Байки від Бабайки…

Привіт, котики. Колись я написав цей цикл оповідок російською, і десь на літнеті вони досі валяються, але пройшли роки і ось я знайшов час і натхнення щоб зайнятись їх перекладом. Любителі жахастиків - ласкаво прошу, вразливі особи з тонкою душевною організацією і моралісти - прошу закрити статтю. І пам’ятайте, все це вигадки і плід моєї хворої фантазії, будь які збіги з реальними людьми або ситуаціями - випадкові.

Безвихідь

Пробудження від будильника було звичним і остогидлим до скреготу зубів. Думки в голові ворушилися мляво, неохоче виштовхуючи на поверхню ту — що була про міцну каву. Позіхаючи і чухаючись, я поплентався босоніж на кухню втілювати ідею в життя. Те, що я встав вчасно, дозволяло не поспішати і робити всі свої ранкові справи вдумливо і з розстановкою. Під час приготування «еліксиру життя» мислення почало потроху набирати обертів і знову дало про себе знати екзистенційна криза середнього віку — здається, так називається те, що зі мною відбувається в розумних книжках. Дрібна сошка без амбіцій, бажань і мрії — от на що я, на власну думку, перетворився. Позаду бунтарська юність і палання якимись почуттями, стосунки, сім’я, пішла дружина.

— Добре, що дітей так і не народили, — вимовляю я вголос.

Ні, справді, добре. Що я міг би дати своїй дитині? Привід проклясти мене за приведення в цей клятий світ? Хоча, може, це я така невдячна тварюка і суджу по собі? Все може бути.

Повертаючись думками в минуле, я намагаюся зрозуміти, чого я тоді боявся, і порівняти з тим, чого боюся тепер. Ну, як усі, мабуть: у дитинстві — темряви, у школі — старшокласників і хуліганів, у юності — безвідповідного кохання і самотності. Сіренькі страхи сіренької людини, ніяких фобій, нічого надприродного. А чого я боюся тепер? Містики? Та не сказати щоб… і не тому, що я не вірю в усіляку потойбічну «мумбу-юмбу» — дуже навіть вірю, але чомусь не боюся. Самотності? Вона, як виявилося, зовсім не страшна і не погана, в чомусь мені навіть комфортніше, ніж у стосунках.

— Може, смерті? — порушив я мовчання ще раз і прислухався до внутрішніх відчуттів. Ні. Не те. Думки про самовипилювання часом навідуються, і не викликають особливого дискомфорту. Зупиняє незворотність події, і цікавість поки не переважила — тож живу за інерцією. І все одно якась думка вислизає, бо не може ж людина нічого не боятися. Чи може?

— Старість. — Вимовивши це слово, я наче пригвіздив невловиму дрібну ящірку дротиком. Я впіймав свій страх. В одному цьому слові, виявляється, може гніздитися цілий букет фобій. Мізерна пенсія, закінчене здоров’я, згасаючий розум, і найголовніше — безпорадність. Та з якого боку не подивись, старість у моїй країні — це хоррор. А померти тобі можуть і не дати. Та навіть якби евтаназія була легальною — не факт, що люблячі родичі з найкращих спонукань не вважатимуть твоє бажання за примху і маразм.

Раптовий удар у груди невидимим кулаком валить мене з ніг і розмиває картинку перед очима, дихання збивається — що за чортівня відбувається? Чому я лежу на ліжку, і хто ці люди, що схилилися наді мною? Спроба підвестися ні до чого не приводить — тіло просто не слухається.

— Семене Паличу, ну навіщо ж знову в мою зміну помирати зібралися? — каже з легкою докірливістю чоловік років сорока п’яти в формі лікаря. — Ну все, все, заспокойтесь, не витріщайтесь так на мене, ви ще на цьому світі, — продовжує він, намагаючись підбадьорливо усміхнутися.

Кухня, кава, думки… передсмертна галюцинація?.. згадується цитата Террі Пратчетта, здається:

— А правда, що перед смертю все життя проходить перед очима? — Так, це правда… — відповіла Смерть. — Цей процес називається життя.

І здатність мислити зв’язно почала мене покидати.

Вибір

— Ні, зачекай, будь ласка. Якщо слідувати твоїй логіці, то будь-який вибір людини не зумовлений свободою волі, як у приказці: «кому судилося померти на шибениці, той не втопиться». Це ж фаталізм у чистому вигляді! — не дослухавши співрозмовника, перебив Діма, глибоко вдихнув, видихнув і продовжив: — Сань, я безмежно поважаю і тебе, і твою думку. Я, мабуть, не палав би так, навіть якби ти прийняв на віру теорію пласкої Землі — хоча це не точно. І при всій повазі, я не можу погодитися з тобою. Ну не вкладається в мене в голові, як МОЇ рішення, прийняті на основі безкінечно варіативних зовнішніх обставин, постійно оновлюваних знань і нестатичного образу мислення — можуть бути ПЕРЕДВИЗНАЧЕНІ?!

