Ранок почався як зазвичай: чоловік, вкритий з ніг до голови чорним плащем, оглядав територію. То зазирнув за дерево, то провів очима по під парканом - нічого не звичного для жителів хуторка. Врешті, глянувши ледь не під кожен кущ в окрузі він підійшов під дім, став коло вікна і крикнув.
- Аглає! Вийди-но на двір.
Аглая показалась в дверях. Була вона красунею яких пошукати ще треба було. Довге і розпущене, благородне і світле волосся здіймалося в гору від кожного стуку її взуття по землі. А фігура була така, що можна було однією лодонею обійняти за стан. А обличчя було напрочуд миле.
- Чого тобі, Арторіасе?- запитала вона тримаючи рушника на плечі.
- Передай батькові, що слідів нечесті не знайдено.
- Добре.- вона розвернулась і пішла.
- Стій... також дай-но чогось поїсти в дорогу.
Вона повернулась до нього, на обличчі була доброзичлива усмішка. Усмішка проговорила.
- Добре, зараз наготую.
Чоловік в чорному плащі поклав харчі, по тугіше затягнув лямки на тілі, помахав рукою двом постатям які стояли у вікні і пішов.
Прийшов він у місто, під будинок з гордою назвою Гільдія “Збирачів Легенд”. Зайшовши в середину він побачив чималий бар і тьму зівак, що сиділи і розпивали напої, що на їх думку лікували душу і свідомість. Але не це його цікавило, по праву руку від входу стояла дошка - звичайна пробкова, але прибиті на ній були не звичні речі.
Арторіас підійшов до дошки, швидко зміряв поглядом написи на листах написані, в основному, жахливими сільськими почерками. Зірвав один лист, перечитав його декілька разів і, згорнувши в трубку, поклав його в сумку на плечі. Потім попрямував на вихід.
В хижу на краю міста постукали. Старий трунар відкрив двері. В дверях стояв високий, молодий, але геть сивий чоловік в чорному плащі. Від нього тхло холодом і смертю. А під плащем була шкіряна клепана броня перетягнута чудернацькими лямками. Чоловік дістав папірця із суми, розгорнув і показав трунарю.
- Ваше замовлення?- проговорив він з невимовним холодом у голосі.
- Так,- дід проковтнув кома в горлі,- моє, а ви т-ко пане ким будете?
- Тим, хто збавить вас від упирів на кладовищі.- Сказав він кладучи згорток паперу знову в суму.
- Он воно як, це замовлення т-ко вже декілька тижнів висить, не тямив, що хтось вже і відгукнеться.
- Як бачите, я відгукнувся. Для початку роботи мені треба повна хронологія подій.
- Хроно... що?
- Часопис,- сказав Арторіас закотивши очі.
- Чого ж ви, пане, т-ко будете стояти оце тут, в дверях, сідаймо краще за стола.- Дідок вказав на стола позад нього і жестом запросив в середину.
- Добре.- Сказав Арторіас і зайшов у дім.
В середині звичайної халупи був такий собі звичайний халуп’янський інтер’єр. По ліву сторону від входу стояла чималих розмірів біла піч застелена вишитими рушниками, під нею лавка, зроблена без належної майстерності. Підлога була вимощена звичайними сосновими дощечками, що дико скрипіли з кожним кроком. А попід стелею висіла сушена риба. У середині ж стояв стіл, теж вкритий оздобленим рушником, поряд стільці без спинок.
Арторіас всівся на ближній до нього стілець і оперся ліктями на стіл. Дід-трунар сів навпроти. А потім заговорив.
- Кохання моє, принеси мені т-ко мішок монет, “біленьку” і якогось харчу.
З кухні озвався якийсь схвальний звук і вискочила чорнява жінка, не великого зросту, з горілкою і підносом з їжею під грудьми, а на поясі висів кошель монет. Вона уклонилась гостю і поклала все на стіл.
- Дякую люба.- сказав хазяїн дому наливаючи горілку в стакани які він звідкись дістав.
Він поставив стакан перед гостем, а поряд поклав гроші.
Арторіас поклав кошель набитий монетами назад хазяїну і заговорив.
- Я не беру гроші в перед.
- Чому ж, добрий пане?- зі здивуванням пролунав його голос.
- Тому що я можу не повернутися з завдання,- він замовк на хвилю а потім додав,- а на ці гроші ви зможете найняти іншого мисливця для цих монстрів.
- Он воно як. Дуже т-ко шляхетно з вашої сторони.
