Американська виделка

Сполучені Штати Америки - це без перебільшення найпотужніша держава світу, яка була єдиною в історії людства силою, чия позиція впродовж хоч і не довгого часу (приблизно 10-15 років з початку 90-х рр. ХХ ст.), але була детермінуючою для вирішення стану речей в усіх куточках планети - об’єднаного й добре вивченого політичного світу, яким ми його знаємо сьогодні в 6 частинах світу. Позиція враховувалася, позаяк Штати мали можливість проєктувати інтереси на глобальному рівні: така особливість надала американцям статус “гегемона“, або величезного за потенціалом суб’єкта, від рішень якого залежить існування всієї системи. Останнім часом - а якщо чесно, то десь з початку ХХІ ст., просто з поступовим нашаровуванням, - ми бачимо деконструкцію системи, тобто цілеспрямовані дії держав, яким гегемонія США органічним чином створює вузький простір до маневру й використання своїх спроможностей. Але крім атак на структуру є її захист, і з цим насправді є протиріччя. Поговоримо про стратегічні шляхи США на порозі великих зрушень у різних регіонах світу, у першу чергу - в Азії та Європі.

Прямо зараз інтелектуально-наукове й політичне середеовище Штатів обговорюють низку варіантів зовнішньополітичного позиціювання, яке значною мірою буде окреслене й обране після листопадових президентських виборів. Чого більше казати: головні супротивники з двох протилежних політичних ієрархій, Дональд Трамп і Джозеф Байден, представляють різні ідеї, погляди, технології рішень наявних проблем за кордоном. Попри це, між радикальними проєктами є синкретичні варіанти, разом з якими формується 3 головні теорії американської “перемоги над супостатами”.

Першу з них можна назвати “глобалістською“, або гегемоністичною, яку, зокрема, просуває радник Президента США з питань нацбезпеки Джейк Салліван (див. “Джерела американської сили“ у “Foreign Affairs“). Вона так називається, оскільки її базовим положенням є те, що США - однозначний глобальний лідер, який має боротися за своє положення; це проявляється у формі розмов про “боротьбу проти демократії проти автократій“, намагань створити/змінити низку багатосторонніх організацій економічно-торговельного характеру, опори на трансатлантичні безпекові структури в Європі та тактику “малих альянсів” в Індо-Тихоокеанського регіоні, створенні великої кількості “низовинних” ініціатив у протиставленні пропозицій геополітичних суперників тощо. Цю лінію захищають, у своїй більшості, ліберальні демократи або політики, які ще бачили часи Холодної війни (той самий Байден ще сенатором з візитами їздив до ще радянської Москви). Звичайно, тут наявна ностальгія в умовах, які не назвеш стабільними, однак бажання втримувати планку, яка дозволяє модерувати міжнародною політикою у фарватері американського інтересу, можна вважати цілком зрозумілим - як же ж одного разу піднятися крилами в небо, але раптом впасти, як занепалий ангел?

Друга теорія є протилежною за ідеологічним окрасом, підтримується навколотрампівськими республіканськими групами, говорячи про те, що весь попередній курс політики США був не в її інтересах, переймаючи на себе витрати зі сторони формальних союзників (згадую випадок, коли Трамп вимагав від Японії і Пд Кореї більші виплати за розміщені американські контингенти) і “не діячи в інтересах американського народу”. За фактом, це права в культурному сенсі націоналістична настанова з вираженим бажанням відмовитися від низки багатосторонніх політичних, безпекових, економічних проєктів задля перенесення потужностей у саму Америку й підготовки протекціоністських митних рішень. Варто обережно говорити, але ця концепція намагається довести, що США перебувають у небезпечному становищі, “the country is a mess”, через що від сформованих другою половиною ХХ ст. форматів дискусій й інститута союзництва варто значною мірою відмовитися; своєю чергою, американці за цією логікою мають покинути діяльність в деяких регіонах, змінити стосунки на краще з деякими державами (зокрема, з РФ), з іншими - ні.

