Шановні читачі, перед вами початок статті. Повністю її можна прочитати за посиланням:
https://actfiles.org/anti-cultism-and-nazism-heirs-to-the-anticult-archive-part-1/
Вступ
Перш ніж ми почнемо, давайте домовимося про одиницю вимірювання.
«П’ять тонн документів», – повідомляє офіційний вебсайт білоруської церковної організації. Про це йдеться буденно, з використанням того ж стандартного шрифту, який подібні вебсайти використовують для розкладу церковних служб. Саме так вимірюють вугілля, цемент чи гравій. Досьє на віруючих таким чином не вимірюють, і вже сам цей факт мав би привернути увагу, але минуло 16 років…
Давайте розглянемо це в перспективі. Пачка офісного паперу важить близько 2,5 кг, а це означає, що в метричній тонні близько 400 пачок, що приблизно еквівалентно мільйону аркушів формату А4. Складені один на одного, вони утворювали б колону заввишки до 100 метрів, яка сягала б аж до хреста на куполі Берлінського собору. Звичайно, колекція складалася не лише з окремих аркушів паперу; вона включала книги, переплетені періодичні видання, шухляди для картотек та важчі матеріали. Однак порядок величини залишається незмінним: йдеться про велику вантажівку, перевезення цілої бібліотеки, колекцію, порівнянну з фондами скромного дослідницького архіву.
У вересні 2010 року цей п'ятитонний архів вирушив з Берліна до Мінська. Його складав протягом 30 років лютеранський антикультовий пастор Томас Гандов. Однак він не довірив його Федеральному архіву Німеччини, Берлінському державному архіву, Вільному університету чи Гумбольдтському університету (обидва знаходяться лише за півгодини їзди від його офісу). Він навіть не передав його до архіву власної церкви, якій служив 34 роки. Він передав його єпархії Білоруської православної церкви, а точніше, Апологетичному центру Святого Йосипа Волоцького (Волоколамська). А мета пожертвування була зазначена в офіційному оголошенні без жодних дипломатичних претензій: « для науковців Білорусі та органів державного управління ».
У тому ж оголошенні містилась обіцянка опублікувати опис колекції. Однак минуло 16 років, і ніхто за межами мінського сховища точно не знає, що зберігається всередині.
Справедливості заради, вміст цього архіву цілком може не стати сенсацією. Або, можливо, після публікації цього розслідування документи, що становлять «особливий» інтерес, будуть ретельніше приховані або взагалі втрачені для історії — про всяк випадок. Але зачекайте: чи можемо ми виключити можливість того, що найцінніші частини цього архіву» вже давно зберігаються в Росії у Олександра Дворкіна ? Ні, не можемо. Зрештою, білоруський антикультовий центр Святого Йосипа Волоцького є членом РАЦИРС (Російської асоціації центрів вивчення релігій та сект) з 2007 року 32. У будь-якому разі, ми навряд чи колись дізнаємося. Однак саме ці спроби розкрити, які таємниці зберігає архів, звідки він взявся і чому його перевезли до Мінська, і започаткували це розслідування. І зрештою, воно відкрило нам набагато більше, ніж просто таємницю архіву.
Далі буде…