Діма перевів дух і в очікуванні відповіді подивився на співрозмовника. Ці друзі не вперше вели цю суперечку, припиняючи її, мабуть, лише для того, щоб знайти нові аргументи для захисту своїх позицій. І хоча заводили вони її не при кожній зустрічі, тривала вона вже не один рік.

— Все сказав, готовий тепер слухати? — озвався його співрозмовник, глянувши на все ще схожого на закипаючий чайник опонента. Той ствердно кивнув. — Ну то я продовжу. Справа, Дімоне, не в тому, що твій вибір передвизначений. Тут ти можеш мати рацію, і ти справді маєш свободу волі й вибору, — Діма самовдоволено усміхнувся. — Але! — Саня прийняв значущий вигляд і підняв вказівний палець. — Але! Чи впливає твій вибір на подальші події, які з тобою відбуватимуться? Подумай, будь ласка, я не буду тебе квапити.

У міру просування думки усмішка сповзла з обличчя Діми. Все ж таки, коли в дискусії опоненти не зашорені і не мають впевненості, що саме вони є носіями «істини в останній інстанції», — часом рвуться шаблони і змінюється кут зору.

— Ну, припустимо, не кожен вибір… — вже не так завзято і впевнено у своїх словах відповів Діма. — Я згоден, рішення з’їсти йогурт чи вівсянку на сніданок ніяк не вплине на мій день, якщо, звісно, йогурт не буде простроченим, — додав він знову з усмішкою. — І все ж таки, є ж якісь рішення, від яких залежить подальший хід життя того, хто вирішує. Наприклад, вибір професії, — завершив він свою думку.

Саня скептично хмикнув.

— Добре, а тепер спробуй, будь ласка, згадати, ким ти хотів стати? Ну або чим хотів заробляти на життя? І давай не братимемо до уваги дитинство й отроцтво — хоча б раннє, — додав Саня, трохи подумавши. — Це якось вплинуло на твоє життя? От чим ти в житті хотів займатися?

— Хотів комп’ютерний зал тримати, або заробляти на іграх. Хоча терміну «кіберспорт» у нас тоді ще толком і не було… — після нетривалої паузи відповів Діма.

— А чим займаєшся? Чим заробляєш? — перебив його Саня.

— Будівництво, — Діма ніби сплюнув це слово. Він уже зрозумів думку, яку хоче донести до нього друг, але приймати її не хотілося — зовсім. Втім, здаватися без спротиву не входило в його звички.

— Сань, ти правий, всюди правий і послідовний у своїй логіці. Але сам-то ти віриш у те, що щойно мені довів?

— Яка різниця, у що я вірю? — втомлено махнув рукою той. — Яка, до біса, різниця?

Сповідь продавця кошмарів

Я той, хто я є. Але що визначає мене? Бажання? Ні, навіть не бажання — потреба сіяти страх. Люди завжди не проти налякати себе й інших, і поки це бажання живе в них — житиму і я. Не маючи фізичного тіла чи постійного пристановища, я звертаюся до вас різними способами і в різних подобах: сочусь холодним шепотом із творів Стокера й По, екзальтовано божеволію і тягну до вас свої щупальця зі сторінок Лавкрафта, наполегливо заглядаю вам в очі з книг Кінга, і хижо скалюся вам у спину з кожного темного провулка.

Часи змінювались і змінюються, а от люди — не дуже. Зараз вони просто стали байдужими й пересиченими, і тому, щоб жити, мені доводиться бути все витонченішим. Адже при незниклому бажанні лякатися, вони стали настільки товстошкірими, що навіть дітлахи можуть беземоційно позіхаючи дивитися фільми жахів з ріками крові й кілометрами кишок на екрані. А ми ж таки потрібні одне одному… мені — ваш страх, вам — адреналін і всякі інші ништяки.

Але чим вас лякати? Добра половина з вас зрадіє зомбі-апокаліпсису як світлому святу, хоч і розділиться на тих, хто вдягне каски міцніше й спеціально заразиться, і тих, хто буде весело (або не дуже) відстрілювати вчорашніх друзів, сусідів, і особливо родичів. От і доводиться викручуватись, звертатись до тієї області вашого розуму, механізми роботи якої ви толком не розумієте, теребити в вас печерну людину, яка ще здатна лякатися, звертатися до підсвідомості й інстинктів.

Що ж до вашої свідомості — у мене складається враження, що вона вже не здатна відчувати страх. Хвилювання — так, стрес — так, страх — дуже сумніваюся. Ні, серйозно, що входить до числа ваших так званих «свідомих страхів»? Що ви (або ваші близькі) захворієте чи помрете? Що вас звільнять, ви втратите житло чи ще щось, пов’язане з матеріальним добробутом? Хіба це страх? Це раціональне занепокоєння й усвідомлення можливих ризиків, але не страх. Справжній страх — це зовсім інше. Якщо ви його колись відчували — не сплутаєте це відчуття ні з чим. Наче в вас вселяється щось липке й холодне, а ваші думки й воля паралізуються, і ви перетворюєтесь на того самого печерного чоловіка, який спить у вас усе глибше, і я — один із небагатьох, хто ще здатен до нього достукатись.