Що цікаво, якщо стосовно РФ, до якої обережно ставляться з дистанції, позиції обох таборів розходяться, то стосовно КНР, головного геополітичного противника Штатів десь з середини 2010-х рр., пропозиції сходяться (у листопаді 2022 р. спікер Палати Представників Маккарті повідомляв про консенсус обох політичних таборів щодо загрози Китаю); навіть більше: Трамп називає Байдена “манчжурським кандидатом“, але водночас надає прекрасну характеристику Президенту КНР Сі Цзіньпіну. Але то, скоріше, феномен Трампа як політичного діяча, про який варто говорити в іншій дискусії.

Третій напрям є так чи інакше пошуком узгодження між цими різницями. По суті, це усвідомлення і привілейованості положення гегемонії, але й неможливості її утримувати в розрізі “інтереси США повсюди“; пріоритезиція у світі, який прямує до формування двох або більше полюсів сили, є необхідною, і тому на окремих напрямках можливим є посилення позицій конкурентів або просто несприятлива конфігурація співвідношення сил. Тут на думку спадає Елбрідж Колбі, фаховий політичний аналітик-республіканець, який постулює думку, що США мають перенаправити ресурси й увагу на східноазійський фронт, але і зберегти підтримку Україні на меншому, скоріше символічному рівні. Це цілком адекватна ідея, враховуючи, що поки що все позиціювання України розглядують через призму стримування Росії, та й сильна суверенна Україна створила б більше проблем, ніж переваг для США - але про це теж поки що промовчимо.

Виникає логічне питання - хто тут має рацію? З парадигми реалізму найоптимальнішим було б захищати минулі здобутки, пропонуючи гнучкі альтернативні формати для акторів у регіонах, які справді становлять великий інтерес американському політикуму в його раціональних уявленнях, і не розпорошуючи ресурси в достатньо обмеженому часі, який сформувався через попередні стратегічні прорахунки американців і органічне посилення “факторії світу“ у вигляді КНР. Це не означає, що у випадку імплементації такого бачення в американців зникнуть проблеми і стосунки з більшістю противників стабілізуються, але таким чином поступово статусно-рольова позиція США в “міжнародному суспільстві” зміниться на більш сприятливу відповідно до їх можливостей. По суті, кінцева форма і ступінь дегегемонізації Штатів - це одне з найбільших питань потенційного масштабного військового конфлікту, яке я б не порівняв дуже швидко до дегегемонізації Великої Британії в 30-50-х рр. ХХ ст., але принаймні на поточну ситуацію можна дивитися під таким знайомим кутом зору.

Одначе наші бажання й раціональні аргументи це, скоріше, проєкція того, як ми уявляємо державний мозок США, аніж того, чим він насправді є. Не можна точно сказати, чи внутрішньополітична поляризація не впливає на курс американців: є прецедент Трампа, якого не потрібно демонізувати вкрай, але який не в дуже делікатній формі поводив себе в діалозі з давніми партнерами чи союзниками Штатів; так само як і не факт, що його бажання швидко “закрити питання” на деяких фронтах, як у нас, зокрема, буде реальним відповідно до його ж внутрішньої політичної повістки. Тут стикаються Америка-ідеаліст і Америка-механізм як дві протилежні системи волевиявлення: одна ладна звернути гори. інша - прагматично діяти у відомому режимі. Певне, у своєму фіналі це питання ірраціонального зіткнення соціальних сил і, що важливіше, еліт, яке вже перегріває державну структуру країни, але сама американська історія підказує, що ці обидві підходи в міжнародній політиці мають йти в ногу - “американська мрія” не з’явилася б без насилля, примусу, війни, але й також ідеологічного “подиху“, творіння, роботи уяви.

Яким би шляхом вони не пішли, історія Сполучених Штатів нагадує спрощено й зовнішньо історію стародавнього імперського Риму, хоч для мене деяко більш в матеріалістичному й державоцентричному розумінні: такі ж великі відкриття, такі ж інституції, така ж унікальність і багатокультурність, і, можливо, такий же фінал, і з такою тяганиною процесу.