Lynyrd Skynyrd - (pronounced 'lĕh-'nérd 'skin-'nérd) (1973)
Найбільше виділяються блюз рокові треки - Simple Man та Free Bird, що за роки існування стали визнаними шедеврами. Решта треків мають більше впливу кантрі та рок-н-ролу і деякі з них мені було слухати трохи нуднувато. Найгарніший з них - Gimme Three Steps.
Але навіть не дивлячись на це, хіти альбому перекривають усі його недоліки. А що стосовно впливовості, якщо взяти метал сцену, то без цієї роботи, швидше за все, не існувало б таких гуртів як Down, Black Label Society чи Clutch.
Johnny Cash - American IV: The Man Comes Around (2002)
Я не є великим фанатом класичного кантрі і часто воно для мене нуднувате. І цей альбом не виключення, тут не буде якихось прогресивних та технічних моментів, а вокал дуже простий, і здебільшого представляє собою швидше "приговорювання" тексту, аніж спів. Але, якщо відкинути упередженість і спробувати "зрозуміти смак" цієї роботи, стає зрозумілим, чому її настільки полюбили. І це якась "магічна" здатність Johnny Cash передавати емоції через свою музику, в притаманній тільки йому манері.
Це альбом, на якому більшість пісень це кавери, як на старі пісні самого Джонні, так і на пісні інших відомих виконавців:
- Hurt від Nine Inch Nails
- Bridge Over Troubled Water від Simon and Garfunkel
- I Hung My Head від Sting
- Personal Jesus від Depeche Mode
- In My Life від The Beatles
- Desperado від Eagles
Вони перероблені майже до невпізнаваності, і відчуваються як власні пісні Кеша. Тим паче, що всі вони, як лірично, так і за настроєм, дуже гарно поєднуються між собою єдиною концепцією - рефлексією автора с приводу прожитого життя. Саме через це, альбом не відчувається "фан сервісом", а перетворюються на "особисту", сповнену душі роботу. Я не слухав інші альбоми із серії "American", але тепер, обов'язково це зроблю.
Peter Gabriel - So (1986)
Непоганий арт-поп альбом, хтось вважає його кращим у Пітера - я ні, мій фаворит це нью-вейвовий однойменний альбом 1980-го року. Слухати було приємно та інколи навіть цікаво. Але, як на мене, весь шарм перебиває продакшн від якого прямо "тхне" типовим для арт-попу звучанням 80-тих. До речі, пісня Don't Give Up виконана у дуеті із іншою дівою арт-попу Kate Bush.
Beastie Boys - Ill Communication (1994)
Beastie Boys це унікальне явище в хіп-хопі. Хлопці починали з хардкор-панку і цю енергію перенесли в хіп-хоп, більш того, тут навіть є декілька пісень у вищезазначеному жанрі. Це той хіп-хоп, який може і не виділяється багатою та складною лірикою, але це повністю перекривається "технічною" складовою - розйобний флоу, потужний фанковий біт, енергійна подача та використання "живих" інструментів. Та і загалом - це дуже еклектична, экспериментальна робота в якій, окрім класичного звучання олдскульного хіп-хопу, знайшли собі місце фанк, джаз та альтернативний рок. В моєму улюбленому, Hello Nasty (1998) вони підуть ще далі, але це вже інша історія.
Sonic Youth - Daydream Nation (1988)
Враховуючи попередні альбоми Соніків, на яких було безліч карколомних експериментів, розумієш, що на Daydream Nation вони, нарешті, устаткувались із своїм звучанням. І якщо на попереднику Sister (1987), матеріал вже був не настільки складним та експериментальним, то на Daydream Nation, баланс нойзових, атональних елементів та більш зрозумілого пост-панку вже став ідеальним.
Слухати це неймовірно цікаво і приємно. Кожен риф звучить унікально, та навіть зараз виглядає як щось новаторське. Чітко відчувається, що цей альбом вже не просто експресивне висловлювання, а навпаки, чітко вивірена та продумана до дрібниць робота. Щодо впливу: цей альбом вивів подібний нойзовий звук у мейнстрім і став одним із тих альбомів, що сформував звук альтернативного року 90-х.
Eminem - The Marshall Mathers LP (2000)
Що я нового можу сказати про The Marshall Mathers LP. Це вже сучасна класика, яка і зараз звучить "свіжою". Хоча, лірична складова може багато кому не подобатись в наші часи, в 2000-х це, взагалі, був "шок контент" якого пересічні люди лякались та звинувачували у всіх проблемах "тодішнього покоління".