Я той, хто я є. Я — ваш страх. Ірраціональне хтоничне щось, народжене разом із вашим родом і простягнене крізь усю його історію. Мої вісники й глашатаї можуть думати, що це вони використовують мене для маніпуляцій своїми родичами — нехай. Я не прагну владарювати, я просто хочу жити, як і будь-яка істота. Доводити щось комусь чи прагнути влади — це ваша прерогатива, мені досить і того, що я маю.

Чи насолоджуюсь я своїм існуванням? Мабуть, що так. Хоч я й нарікаю на те, що ви стали такими, якими стали — завдяки цьому ви не даєте мені нудьгувати. А подумавши, я все ж таки дійшов висновку, що при моїй майже безсмертності — нудьга це найгірше, що може мене спіткати. Тож, хлопчики й дівчатка, нарощуйте броню, заявляйте скільки завгодно про своє безстрашшя — я завжди буду поруч із вами, щоб у потрібний момент сказати вам: «Бу!»

Реальність реальна?

— Це просто якесь неподобство, Петре Степановичу, — обурювався літній лікар, чимось невловимо схожий на актора в образі професора Преображенського зі старого кіно. — Не можу сказати, що це пандемія, але наш заклад скоро буквально трісне по швах! Ні, ну подумайте самі: тільки з дисоціативним розладом ідентичності за останній місяць до нас надійшло в двадцять разів більше пацієнтів, ніж за весь минулий рік з таким самим діагнозом. А пацієнти з шизофренією різного ступеня тяжкості? Я категорично відмовляюсь вірити, що без явної причини можливий такий сплеск психічних розладів. Та що там — кілька років тому скажи мені хтось, що таке можливо — навряд повірив би. Старий я, мабуть, став, Петре Степановичу. Правду кажуть: вік живи — вік учись, та все одно помреш дурнем.

Співрозмовники зупинилися на черговому розгалудженні коридору.

— Не можу з вами не погодитись, Арнольде Паличу, справи й справді кояться дивні, однак цілком пояснювані, і в них немає навіть натяку на чортівню, — заговорив другий лікар. На відміну від свого візаві, він був ще молодим, принаймні так виглядав, і якби не сивина що пробивалась на скронях, його можна було б прийняти за інтерна, що проходить тут практику.

Арнольд Палич здивовано підняв брови.

— Невже ви хочете сказати, колего, що знаєте, що стало причиною от... цього? — і старий красномовним жестом обвів навколишній простір рукою.

А навколо коїлося щось із чимось. Дім скорботи і в кращі часи не був найприємнішим місцем, а переповнений, з втомленими лікарями, санітарами, що збиваються з ніг, і рештою персоналу — й поготів.

— Є одна гіпотеза. Якщо ви не поспішаєте додому після зміни, то давайте зайдемо в ординаторську. Я зроблю собі каву, пам’ятаю, що вам не можна, і розповім її вам коротко, — відповів молодий.

— Ну-с, юначе, викладайте, я весь увага, — сказав Арнольд Палич, коли його співрозмовник вмостився на сусідньому дивані з чашкою кави. Він хоч і намагався не показувати виду, але було помітно, що він заінтригований.

— Арнольде Паличу, ви чудова людина і фахівець, але в силу своїх поважних років, як я бачу, не дуже шануєте нову техніку, я правий? — той ствердно кивнув. — Так от, я ж навпаки — з юних років захоплююся всілякими ґаджетами, комп’ютерними іграми, і взагалі новинками та передовими технологіями цієї галузі. Ну, принаймні намагаюся за цим слідкувати. Самі розумієте — на нашу зарплату не сильно розгуляєшся.

— Це зрозуміло, Петре Степановичу, але комп’ютери і як їх... смартфони з планшетами вже давно не новинка, і такого авралу у нас не було ніколи, — перебив його співрозмовник.

— Не було, — погодився оповідач. — Але що ви чули про VRFI? — і не чекаючи відповіді, продовжив: — Віртуальна реальність повного занурення. Технологія нова, що спричинила величезний бум, і кардинально відрізняється від усього, що було раніше. Певні ризики при її використанні є, але хто в нас читає супровідні документи до ігор і ліцензійні угоди? А юристи в компаніях, що цим займаються — зубасті. От і маємо те, що маємо, — Петро закінчив свою думку і тяжко зітхнув.

— Спра-а-а-а-ви... — тільки й знайшов, що сказати старий лікар. — На правду схоже, і заперечити нічого. Гаразд, вдалої зміни тобі, Петре, піду я.

Зміна й справді виявилася відносно вдалою. Під ранок Петру навіть вдалося заснути на тому ж дивані, де він пив каву. А от пробудження вдалим назвати було не можна.

— Гнарле, Гнарле, ти мене чуєш? — відчуття чужої думки в своїй голові було дивним. Він відкрив очі — і, мабуть, закричав би, але не зміг бо голосових зв’язок наче не стало. Істота, що схилилася над ним, нагадувала людину дуже віддалено, однак поводилася з ним так, ніби вони давно й добре знайомі. Потім з’явилося відчуття, що хтось акуратно нишпорить у його свідомості.