- До речі про хронологію.- Нагадав Арторіас підносячи до рота склянку з “біленькою”, хоча по кольору радше “сіренькою”.
- А, ну я, тижні зо три назад, т-ко як зазвичай доглядав за гробівницями і вдруг почув запах мертвечини. Я т-ко подумав шо це пси скажені розрили якесь поховання свіже, але ні - побачив я чудіще, в далі наче людина, але на чотирьох ногах, а в близі, скотина, ні людина ні собака, а справжня потвора.- Трунар проковтнув тяжкого кома в горлі.- Саме воно кістляве, як смерть, тхне від нього трупами, а морда здорова така і закривавлена, як у медведя-людожера. Я т-ко, я швиденько втікнув оттуда, попросив у господа бога допомоги і т-ко хутесенько написав пісьмо про допомогу. Віддав його нашому старості а він т-ко в гільдію його передав.
- Он воно як. Це звичайнісінькі гулі. За ці три тижні мабуть вони вже всі могили розрили. Гаразд, я щось спробую зробить.- Промовив він ставлячи пусту склянку з під горілки на стіл.
- Дякую вам дуже, а то мені т-ко вже сіки платню не дають бо я не доглядаю за кладбіщем.
- До речі про платню, в листі написано двадцять дві карбовані монети належить, тому хто збавить вас від трупоїдів. Хочу вам повідомити, що ця платня замала - мене влаштує щонайменше тридцять карбованих монет.
- Добре, буде тобі і тридцять і тридцять п’ять.- Сказав трунар дещо насупившись.
Чоловік в плащі піднявся, подякував і його силует розчинився в дверях хижі.
***
Темна нічка спустилася до землі забравши з собою останні проблиски вечірнього світла. Між крон дерев ледь-ледь добивало додолу місячне світло. Силует обережно ступав по протоптаному шляху поміж лісом. В лівій руці в нього був факел, а в правій блищало срібло.
На кладовищі, в купах розритої землі, качались гулі. Жадібно обковуючи останнє м’ясо на холодних кістках похованих. Їх трапезу перервали ледве відчутні кроки, що пробивались через лісну тишу.
Арторіас став обличчям до жахливих упирів. Були це звичайні гулі - з головою кота, тулубом собаки і копитами осла. Було їх п’ятеро. По їхніх мордах стікали цівки крові, а поряд лежало багато пожованих людських кісток.
Вони дещо зраділи побачивши свіже м’ясо. Один з них заходився в безрозсудній атаці поціливши гострими пазурами прямо в серце людині. Арторіас крутнувся в піруеті, гуль пролетів поряд і влетів мордою в кам’яний мур кладовища.
- Давайте, дівчатка, по одному!- Прокричав він підносячи факел до меча. Враз лезо меча спалахнуло.
Гуль, який рився в землі, скакнув б’ючи чоловіка в ноги. Арторіас крутнувся і тяв його мечем в повітрі. Той перевернувся в польоті декілька разів і впав волаючи. Меч пройшов по ніжному боку чудовиська на смерть ранячи того.
Інші троє вирішили скооперуватися - вдарити разом. Тоді Арторіас закрутився з палаючим мечем в танці прямо перед їх мерзенними пиками. Злякавшись вогню чимдуж позадкували.
Тоді прокинувся той, що був позаду, піднявся в атаку, але його поцілив блискучий меч, як по маслу розрізаючи гнилу плоть. З кишками назовні, гуль, став на рихлу землю. Пройшов пару кроків вперед до убивці монстрів і впав замертво.
В раз, меч, здійнявшись зі свистом, розрубав навпіл череп іншому з гулів, увага якого була прикута до помираючої сестри.
Поки чоловік діставав вже слабо палаючого меча із землі інший гуль поцілив йому в бік. Арторіас рубанув того ножом, що висів в нього на плечі. Упир відскочив з криком назад, тоді ж людину ударили з іншого боку, але він різко смикнув мечем в бік гуля і поцілив його по спині ранячи його. З диким вереском гуль відступив.
- Не любиш срібло?!- Прокричав чоловік з насмішкою.
Арторіас піднісся в швидкому випаді. Удар прийшовся під ключицю. Гуль вмер, виливаючи навкруги чорну як смола кров.
Арторіас з мечем став обличчям до останнього гуля. Той з біснуватою люттю, яка була властива тільки монстрам, спробував вдарити в скроню людині, але життя його перервало разюче срібло, смертельно свиснувши у руках.