Але, що на мій погляд, по-справжньому, відокремлює цей альбом, як, в принципі, і попередній The Slim Shady LP - це те як, надихаючись спадщиною хардкорного Hip Hop - у минулого, Ем зміг його переосмислити і подати у новому, досі не баченому раніше, вигляді. І при цьому - продемонструвати "новий рівень" технічності. Не без допомоги блискучого продакшену від Dr.Dre, звісно. Далі буде альбом, що задумувався як Magnum opus Маршала - The Eminem Show, який ще буде на рівні, а потім якість кожного наступного альбому Ема буде падати все нижче і нижче.., але це вже інша історія.
Cocteau Twins - Heaven or Las Vegas (1990)
Якщо ви ніколи не чули Cocteau Twins, то я щиро вам заздрю, бо перший досвід прослуховування їх робіт дарує неймовіре відчуття, що можна порівняти із першою закоханістю. І Heaven or Las Vegas, однозначно, є найкращим і найпростішим альбомом гурту з яким я радив би ознайомитись в першу чергу. Він є більш "повітряним" та теплішим ніж їх попередні роботи, а тексти пісень, майже, можливо розібрати та зрозуміти. (Примітка: Elizabeth Fraser завжди співала спираючись на те як слова звучать один з одним, а не на сенс, тому ви не знайдете текстів пісень - в них немає сенсу)
У 1989-у, Elizabeth народила дитину від гітариста Robin Guthrie, та сподівалась, що це допоможе їм у боротьбі із залежністю Робіна від героїну. І відчуття цієї "енергії життя" просочує тут кожну пісню. Ще ніколи музика гурту, зокрема вокал Ліз, не були настільки світлими та сповненими надії.
І якщо про якусь музику і можливо сказати "етерна", чи "мрійлива", то Heaven or Las Vegas це і є "етерність" та "мрійливість". Альбом, фактично, уособлює ці поняття, та є квінтесенцією dream pop та ethereal wave звучання. До речі про звучання.
На цьому альбомі, як ви вже зрозуміли, гурт вирішив відійти від, звичної для них, концепції "темнуватої" та готичної атмосфери. Так, чисто музично, тут все ще відчувається натхнення Siouxsie and the Banshees та The Cure, але із іншим "емоційним забарвленням", що наче як, прийшло десь з The Dreaming (1982) від відомої Kate Bush.
Головним досягненням цього альбому є симбіоз вокалу та гітарних партій. На перший погляд звучить банально, я розумію, але повірте, такого органічного їх поєднання як тут, я не зустрічав, напевно, ніколи. Вокал Ліз завжди був, в першу чергу, "ще одним повноцінним інструментом" і не особливо відокремлювався на рівні інших інструментів.
Через це, не обмежуючись "текстовими умовностями", він завжди вдало, та в якійсь мірі, унікально вплітався в композицію. І в цей раз, вокал, ніби як, і бере на себе "головну роль" - гітара вміло під нього підлаштовується, створюючи "мерехтливе" та загадкове, але в той самий час, "турботливе" та "комфортне" звучання, що підкреслює вокал.
Саме через свої автентичне звучання та атмосферу, цей альбом і стане джерелом натхнення, якщо не "примірником", для усього майбутнього дрім попу та шугейзу, тоа і в цілому, буде мати колосальний вплив на усю альтернативну музику майбутнього.
B.B. King - Live at the Regal (1965)
Як я вже казав на стрімі - у блюзі та джазі я розбираюсь не дуже.
Тож цей альбом став гарною нагодою щоб почати виправлятись😅
Першим, що стало для мене цікавим: "Чому live альбом? Навіщо редактори обрали саме live альбом, а не студійний?". І Коли починаєш слухати цей альбом, намагаючись відповісти на це питання - все стає зрозумілим.
Блюз та джаз це доволі складні для виконання жанри, і для того щоб все вийшло гарно, музиканти повинні, як ніколи, "відчувати" один одного. Тільки тоді можна буде досягти "ідеальної музичної панорами".
І Live At The Regal є, чи не найкращим, прикладом подібного виконання.
Адже при уважному прослуховуванні, буквально помічаєш, як музиканти "підхоплюють" один одного.