— Ну от, — знову з’явилося в його голові розчароване послання. — Казав я тобі, не доведуть тебе ігри до добра. Треба тебе, мабуть, показати лікарю...

Посмертні роздуми

Я помилився. Втім, не я один — мільярди помилялись, помиляються і ще помиляться. Навколо ідеї посмертя стільки спекуляцій, релігій, здогадок, культів — і всі вони неправі. Я і за життя був, як це називається — психонавтом. Принаймні не так образливо, якби мене називали торчком, наркоманом чи ще як.

З чого б почати? Знаєте всіх цих «поверненців з того світу», ну або тих, хто пережив клінічну смерть і мав видіння? Давно не секрет, що в нашому мозку виробляється і накопичується один із найсильніших психоделіків — ДМТ, і вивільняється він здебільшого в момент смерті. Ну серйозно, я теж якось мав трип під ДМТ, і не видавав його за одкровення згори. Не можу сказати, що досвід був нецікавий, але повторити його я б не ризикнув — надто потужна штука, і небезпечна. Серйозно, наркотики — це погано. Хоча хто мене з могили почує… хоча технічно я ще не в труні, лежу в якійсь лабораторії, обвішаний індикаторами, але безнадійно дохлий вже майже добу. Заповів, блін, своє тіло й мозок науці. Коротше, люди в момент смерті бачать часом всяке, і вірять, що їхній розум і відчуття не можуть їх обманювати, і приймають ці видіння за містичні одкровення. І в більшості випадків їх не переконати в зворотньому. Зате свою переконаність вони часто передають іншим. Мда.

Так про що я, власне? А! Помер, попередньо заповівши тушку науці, потрапив, судячи з усього, на дослідження посмертної мозкової активності — і був несказанно здивований. Ніяких тобі тунелів зі світлом наприкінці, ні чортів чи янголів, ні брам у Вальгаллу на крайній випадок. Перераховував би ще довго, але суть ясна — величезне ні-ху-я. Сказати, що це мене розчарувало — не можу, бо якби хоча б представники основних світових релігій мали рацію, мене, скоріш за все, чекала б вічність у малоприємних місцях проте в цікавій компанії.

Загалом, всі вони і все це — повз. По факту, після своєї, до речі, дурної смерті, обставини якої й згадувати не варто, я навіть не став грьобаним привидом. Біль, образа і підстава. Якби знав — постарався б пожити ще. Я не знаю механізмів, за якими відбувається те, що зараз зі мною, як працює моя думка і свідомість — з цим хай розбираються яйцеголові, що мене датчиками обвішали. Працює поки — і добре. Але надовго? Сумніваюся. Із п’яти чуттів залишилось тільки два: зір (і то з поправкою — якщо очі відкриті, і куди вони спрямовані, та ще й фокус не переналаштуєш) і слух (теж як крізь «беруші»). Дякую, що нюх, здається, відключився — бо нюхати свою розкладаючуся тушку, якщо до того часу я ще усвідомлюватиму себе — так собі задоволення. Смаком і дотиком нормальний труп, мабуть, теж не повинен володіти. Та й хрін би з ними, з чуттями — як кажуть: «згорів сарай, гори і хата».

А все ж цікаво — скільки я ще проісную? Ну, за визначенням існування від стареганя Рене. Адже рано чи пізно тлін добереться і до сірої речовини, синаптичні зв’язки зруйнуються — і тоді думалка має припинити працювати остаточно. Принаймні теоретично. Все одно незрозуміло, як це буде відбуватись — мабуть, плавно. Я ж не автомат, що вимикається по клацанню рубильника. І цікаво — як назвати стан, у якому я зараз перебуваю? Адже стадії клінічної смерті і біологічної ми вже минули. Неважливо, живе тіло чи ні — остаточною, мабуть, можна вважати тільки смерть розуму. Але тут, якщо подумати, теж упираємось у безліч питань, головне з яких — чи можна вважати «коматозників» живими? Скоріше все ж таки «так», ніж «ні», якщо навіть я ще мислю. У такому разі — удачі вам, люди в білих халатах. Може, ваші досліди над моїм бренним тілом допоможуть знайти спосіб спілкування з тими, чиї свідомості замкнені в ще живих тілах…

Прибиральник.