З останнім ударом в лісі настала тиша. Навіть листя від вітру не шуршало. Арторіас підніс меча вище до обличчя стаючи в стійку. Він знав, що в лісі ніколи не буває тихо. Його нюх вразив різкий запах нарцису і троянд. Він почав бігло оглядатись в усі боки.
Позаду нього, опершись на низького кам’яного мура, сидів чоловік. З чорним як ніч волоссям в темній одежі з світлими візерунками, схоже, зеленого кольору. Світлий колір на одежі складався в якийсь дивний орнамент. Дивлячись на нього світ здавався дещо не реальним.
Арторіас промовив, затискаючи меча в руці сильніше.
- А хто ти , до біса, такий?
- Я хто? Я - всі і ніхто водночас. Для тебе має це буть як найкраще зрозуміло, чи не так, Арторіасе?- Сказав він повертаючись обличчям до нього.
Тоді він розгледів його краще. Одежа його була не звичайна. Крізь ніч вона почала тліти зеленим, відображаючи на собі чудернацькі мережива. По рукавах плелися стебла троянд, а там, де малось буть серце сяяв нарцис. На лівому боку висів в нього меч - та не звичайний а коротший і кручений. Замість навершя меча був зелений самоцвіт.
Арторіас стиснув меча на всю силу, коли той почав йти в його бік. Пройшовши декілька кроків чорноволосий зупинився.
- Чому мовчиш, Арторіасе?
- Звідки тобі відоме моє ім’я?
- Я все знаю, Арторіасе. Мої очі є всюди, але мало хто приділяє мені належну увагу. Без мене ти осліпнеш і оглухнеш. Та про що можна взагалі говорить коли без мене навіть хлібу не спекти?
- Досить хвастощів. Скажи своє ім’я.- Процідив Арторіас крізь зуби.
- Не варто.
- Ох це чому ж?- З насмішкою запитав Арторіас.
Він почав ходить зі сторони в сторону, а потім сказав.
- Тому що, всі, хто коли небуть знали моє ім’я - швидко і болюче вмирали. Ти ж не хочеш померти, Арторіасе?
- Звідки ти тут взявся? Я не чув ні кроку, ні грюку, ні звуку, ні стуку.
- Як я вже й говорив - я є усюдисущім. Від мене не втечеш. Я був з тобою від самої твоєї появи. Пам’ятаєш, тоді, в лісі, коли тебе знайшли голим серед каменю?
- Звідки ти це все знаєш?
- Немає того, що могло б сховатися від мого пильного ока.- він замовк а потім продовжив.- Чи не знаходиш ти дивним те, що ти нічогісінько не пам’ятаєш із твого життя до того, як Аглая знайшла тебе по серед лісу в крові. Шрами від того дня досі залишаються як нагадування на твоєму тілі.
Різко грудина і спина заболіли в Арторіаса - він упав на землю кашляючи кров’ю.
Відкашлявшись він сперся на меча втираючи лівою рукою цівки крові які стікали по кутиках роту.
- Як це взагалі можливо?- Сказав він подавленим голосом.
- Твоєму життю нічого не загрожує. Я просто повернув тобі пам’ять тих днів.- Промовив зверхньо, дивлячись на того з верху в низ.
Зібравшись з силами Арторіас встав, тримаючи перед обличчям срібного меча.
- Artorias, scisne quis sis?
- О, так ти ще й поліглот. Ліпше діставай меча. Досить з мене цих пустих балачок.- прокричав Арторіас.
В руці у того блиснув кручений меч. Обидва почали повільно йти кругами.
Арторіас зірвав дистанцію і смикнув мечем в сторону супротивника. Промах. Відчув тепло на щоці - полилася кров.
Дивний чоловік вже стояв за його спиною в трьох кроках, а по мечу текла бура кров.
Арторіас закрутився в поперечному ударі, але його тяла різка біль в боку. Він відскочив назад тримаючись за нього. Подивившись на закривавлену рукавицю він піднявся з колін.
- І як тобі?- запитав його супротивник з насмішкою.
Арторіас грубо вилаявся.
- ...як?- додав той.
Вони все ще йшли кругами, але здавалось, що Арторіас вже більше волочив ноги, ніж ступав.
Чорноволосий мовчав.
- Ти демон. І нічого більш демонічного, ніж твої слова я не чув в своєму житті.
Чорноволосий усміхнувся.
