Історія з перемовинами на Алясці ще обросте деталями, але головні контури проблеми, які навряд зроблять діалог успішним, видно вже зараз.
Перша фундаментальна проблема світу, що існує в головах Трампа та його посланця Віткоффа, — це разюча відірваність від реальності. І тут доведеться вкотре нудно нагадати: будь-яка серйозна розмова про замороження конфлікту, не кажучи вже про поділ територій, ніколи не починається з істеричних вигуків «Peace Deal!». Вона починається з низки проклятих питань, на які треба мати відповідь:
1. Лінія розмежування. Де вона проходитиме? Хто і як її фіксуватиме — ООН, група «нейтральних» країн чи якийсь інший, ще не створений орган?
2. Контроль за припиненням вогню. За розрахунками швейцарських експертів, для ефективного моніторингу вздовж усієї лінії фронту потрібно щонайменше 10 тисяч спостерігачів. Хто вони? Хто їм платить і гарантує безпеку?
3. Гуманітарний блок. Обмін полоненими «всіх на всіх», безумовний допуск гуманітарних місій на окуповані території, розмінування, організація виїзду для всіх, хто не бажає залишатися під окупацією.
Це лише вершина айсберга, об яку розіб'ється будь-який «простий план».
Друга проблема світу Трампа — його власне політичне становище. Можливо, він і радий був би знову кинутися в обійми «колишнього» (вибачте, але метафора про підліткове кохання досі найкраще описує синусоїду почуттів рудого до Путіна). Однак ситуація змінилася.
Його рейтинги в США демонструють негативну динаміку, і не в останню чергу через надмірну м'якість до Кремля. Ані виборців, ані еліти не переконаєш «миром» між Вірменією та Азербайджаном, поки тривають повномасштабні війни в Україні та Газі. Трампу тимчасово вдалося приглушити тему власного ж ультиматуму щодо фінансування, але довго ця тиша не триватиме.
По-третє, позиція самої Росії і Путіна. Усі сигнали вказують на те, що Кремль на цьому етапі звузив свої апетити до територіального питання. З переговорного столу зникли навіть улюблені мантри про НАТО, «демілітаризацію» та «денацифікацію».
Якщо це і є їхня максимальна позиція в поточному моменті, то висновок очевидний: і ми, і європейці, і адекватні люди в оточенні Трампа правильно визначили момент. Росію потрібно дотискати. Економічно. І робити це через її ж партнерів. Зараз як ніколи недоречно давати Путіну вистрибунти з війни з якимось бонусом.
По-четверте, і це, мабуть, ключове, — ані Україна, ані Європа не збираються приймати божевільні ультиматуми Путіна щодо здачі територій. І не приймуть. Тому консультації з Києвом та європейськими столицями для будь-якої американської адміністрації — це вже не опція, а необхідність. Особливо на тлі нової торговельної угоди зі США та ключової ролі ЄС у діалозі з Китаєм. Трампу доведеться враховувати ці позиції, навіть якщо він цього відчайдушно не хоче.
Тому, як би Трамп не мріяв «порішати» з Путіним, шансів на успіх у нього обмаль. Просто тому, що поле для реального порозуміння з Кремлем набагато вужче, ніж у його власній уяві та у головах його друзів - рієлторів.
Нам зараз лишається наполягати на конструктивній позиції: ми готові на припинення війни, навіть у форматі заморозки з гарантіями для України у вигляді постачань зброї і грошей, але ніяких бонусів Росія не отримає. А це вже неприйнятна позиція для Путіна. Звісно, Трамп і тут може спробувати звинуватити нас в недоговороздатності, але ми лише повторюємо погоджену з ним самим позицію березня 2025.
Думаю, українська і європейська дипломатія, а також адекватні люди в США зроблять все можливе, щоб таки дотиснути діда до розуміння, що Путін готовий до справжніх перемовин тільки тоді, коли тиск на нього зростає. А Путін, з високою долею ймовірності, вчергове нас не підведе.
