Іноді я мимоволі намагаюся відшукати сенс. Ось як зараз — лежу і прагну за щось зачепитися, знайти бодай щось і десь.
Розумом осягаю: там, де я шукаю, його не було й ніколи не буде. Але все одно всередині відлунює вперте: «хоч якийсь сенс має бути».
Я шукаю його в порожніх поглядах, у словах, за якими немає нічого, крім таких самих слів. І, звісно, не знаходжу.
Але ж сенс можна вигадати. Неусвідомлено. Мозок не витримує марності цих пошуків — він переконує: ось він, той самий сенс. І з цих ілюзій вибудовується цілий світ, що не має жодного стосунку до реальності.
Зі мною вже так було.
Я закохався і був певний, що мене кохають навзаєм. А згодом дізнався, що вона кохає ще кількох. Я захотів поговорити. І в розмові раптом збагнув: вона ніби не чує мене. Я подивився їй в очі — і побачив пустку. І зрозумів, що так було завжди. Просто раніше я сам заповнював ту порожнечу.
Минуло чимало часу. І сьогодні я згадав не її, не власні почуття — а саме ту пустку. І те, що я бачив там до розмови.
І ось про що я думаю: а раптом порожнеча не лише там? Може, вона взагалі всюди? Або вона в мені — і тому я її бачу?
Я думаю про це.
Але відповідати собі боюсь.
А на небі зорі. Якби вони могли,то с посмішкою дивилися би на мої спроби щось осягнути