Арторіас затнувся і полетів до землі. Спробував встати та марно - ноги вже його не слухали. Він втратив надто багато крові. Блиск в його очах почав повільно затухати. Він заплющив очі.
Через сон він чув кроки і відчув як холодна рідина полилася на його бік з висоти зросту людини.
***
На ранок він розплющив очі. Побачив він перед собою жахливі мертві пики гулів. Вони вже встигли напіврозклалися і почали досить неприємно тхнути.
Коли йому дійшло усвідомлення подій минулої ночі він різко здійнявся на ноги хапаючись обома руками за свій бік. Побачив він як обладунок був розрізаний в тому місці, але на тілі не було ні єдиної подряпинки.
Вирвавши декілька кігтів гулів як доказ їх вбивства він попрямував крізь ліс в село, судомно оглядаючи все навкруги себе.
В хижу постукали. Чоловічий голос прокричав: “Відкрито” і в дверях показався він.
На ньому вже не було плаща, за спиною висів меч з червоним руків’ям. Весь він був скуйовджений, броня була брудна, в чорній крові і рвана в деяких місцях. В руках він тримав біле закривавлене сукно.
- Матір божа.- проговорила в унісон сім’я, яка якраз їла свій сніданок.
Він підійшов до трунаря і простягнув йому сукно. В цьому сукні було п’ять правих вказівних кігтів гулів. Чоловік ледве втримавши блювоту швидко загорнув їх і віддав назад, але Арторіас їх не взяв.
- Це ваше.
Трунар без слів ковтнув слину і жбурнув в нього мішок монет.
Арторіас нахилився беручи його. Вже в дверях його зупинили.
-Гей ти, страшенний кате,- Арторіас повернувся,- вали звідси і більше не повертайся в мій дім, ти, нечиста сила!
Він без слів грюкнув дверми так, що в тих аж петлі засвистіли.
Повернувшись на хутір, його помітила здалеку Аглая і рвонула йому в обійми. Постоявши так хвильку він заговорив.
- Я хочу щоб ти мені чесно відповіла на одне питання, Аглає.
- Звісно.
- Що сталося в той день коли ти мене знайшла по серед лісу?
Вона широко відкрила очі та повагавшись шепнула йому на праве вухо.
Його очі заповнились сльозами.
Фейрі
Чоловік в чорному плащі поволі йшов по дорозі. Біля кам’яного мосту його зупинило троє сільських хлопаків. Були вони в обдертих лахміттях, поверх яких була бита броня. На поясі блистіли верхів’я мечів.
Арторіас зупинився.
- Гей, ти, прохід крізь міст платний. Так що плати або вали звідсіля.- Сказав найвідважніший.
- Відколи це? Скільки тут ходив - було безоплатно.- Озвався чоловік крізь чорний капюшон.
- Відколи ми тут стоїмо! Хочеш пройти на ту сторону - плати.
- Хлопаки, давайте ви, по доброму, звідси втечете, доки я не почав злитися.
- Дзуськи тобі.- Прокричав позаду стоячий, жестом показуючи на причинне місце нижче поясу.
Арторіас затих.
- Жаль мені вас, хлопці.- Промовив він опустивши очі.
- Це чого ж?- з насмішкою огризнувся інший, теж стоявший позаду.
- Ви могли б сьогодні спокійно повернутися додому, лягти спати на нормальному ліжку, обійняти матір,- він змовк на секунду,- але натомість ви вибрали бути вбитими. Діставайте мечі!
Арторіас скинув капюшон. На щоці в нього був шрам, волосся було сиве-сиве, хоча той був ще геть молодий. Він потягнувся за шию і дістав меча. Срібло блиснуло в руках. Він став в стійку на зігнутих колінах тримаючи меча однією рукою.
Трійця теж стала оголяти мечі. Та не встигли вони озирнутися як незнайомець рубонув першого з них. Удар прийшовся на основу шиї. Кров забила фонтаном із рани, розбризкуючись на обличчя поряд стоячих. Хапаючись за шию обома руками він упав на коліна. З кожним його вдихом біля рота набухала червона бульбашка крові і з кожним видихом вона лопалась.
Від цієї картини двійко, що стояли позаду, оціпеніли.
- Все ще не пізно зупинити це!- Проволав той, повільно крокуючи в їх сторону.
Зібравшись з силами один з них замахнувся мечем і побіг лоб в лоб на мандрівника.
Арторіас крутнувся, б’ючи мечем під праву пахву. Гострий як бритва меч зі свистом і легкістю відрубав руку. Вона закрутилася в повітрі та улетіла у річку.