Зазвичай на людей моєї професії ніколи не звертають уваги, за рідкісними винятками, які лише підтверджують це правило. Іноді це бісить, але частіше це корисно. Якщо так посудити - ти володар ідеального камуфляжу для будь-якої місцевості, ти вхожий у всі двері (бо у тебе є ключі), і твоя присутність майже ніколи ні в кого не викликає запитань, тому що тебе просто не помічають. Або вдають що не помічають. Хоч я намагаюся бути оптимістом, але становище моє незавидне. Мене влаштовує що здебільшого мене не помічають, не влаштовує мене те, що коли мене помічають хорошого від цього чекати не доводиться. Зазвичай це виглядає так: «Гей, ви, там у нас натоптали (розлилося щось, або ще такого плану), підійдіть будь ласка». Зневажливе ставлення це все ж таки неприємне, але терпимо. Однак через обставини, що склалися, я трохи змінив профіль роботи при цьому не змінивши професії. Працюю на тому ж ринку, тільки тепер я прибираю не в адміністративному корпусі, а в м'ясному павільйоні. Зарплата більша, але робота важча. Як не намагайся, а тими засобами, що дають, ледве вдається підтримувати терпимий рівень санітарії. Скільки не вимивай це приміщення, це марно. Хоча це і здається неможливим прилавки з кафелю просякнуті жиром та кров'ю, шви між ним чорні від плісняви, і боротися з нею марно. Секції дерев'яних ґрат на яких стоять продавці в ще гіршому стані, дерево менш стійке до проникнення в його волокна цих речовин, тим більш нефарбоване, і запах який неможливо ніяк вивести, тільки перебити його хлоркою, і то ненадовго. У м'ясницькій справи трохи краще, там колоду на якій рубають туші хоч час від часу змінюють. Так що робота у мене та ще, так. Однак має відзначити ще один невеликий плюс, люди, які тут торгують простіше ніж начальство з адміністративного корпусу і воно (начальство) сюди заходить дуже рідко, але сьогодні зайшло...

-Доброго дня, Олексію, мені надійшла інформація що найближчого тижня у нас буде з перевіркою сан. станція, а тут ... - Директриса виразно подивилася на всі боки і зморщила ніс. - Загалом, перевірку ми повинні пройти успішно, розумієш?

-Але Вікторія Павлівна, з тими засобами які мені виділяють просто неможливо зробити умови кращі ніж є, - заперечив я, - миючих ледве вистачає просто щоб не елозити цей жир туди-сюди, і хлорки теж обмаль.

-Нічого не хочу чути, не вистачає - йди до завгоспу.- різко перебила вона мене.

Я почав закипати.

-Вікторія Павлівно, чи вам не знати що ваш чоловік піклується виключно про благополуччя вашої родини, і я не отримую і того що належить, ні роби, ні чистячих засобів у достатній кількості, ні хлорного розчину, - я продовжував-би ще довго але вона почервоніла закричала на мене.

-Та як ти смієш?!! Ти хоч розумієш, що я тебе звільнити можу за ці слова!

Я схаменувся вже тоді, коли її голова була спотворена до невпізнання, і усвідомив, що вбив її. Думки почали кидатись навсебіч, у в'язницю не хотілося, у психлікарню теж. Потім мій погляд упав на холодильники, де зберігалося м'ясо, і я посміхнувся.

Розчленувати тіло не склало великих труднощів, зрештою інструменти та приміщення для цього були, прибрати сліди - моя робота, та й хто шукатиме сліди крові в м'ясному павільйоні? Тут усе їй просякнуте, мудрий ховає дерево у лісі.

Ніхто ніколи не риється у відходах м'ясного павільйону, навіть собаки, адже більш-менш адекватними відходами я їх годую, і ніхто не ставить запитань якщо м'яса в холодильнику побільшало. Так, я витратив майже весь запас миючих, щоб усунути сліди, але потім серед метушні і пошуків директриси мені не дивлячись підмахнули запит на нормальну кількість всього необхідного, навіть респіратори видали, щоб я не дихав випарами хлору та іншої токсичної погані, а приємним бонусом стало те, що під цим респіратором ніхто не бачив моєї посмішки. А люди часом зникають безвісти, і знаходять не всіх, що вдієш?..

Екзорцист.

Насправді я ніяким боком не представник цієї дивовижної професії, і однойменну кафедру у Ватикані не закінчував, та я там навіть не бував, чорт забирай. Я — не дуже щасливий раздовбай, якого вигнали з психфаку одного зі столичних універів, талант до цієї справи начебто й є, а ось із старанністю біда, тож бюджетник із мене не вийшов, а платити було дорого. Та й навіщо, якщо природних талантів та жвавості розуму мені достатньо щоб не бідувати, та що там, майже ні в чому собі не відмовляти.

Хтось із вас може дорікнути мені за аморальність, і я навіть сперечатися не стану, але скажу на це тільки одне: попит народжує пропозицію, не навпаки. У нашій країні нескладно обзавестися будь-якими посвідченнями, а придумати собі гарну легенду за наявності хоча б невеликої частки уяви абсолютно не складно, знайомі рекламники зробили мені ролик і запустили по телеканалах орієнтованих якраз на моїх клієнтів. Так, на це пішли всі заощадження, а для покупки першого реквізиту довелося ще й брати кредит, і так, це було ризикована затія, але ризик виправдав себе. Спершу.

Якщо по порядку — переважна більшість випадків т.з. «одержимості» це психосоматика у вразливих і особливо релігійних людей, а тут-то вже як кажуть «клин клином вибивають», приходжу, і з важливим виглядом влаштовую шоу «вигнання», з читанням молитов латиною, розмахуванням розп'яттям, бризканням «святою водою» яка шипить при контакті зі шкірою, містифікую і веселюся від душі. Людину «відпускає», мені дякують словом і грошима, і всі щасливі.