Іншим визначним моментом є те, що на цьому альбомі, ми можемо почути чудові партії на електрогітарі, яку Кінг, дбайливо, називав Lucille.
Вони дуже гарно вписуються в загальний антураж, та, ні в якому разі, не конфліктують з іншими "не-електричними" інструментами. І, якщо зараз, вас це може, взагалі, не дивувати, то раніше Блюз який виконували із використанням електрогітари та підсилювачів для інших інструментів, виділяли в окремий під-жанр, що називався - Electric Blues.
Саме завдяки можливому "підсиленню", невеликі Electric Blues колективи, нарешті, могли грати на більших майданчиках для більшої аудиторії. І одним із таких майданчиків, як раз став Regal Theater, де і був записаний цей феноменальний виступ. Що стане "стандартом якості" для живих виступів майбутнього. І на який, пізніше, будуть посилатись інші відомі виконавці, накшталт Eric Clapton..., але це вже зовсім інша історія.
My Bloody Valentine - Loveless (1991)
Для мене це, в першу чергу, «особистий гіпнотичний сеанс». Але, що найголовніше - від цього альбому отримуєш справжній «естетичний кайф».
Адже він являє собою, абсолютно унікальний, досвід спостереження.Коли музика відчувається немов невловимі «різнобарвні хвилі», що утворюють собою, неймовірної краси малюнки.
Ти не можеш навіть чітко пояснити собі «що це». Але чи потрібно щось, взагалі, пояснювати, коли цей «потік звуку» просто підхоплює і повільно несе тебе у «країну кольорових мрій»? Ледь чутний, схований під багатьма іншими шарами, «сновидінковий» вокал - «підкладає під голову мʼяку подушку» та тільки поглиблює відчуття цього чарівного трансу.
Не намагайтесь якось особливо «зрозуміти» цей альбом, вам варто просто «плисти разом з ним».
Blur - Parklife (1994)
Визначальний альбом у жанрі Britpop. Що є, чи не найкращою, ілюстрацією цього "руху" у музиці 90-х. Саме за це його і прийнято любити. Він буквально "просочений" британським духом і має в соби такі хіти як "Girls And Boys", "To The End" та "This Is a Low" ("Parklife" мені не подобається).
І саме ці треки, на мою думку, є найбільш визначними у контексті розвитку самих Blur. Але якщо відкинути його історичну важливість і оцінювати як цільний твір - він далекий від ідеалу. Тут цілих 16 треків, більшість з яких доволі "бліді" та "болюче рівні", і на фоні, вищезазначених хітів (особливо "This Is a Low"), виглядають не інакше як "філери".
І хоча, в цілому, я отримав задоволення від альбому - дослухати його від початку до кінця і справді було важкувато. І тут можливо люди які чули на стрімах, що я вважаю Blur недооціненими у порівнянні з Oasis - здивуються. Але коли я це кажу, я, здебільшого, маю на увазі їх феноменальний альбом 13 (1999), про який говорять меньше ніж про Parklife, але який є куди більш экспериментальним та цікавим..., але це вже зовсім інша історія.
Ice-T - O.G. Original Gangster (1991)
Ice-T мені ніколи не подобався, але це тому, що я чув більш пізні його альбоми, що м'яко кажучи, далекі від ідеалу. Але цей альбом, справді, став для мене "прихований діамантом".
І хоча, лірично цей альбом не відчувається як "щось особливе", то "технічно" - це чистий "естетичний кайф". Він сповнений просто блискучими семплами. Такими, за які я і обожнюю олдскульний Hip Hop, адже зараз не часто зустрінеш такий прискіпливий підхід до продакшену. Тут ми чуємо винахідливі скретчі, використання звуків з "живих" джазових композицій, качаючі фанкові біти, та навіть семпли Black Sabbath на треку "Midnight".
Тобто, як ви вже зрозуміли, альбом вийшов неймовірно "еклектичним", адже тут, Ice-T, взагалі, не притримувався ніяких жанрових обмежень (в чому сам і зізнається на треку BodyCount) . Та і загалом, треки дуже гарно запам'ятовуються, і весь альбом не відчувається затягнутим.
Та що казати, якщо навіть "скіти" тут зроблені винахідливо і не відчуваються як "філери". І якщо ви завжди думали, що "хіп-хоп це не моє" - вам, однозначно, варто послухати цей альбом.