Останній впав на коліна тримаючи тремтячими руками короткуватого меча.
Арторіас підійшов до розбійника. Той задер голову і спробував вдарити мечем в пах, але цьому не судилося статися. Мародер впав на бік, а під ним почала стрімко з’являтися калюжа бурої крові.
Арторіас обережно переступив через труп.
Пройшовши до краю моста він зупинився, озирнувся, після тяжко зітхнув і пішов далі.
***
Арторіас сидів на колінах по серед скель. Перед ним лежав меч, вкритий чорним плащем, що відблискував нічним світлом. В руках у нього маленька колба пекельної зеленої рідини. Колба ледь не світилась зловісним світлом, а пахла напрочуд добре: як м’ятне поле в перемішку з суницею і ще якимось різнотрав’ям.
Люди, поховавшись за деревами, спостерігали. Всі, як один, затамували подих, побачивши зелене світло фейрі.
Зачувши нутром загрозу Арторіас залпом випив зловісну рідину. Через мить він заходився в кашлі склонившись над мечем. Краплі крові капали на лезо. Оговтавшись він піднявся. В руках блищало срібло. Своїм блиском воно знаменувало смерть і погибель.
Перед ним стояла жінка; було в неї руде волосся, здавалось, що воно охоплене полум’ям. Сукня, в яку вона була вдягнута, була такою ж смертельно блідою, як і шкіра. Вона щось монотонно наспівувала.
Сиділа вона на камені, схиленому на стовбур дерева. Здавалось, що вона геть не звертала уваги на озброєного чоловіка, що легко ступаючи, планомірно йшов до неї.
Гладила вона листки плюща, обвившого своїми стеблами дерево. Пестячи його своїми холодними як лід руками.
Арторіас став навпроти неї за десять кроків. Руки в нього були над плечем; меч клював вниз-вперед прямо в бік жінки.
Нарешті звернувши увагу на нього жінка піднялася з каменю і заговорила.
- Я думала гільдійці, як ти, не беруть замовлень на відьом.- Промовила вона забачивши срібний медальйон гільдії “Збирачів Легенд” на шиї.
- Душогубу все одно, відьма ти, чи ні.- Відрізав він, а потім додав.- Банші.
Вона почала розстібати ґудзики на сукні танучи в усмішці.
Арторіас різко зірвав дистанцію, смикаючи вістрям меча їй в грудину. Марно: Банші зі свистом вилетіла зі своєї сукні й з’явившись за спиною убивці тяла його в спину. Та напоролася вона на лезо, яке він завів за спину. Меч розрубав її руку, по кисть, навпіл.
Вона глянула в його очі: ті були чорні як смола, а зіниця займала ледь не всю райдужку. Обличчя було червоним - кров прилила до всіх м’язів в його тілі.
Спіймавши момент він вдарив її ножем прямо в обличчя. Вона відсахнулась, вириваючи свою руку з м’ясом із срібного полону меча. Заскавчала, задрібезжала плачучи вона.
Тоді набрала повітря в легені і заволала. Крик, повалив на спину Арторіаса. Той пролетів ще декілька метрів назад, поки не схопився за надійний камінь в землі. А із вух стрімко потекла цівками кров.
Тримався він що є духу, але під натиском крику почав слабнути: голова почала запаморочуватись, а в очах почало темнішати. Так би він і втратив свідомість якби не стріла з луку мисливця, що стріляв звідкись з-за дерев.
Банші викрикнула, стріла поцілила прямо у око.
Арторіас, зірвавшись з місця, вирвав камінь із землі. Пройшовши декілька кроків він став над жінкою, яка як раз набирала повітря для нової атаки.
Він розбив їй каменем голову. Кров впереміш з мізками забризкали всю траву навколо і, навіть, обличчя убивці монстрів. Бив він доти, доки хруст кісток не перетворився на противне чавкання і з такою силою що дзвінкий звук розтрощених кісток звучав на весь ліс.
Зупинившись він побачив, що від її блідої голови лишилась лиш калюжа мізків в переміш з кістками і кров’ю. Стримавши блювотні позиви, він піднявся.
Ледь піднявшись він жбурнув камінь, витер обличчя шкіряною рукавицею. І попрямував до свого меча, що лежав загублений по серед трави.
Пройшовши декілька кроків він впав в судомному кашлі. Очевидним було те, що прийом зілля не пройде безслідно.