Загалом і в цілому — жити б і не тужити, але є нюанси. Коли я сказав що переважна більшість це не означало абсолютно все. Але поки що мені траплялися крім «симулянтів» яким достатньо ефекту плацебо від моїх процедур і реальні психи, або якщо вам це слово ріже слух — душевнохворі. Але таких я із чистою совістю родичам, які викликали мене, рекомендував направити до спеціалізованих закладів для лікування. Хоча тепер я сумніваюся, а чи були вони психами?

Лафа закінчилася раптово, ніби виклик був цілком звичайним, чергова екзальтована релігійна дівчина, каверзи я не чекав, ніяких вигадок про те, що пацієнт сидить у кутку на стелі, або ще чогось суперечливого законам фізики не було, і я вже мало не з нудьгою поїхав на допомогу. Однак коли вона мене привітала ще не побачивши старим образливим шкільним прізвиськом, я насторожився.

-Запливай, Кисіль, я зачекався - зустрів мене в коридорі густий бас, що підрикує.

Усередині заворушилися неприємні спогади, а хребтом пройшов холодок.

- Exorcizamus te, omnis immundus spiritus, omnis satanica potestas, omnis incursio infernalisadversarii, omnis legio, omnis congregatio et secta diabolica, - почав я увійшовши до кімнати, справа була явно нечистою, і я вирішив зайти з козирів. Обличчя дівчинки набуло гримаси не болю, як я очікував, але огиди.

-Давай ось тільки без цього, часу у цієї тушки залишилося не так багато, - зухвало перебила мене дівчина… чи не дівчина?.. Ну не можуть її голосові зв'язки видавати такий звук фізично. - Сядь і послухай, - знову пролунав цей ірреальний голос.

Я не знайшов що сказати, вирішив вислухати її (його) і зібратися з думками і сів.

-Скажи, ти жити хочеш? - Така постановка питання не сприяла ясності моєї думки, а жартувати і обманювати було не час, це відчувалося кожною клітиною тіла, і я кивнув.

-Твоя робота і стійкість до чужої присутності в свідомості вельми допоможуть моїм планам, адже мені не доведеться нічого змінювати у твоєму житті, навіть допоможу тобі з СПРАВЖНІМИ, адже якщо їх виганяти, то вони повернуться і не самі…

Все-таки добре, що мої умови не дозволяють родичам знаходиться поруч, щоб не заважали процесу, а пацієнти часом помирають і у звичайних лікарів, чого вже. А бізнес з того часу мабуть тільки краще пішов, тільки тепер невдач ми не терпимо.

Ціна популярності.

Моя дочка завжди хотіла бути відомою, ну а яка дівчинка хоча б раз не мріяла стати актрисою, співачкою, моделлю, чи ще кимось у цьому роді? У деяких виходить, але цей бізнес дуже жорсткий, і бажаючих потрапити у світло софітів куди більше ніж може вмістити в себе цей маленький освітлений п'ятачок, я знаю, колись я теж намагалася. І в мене це майже вийшло. Майже.

Коли я зрозуміла що граючи чесно успіху не досягти - я стала більш податливою на пропозиції продюсерів та інших корисних людей про приємне проведення часу з ними, а протизаплідні виявляється не дають стовідсоткової гарантії що ти не завагітнієш. Так закінчилася моя історія як актриси і почалася історія як матері. Я не зважилася на аборт тоді, і через всі ці роки коли я питаю себе шкодую я про це - я не знаю, що собі відповісти, адже обдурити можна будь-кого, але не себе.

Як би там не було, я намагалася бути гарною матір'ю, хоча вирощувати дитину самотужки завдання складне, але ви спробуйте зробити вибір: жебракувати на допомогу, але при цьому приділяти дитині достатньо часу, або горбатитися на кількох роботах доручивши виховання телевізору і няням, які якщо вже розібратися передають виховний процес знову ж таки телевізору. Я вирішила працювати, може цей вибір був і неправильним, але сама будучи з небагатої сім'ї я хотіла, щоб моя дочка ні в чому не відчувала потреби.

Так, знаю, я не мати року і не зразок для наслідування, і може бути розбестила свою дитину, і виправдання у мене тільки одне — я хотіла їй тільки кращого. Хоча чи можна вважати це виправданням? Не знаю.

Проблеми я почала помічати коли моя Стейсі досягла підліткового віку, адже начебто нічого поганого в тому, що дитина мало не з дитячого садка активно намагається брати участь у громадському житті, в школі пробується на всі постановки на головні ролі, мозкоправи говорили що їй не вистачає моєї уваги, напевно вони мали рацію. Бажання бути в центрі уваги їй вистачало, і сором'язливою її назвати було не можна, а ось із зовнішніми даними та акторською майстерністю була біда, і тому коли в черговий раз коли її не взяли на головну роль, а зробили дублершою — з дівчинкою, яку він мав страхувати напередодні виступу, трапився нещасний випадок, анафілактичний шок, алергія на арахіс. Звідки я знаю? Її щоденник. Так це негарно, але що мені ще було робити, якщо вона не хотіла розмовляти зі мною? Роль доречі тоді вона таки отримала.

