Звичайний дев’яти поверховий панельний будинок, що розташований навпроти школи №9. А під ним, на приватній території якоїсь злої, старої господині, розкинули свої розлогі віти дві придорожні вишні.
В дитинстві, пам’ятаю, ми часто їх зривали. Ті вишні були глибокого, кривавого, навіть трішки бордового кольору. Плоди цього сорту були дещо кремезнішими за звичайні, які мені доводилося до цього куштувати і, що важливіше, вони були значно смачніші.
Я ніколи не мав великої любові до ягід, розумієш, вони надто червиві і це мене зводить з розуму, особливо я не любив вишні через їх кислий смак. Але ці я уплітав за обидві щоки, можливо, через те, що вони були вкрадені мною.
За цими двома плодовими росли ще декілька звичайних дерев і на останньому, однієї весни, поселилися сороки. Ці нахабні птиці з довгими, блідими хвостами почали невпинно розможуватись і зовсім скоро я мав змогу бачити на власні очі як після довгої зими, котра розтягнулась на весь березень, популяція почала поступово збільшуватись. П’ять маленьких сороченят — саме стільки мати-сорочиха привела на світ.
Цілу весну вони тріщали (а ніяк по іншому ти їх спів і не назвеш) у мене попід вікнами і кожного дня я ставав свідком їхнього швидкого зростання.
Зі своєю коханою (яка просто напросто тащилася від пернатих) ми часто спостерігали за пташиним побутом. Саме вона констатувала, що десь під моїм вікном є сорочине дерево.
Щоразу бачачи якусь птицю вона тонула в морі радості безкраїм. В ці моменти вона знову ставала маленьким рудим дівчам, а я почував себе поряд з нею як тато чи радше як старший брат. Хоча ні, в такі моменти я почував себе справжнім чоловіком, дивлячись на її щасливе, рум’яне обличчя.
На сорочинському дереві більше немає сорок, так само як немає її. Віти дерев принишкли й сумно припали до землі. Більше ніхто не щебече. Минула весна, минуло літо, минає осінь. Поодинокі сороки ще досі прилітають, але тут вже більше не живуть. Вони лиш скачуть по стовпах тріпочучи рясними хвостами і з сумом на пуху і пір’ї повертаються назад у свої гнізда.
Лишивсь тільки я
і німе, ошукане дерево...
28.11.2025
