2024 рік. Перед нами майже дворічна боротьба української нації за своє виживання й знаходження себе в світі, який перетворюється на наших очах. Позитивна роль нашої поточного епосу є те, що через злам шаблонного бачення України як “вигрібної ями” європейсько-російських й американо-російських сутичок на тлі традиційної дихотомії цих двох систем ми постали як “сила відродження”, яка буде значною мірою впливати на формування цього самого світу, а точніше його нового виразу. Негативна роль заключається в тому, що цю нову місію варто виконувати, а не існувати в симулякрах України-до.
Повернемося в сьогодення. Мова фактично йде про буття України як суб’єкта, який за правилом постійно напрамляє свою волю на почасти ірраціональний контекст своєї епохи в раціонально обґрунтованих для себе обставинах. Тут притаманні слова “тренд”, “дія”, “пропозиція”, “ідея”, “висота”, “контроль”, “творчість”. Постає питання: чи втримали ми рамку початку вторгнення, як джерело нового колективного дихання, за ці 2 роки? Моя відповідь - ні.
Навряд чи теперішня динаміка стратегічного положення українського політичного керівництва задовольняє його. Необхідна політична, безпекова, економічно-фінансова, інформаційна допомога партнерів України, фундаментом яких є колективний Захід (та не тільки, хоча з іншими акторами взаємодії стратегічного характеру наразі точкові), спала в розмірах, темпах і важливості в політичних дискусіях. Оскільки продовження військової боротьби з РФ, у нинішньому її вигляді для нас як “позиційної війни“ і як “стратегії стримування“ для євроатлантичного середовища, приносить дедалі менше прямої короткострокової (про довгостроковому варто окремо говорити) вигоди, взаємодія з партнерами стає дедалі складнішою, дедалі більш підданою умовнощам, плюс з’являються різні інституційні деструктивні феномени - від праворадикально налаштованих республіканців у Палаті представників США до Орбана в Єврораді. Наша війна дедалі більше глобалізується, швидше змінюючи конфігурацію геополітичних сил у світі і в окремих регіонах, сприяючи перерозподілу ресурсів на користь нових спільних міждержавниїх або самостійних проєктів стратегічного значення, розвиваючи з вибухом уже наболілі чи приховані політичні протистояння або, навпаки, стаючи для когось фундаментом у миротворчій діяльності. Такий собі “адреналін” втомленому людству.
Не дивно, що швидкоплинність змін загострює наше сприйняття й змінює нашу діяльність системно; природньо було б знайти коло “приятелів” і “противників” для витримки в “турбулентності“. Саме тому не тільки ми обрали Захід, але й Захід нарешті нас обрав - хоч і не в таких тісних обіймах, як мені здається зараз. Однак це вимагає проактивності й діяльнісності, і з цим проблеми в обох систем. Захід потонув у ліберально-демократичному проєкті, який намагався раціонально урегулювати будь-які суперечки аби не у форматі війни, у першу чергу - під своїми воротами. Самообмеження й дисфункціонуюча універсальна система координат не дають можливості продукувати нові ідейно охоплені рішення загальнолюдського цивілізаційного рівня, або ж це відбувається повільно й контроверсійно. З іншої сторони маємо Україну, яка далі увіруваного абсолютно різними політичними групами одного й того ж міфу про “вічний спокій” опісля незгод і невдач побудови модернової української держави минулих сторіч не дивилася. Наше бажання “лишіть нас у спокої“ якраз принесло нам неспокій, а з ним і найбільше горе за останні десятиріччя й нетривіальності, на які не відповісиш по-старому.
Наша унікальна призма бачення явищ, тенденцій, ексцесів вимагала проєктності, модерування й діалогу на рівні взаємовигідного партнерства, де від нас очікують діалогу. Навіть якщо моя перцепція нині каже про загальні, абстрактно-політичні й відверто широкі рамки ідеації, то можна опустити її до спільних проєктів у ОПК, взаємодії у важкій й гірничо-видобувній промисловості, відкриття “воріт” для іноземного капіталу у володінні підприємствами й використанні/оптимізації українських технологічних рішень на умовах його захисту, участі й ініціації дипломатичних процесій тощо. Урешті-решт, уся стратегія Заходу стосовно РФ могла б принаймні оглядати варіант її суттєвого послаблення/контрольованої дезінтеграції у випадку наших пропозицій згідно певних гіпотез щодо того, чи справді путінський режим піде ва-банк і де саме можна вдарити по цьому ніби “моноліту“.
Але ні. Ні, бо парадигма не змінилася: досі державництво не замінило часто нетривалого за ефектом політичного інтересу володінням “арсеналом” державних інструментів; досі убогі, агресивні й розмиті “собачі лайки” про відповідальність когось за щось, хоча наразі за динаміку змін відповідальні всі люди і дійсно перед правосуддям поставатимуть тільки за минулі “пробачення” того, що не можна пробачати; досі низька якість величезної операційної системи державних структур й економіки поза межами оборонно-військових і технологічно-ребрендингових одиниць; досі державна пропаганда існує на основі запевнення в тому, чого найімовірніше не станеться або не так швидко, а це в свою чергу задає композицію аля-гармонійних соціальних відносин.
Якщо немає зміни й амбіції, які стоять вище проявлення своєї волі тут і зараз, ще й без світоглядних налаштувань на пошук консенсусу до найкращої організації серед найгірших, то і немає більшого інтересу, ніж власне виживання. Але “старші за нас” запитають: на яких підставах ваше останнє бажання? Без відповіді на це ми будемо триматися й діяти так, як звикли: “проривний“ саміт НАТО; новий кредит МВФ; нові плани реформи для виконання безпекових зобов’язань (див. безпековий договір з британцями); вічна боротьба з корупцією й “агентами Кремля”; постійні “несправедливі“ позиції наших сусідів чи партнерів, які “все роблять не так”; одна комісія, друга, третя і т.д. Це, можливо, і не найбільш надихаюча система взаємовідносин, але вона зрозуміла нашим колегам, яка ще й тримає їх зі скрипом наплаву в конкуренції за глобальне лідерство. Допоможемо ж, звичайно. А як не вийде так, то завжди можна подати люду ідею розкаяття “за всі гріхи” перед Москвою з усіма подальшими наслідками. Тут теж є і досвід, і думки, і розуміння, що “братерством” тут теж не пахне взагалі, аби просто була конкуренція двох східноєвропейських держав. Наша справа в такій кон’юнктурі - виконувати і не дивитися на деталі, бо заболить голова.
І навіть якщо з’являється містерія темного віку, де не видно простого шляху до ідеалу, де не виконується нічого без розгорнутого плану розвитку суспільства, і де наша справжня сестра - це вдача посеред вибухових бажань масового українця й гедонізму блідого українського політика, не бійтеся. Ми ніколи не відмовлялися від ходи, просто вона завжди виходила одна - плисти за вузькою течією.