Здати свою дитину в поліцію я не могла, та і яка мати пішла б на це? Питання швидше риторичне. Гірко усвідомлювати що ти виростила монстра, адже жалю і докорів совісті моя дочка від свого вчинку не відчувала. Я дивилася її виступ зі змішаними почуттями, вона непогано зіграла треба визнати, але не можна сказати, щоб її гра зірвала бурю овацій, непогано, але не більше. Мене тільки лякало те, що заради своєї мети вона без вагань готова вбити, адже якщо її не вирахували зараз — далеко не факт, що так буде й надалі, а в'язниця не найприємніше місце.

Я привела її в цей світ і я недостатньо добре її виховала, отже й відповідальність за її вчинок хоча б частково лежить на мені, а злочин не може залишатися безкарним. І в той же час це моя дочка, і я люблю її. Боже, що мені робити? Хоча одна ідея є. Популярність це не завжди загальне обожнювання, слава може бути й недоброю. Я сама її покараю, добре покараю, а потім сама повідомлю поліцію про свій вчинок, і уб'ю себе, так, це вихід. Прославлюсь і сама посмертно, і моя дочка стане відомою, але її не засуджуватимуть, ні, її жалітимуть, адже найкраще алібі – бути жертвою. Треба тільки змусити її переписати ті сторінки щоденника які вказують на те, що це вона підлаштувала смерть того дівчиська із вказівкою на мене, мертві сорому не мають, а папір все стерпить. Я не чекаю, що вона зрозуміє моїх мотивів, і тим більше, що буде вдячна, але наш світ і без того занадто жахливий щоб плодити нових монстрів, краще нехай мене вважають божевільною і хворою тварюкою, ніж мою дитину, адже мати завжди бажає для дітей тільки кращого...

Міські легенди.

Майже всі страшилки, що виникли на пострадянському просторі, схожі. Якщо не як дві краплі води, то у відсотковому співвідношенні на 70-80% ви можете знайти схожі легенди в будь якому закутку СНГ. Напевно це відлуння історій розказаних ще піонерами один одному біля багаття або в корпусі після відбою, підсвічуючи для більшого ефекту своє обличчя ліхтарем знизу. А що якщо припустити, просто припустити, що деякі легенди не набувають розголосу та поширення просто тому, що не залишається кому їх розповідати? Що якщо часом трапляється так, що за збігом обставин намагаючись налякати друзів переконливою страшною історією оповідач закликає у світ те, про що розповідав? Є такий термін – тульпа. Якщо коротко це сутність матеріалізована вірою в неї. А тепер давайте уявімо якусь компанію любителів страшилок, яким «вдалося» (нехай навіть і неусвідомлено) привести в наш світ щось із своїх історій...

У вересні ночі на узбережжі ще теплі, море що не встигло охолонути віддає те тепло, що накопичило за літо. У сквері на лавочці сидить зграйка підлітків, і неголосно розмовляють.

-Чуєш, Вітьку, ти того тижня розповів шикарну історію, коли ми вирішили байки крипові потравити, аж до печінок пробрало, ти де її взяв? Поділися ресурсом, адже там мабуть ще цікавого вистачає. - звернувся до товариша худорлявий рудий хлопчина.

-До речі про ту історію, - повернувся до того хто говорив оповідач, - з вами з того часу ніякої хріні не діялося? Чи, може, бачили що дивне?

-Знову лякати намагаєшся? - Зморщила тонкий ніс одна з присутніх у компанії дівчаток, - я звичайно люблю жарти, але заглядати до мене у вікно вночі це перебір. Не буває такого в житті і досить, це вже не смішно.

Хлопці переглянулись.

-Лєно, а ти забула що ти вже не в приватному будинку, а в квартирі на третьому поверсі живеш? - Знову заговорив рудий.

-Та я... я і не згадала-би про цей випадок не спитай зараз Вітька, крізь сон напевно здалося ... - розгублено заговорила Олена.

-До нас у двір хтось учора заліз, - вклинився рудий, - не взяли нічого, тільки пса вбили, а ні я ні хтось ще в хаті нічого не чули.

-Вашого алабая?!! - Брови Вітька поповзли вгору, інші теж загомонили,- як?!!

- Як-не-як, догори врозкоряк, - передражнив рудий, - задушили його. А ти, Вітьку, на біса взагалі це питання про дивацтва поставив?

Замість відповіді той мовчки потягнув угору рукав светру, і всі побачили у нього на руці бинт, благо ніч була місячна, світла вистачало. Також не кажучи ні слова Вітя акуратно заходився розбинтовувати руку, і тут уже хтось дістав мобільний присвітив на рану, яку приховував бинт. Не чекаючи розпитувань почав розповідати:

-Наснилася мені ця тварюка, ну з історії що я того тижня розповідав, я і не знав що це сон, настільки реально все було, і цапнула вона мене тільки дотично, та й якщо ви теж бачите що рука в мене подерта то я вже не впевнений, чи це сон був?

