-сюди наче безхатько з безлімітними квитками від Укрзалізниці. Поїздки давали розвіюватися від проблем у Львові, але наганяли депресивний стан від того, що я більше не почиваюся в жодному місті як вдома. Кожна подорож супроводжувалась, та й супроводжується фразою в голові “я приїхала сюди гостем, не можу залишитися тут і маю повернутися”.
Що тепер для мене дім і де він? Раніше завжди думала що дім там, де я. Втім зараз цього відчуття немає. Деякі знайомі не покидали рідне місто і зараз вже повернулися практично до того ж ритму життя із зустріччями, відпочинком та прогулянками. Хтось почав життя в новому місті і наче як кайфує від цього. Звісно, мало хто розповість про те, що їй чи йому погано і життя втратило деякі фарби. Практично ніхто не вистачить сторіс, що не задоволена(-ий) тим як живе зараз.
І я дивлюсь на ці сторіс щасливих людей, які живуть життя ніби нічого не змінилось і відверто не розумію в чому моя проблема. Всередині стало пусто, рутина поглинула дні і щастя наразі лише в домашніх улюбленцях. Я хоч і в прекрасному, але чужові місті без друзів, проживаю у чужих людей. Так, у мене тут вже більше, ніж півроку є робота, є, в принципі, дім, куди можу щовечора повертатися, сім’я поруч. Та всередині пусто.
Я знаю, що є історії людей, яким моя проблема здасться мізерною, але є й такі, кому вона буде знайомою.
Я працюю над тим, аби прийняти те, що відчуття дому потрібно будувати з нуля і врешті починати жити із задоволенням в тому місті, де я вирішу зупинитися. І потроху це виходить, але не так швидко, тому що якби там не було, я рефлексую, сумую і даю собі дні на поплакати. Без цього ніяк.
Дякую всім, хто дочитав до цієї фрази. Бережіть себе та знаходьте щастя в кожному дні 💛