До одного телефону доєдналися інші, всі хотіли розглянути краще, переконатися, що це не галюцинація. Раптом з дерев що оточували лавочку метнулася якась тінь, і потужний удар кігтистої лапи разом вибив усі телефони з рук хлопців, а самі кігті проїхалися знову вже пораненою рукою Вітька змусивши його закричати.

Як сказав один письменник: «погані речі часом трапляються з добрими людьми», зникнення цілої компанії підлітків шокувало містечко, звичайно були вжиті всі можливі заходи з пошуку, але нічого крім розбитих телефонів та чийогось поспіхом забутого на лавці рюкзака не знайшли, звичайно було призначено комендантську годину і добро було призначено комендантську годину і добре було призначено комендантську годину і добровільні патрулі що сприяло покращенню криміногенної атмосфери, але ці заходи не дали зовсім нічого. Адже винищивши тих, хто покликав її в цей світ, істота зникла і сама, бо не залишилося тих, хто б у неї вірив.

Данина законам жанру.

Попаданство — порівняно новий піжданр фантастики і фентезі де головний герой (ГГ) чарівним чином опиняється в обожнюваній ним епосі чи всесвіті, що романтизується, і природно переживає там дивовижні пригоди, і здійснює подвиги, і історію змінює. На те він і ГГ загалом. А справді, хто з нас не мріяв у дитинстві читаючи книги про лицарів чи героїзм солдатів опинитися на їхньому місці? Може такі є, але думаю їх мало. Звідси напевно цей жанр і виріс, разом із цими дітьми-мрійниками, які навчилися писати, дещо дізналися про світ, і стали вважати, що наявність знань сучасної людини, яка разом з ними потрапила в менш розвинений технологічно найбільшою мірою світ — змінюватиме історію, стане світочем і променем світла в темному царстві. І при цьому кожен з «попаданців» має свої ідеали, в які той свято вірить і намагається насадити там куди його занесло. Напевно, є хороші книги даного жанру, адже якщо я чогось не бачу — я не можу заперечувати існування цього лише з цієї причини, та й про смаки не сперечаються, попит народжує пропозицію.

«Остерігайтеся своїх бажань, вони можуть справдитися» О.Ж. Грант, золоті таки слова, шкода тільки я раніше не думав що це правда. - сумувала людина з 21 століття в десятому.

Не буду брехати - гадки не маю як так вийшло, жив собі, зовсім пересічно жив, писав хіба що помаленьку про дохристиянський період історії Київської Русі, думав що якщо потрапив-би в цю епоху, то зміг-би повернути історію так, що на даний момент моя країна була б попереду планети всієї, та тільки і навички в цьому часі не стоять майже нічого, рівень життя просто невимовно жахливий, а слово «комфорт» ще навіть не вигадали. Так, про слова, мову якою говорять місцеві мені довелося вчити, без перебільшень, виявляється що українська мова за тисячу років ду-у-уже змінилась, хоча якщо подумати-це нормально, не змінюється тільки мертва мова, та-ж латина, знай я її і попади до Цицерона, то швидше за все ми б знайшли спільну мову.

Спочатку я тут мало не помер, дякую що літо було коли це сталося. Правда ночі все-одно сирі та холодні були, простиг зело, якби не добрі люди що підібрали і виходили просто здох би, та й поготів. Природно мені ніхто не повірив, що я з майбутнього, юродивим нарекли, і по заслузі. Серйозно, ну чим я зміг би довести свої слова при тому, що ніяких гаджетів у мене з собою не було, навіть цигарки з запальничкою десь у лісі посіяв поки шукав людей. Чудес я творити не вмію, в науках не сильний, так що мої голослівні твердження та історії викликали у всіх лише сміх різної інтенсивності.

Але як кажуть: «чутками земля повниться», і за кілька років дійшли вістки про «дивного юродивий який начебто й каже складно, та такі речі що тільки диву даєшся і бавлять чимало» і до київського князя Святослава, а той захотів мене побачити, і сталося так що після зустрічі і розмови вирішив він мене в своєму домі лишити кимось типу шута. Не насильно звичайно, запропонував умови на які я погодився, та якщо так подумати, фізично працювати не змушують, не голодую, як з походів князь повертається не пропускаю жодної гулянки, розважаю його і гостей, от і вся моя робота, а що до зручностей - усяк краще ніж простолюдини живуть, не набагато, але все-таки.

Якщо так розібратися - мені пощастило що я так влаштувався в цій епосі, на краще розраховувати не доводиться, та і є все-таки одна людина яка якщо не вірить в мої історії беззастережно, то прислухається до них більше інших, і спілкуватися з ним мені цікаво незважаючи на його юні роки, це княжич Володимир, якщо не помиляюсь, то саме той кого через віки назвуть “Великим”.

Виявляється бути «попаданцем» не дуже весело, але й не так щоб взагалі швах, просто часто ми отримуємо не ті ролі на які розраховуємо, але й ту, що мені дісталася - я постараюся зіграти гідно.