Арторіас втратив свідомість. Крізь повіки він відчував: кроки, схоже, декількох людей, їх нерозбірливі слова і теплий подих на щоці.
Хтось перевернув обм'якле тіло обличчям до неба. Він потягнувся до руки, забравши меча. Хтось почав знімати чоботи.
Зібравшись з силами він розплющив очі. Крізь пелену на очах він побачив ледь помітні риси обличчя чоловіка. Це був староста селища, який і дав йому це замовлення.
- Я думав ти здох. Не біда, зараз ісправим.- сказав він, заносячи меча в уколі.
В мить, ніж для білування, розрубав йому обличчя. Той Звалився на спину, випускаючи вкраденого меча з рук.
Не встигши зрозуміти що сталось, меч настиг кравшого чоботи.
Шатаючись, Арторіас піднявся.
- Ви що, виродки, геть без краплі совісті?- Запитав він повільно, затинаючись.
Крізь замилений зір він побачив сіру постать, яка бігла нього.
Арторіас крутнувся в піруеті і, ледь не впавши, він тяв по животу нападника. Той, тримаючи щось схоже на сокиру в руках, зашаркав ногами по землі б’ючи у відповідь.
Арторіас лише зміг блокувати удар, та так, що аж іскри затріщали у повітрі. Він кволо смикнув мечем, б’ючи у шию. Побачив сплеск чогось червоного і за мить він відчув тяжке падіння поряд.
Він пройшов кілька кроків, як раптом, щось, зі свистом, влучило йому під ключицю. Він відсахнувся, почовгав ногами і за кілька кроків упав передом уперед.
Далі він вже нічого не пам’ятав.
***
Розплющивши очі він побачив лише світле сукно на очах, крізь яке добивало розсіяне світло. Неприємний біль в очах змусив їх заплющити.
В грудях кололо, тому він полишив ідею підвестися. Він чув розмови двох людей, але відчував присутність значно більшої кількості.
- Ні, Еланоре, ми не можемо його залишити. Ми й так маємо проблеми з їжею і ліками. Та й до того ж, коли ти почала перейматися за людишок?
- Арагоне, скажи мені, чим ми краще за тих людей коли кидаємо поранених?
- Вони забрали в нас свободи, батьківщину, вбили незліченну частину наших братів і сестер. Продовжувати?
- Він мисливець на монстрів, він не причасний до вбивств ельфів ніяким чином.
- Ідіотко, для людей найбільші монстри - це ми.
Спираючись на поряд стояче дерево, через біль, він встав. Згорбившись заговорив:
- Людисько доведеться залишити.- Відрубав він.
- Чого б це?- Запитав Арагон, здається, складаючи руки на поясі.
- Ви - ельфи, ненавидите людей і хочете їх убивати. Я теж їх ненавиджу. Я навчу всьому, що сам умію.- Його увірвали.
- Хто ти такий, щоб я тобі вірив?
- Арагоне, він, майже повністю сліпим, вбив трьох селюків на наших очах.- Увірвалася в розмову ельфійка.
- Я - мисливець на монстрі.- Він випростався, став голілиць до ельфа з гордовитим виразом на обличчі.- На моєму рахунку сотні вбитих чудовиськ і не менше монстрів в людському обличчі. Я срібний ранг в гільдії Збирачів Легенд. Без сумнівів, перед тобою стоїть кращий фехтувальник північного Санхевена.
Настала мовчанка.
- Як мені до тебе звертатися?
- Луцій Арторій Каст.
- Гаразд, Арторіасе.- Ельф кинув меча йому під ноги.- Покажи на що здатен.
***
Так пройшов місяць. Осліплий Арторіас із дня в день тренував шайку ельфійських розбійників. Кожного дня - піруети, захисти, атаки, стійки. З плином часу рани загоювались. Скоро пов’язка на очі стане йому непотрібною. За цей місяць в лісі він втратив зв’язок з реальністю. Можна сказати, що він сам став на крихту ельфом. Вони їли за одним столом, пили разом одне вино, навіть гадили вони разом. Дехто став менше ненавидіти його, дехто змінив ненависть на приязність. Але у всього є свій кінець; також і ця історія добігає свого кінця.
***
Арторіас прокинувся раніше всіх. Тихо випростався. Через сукно він міг бачити як майоріло зелене листя в променях вранішнього сонця. Він зняв пов’язку з очей. Нарешті він міг бачити. Хвиля полегшення і задоволення захлиснула його. Подивився наліво - олень, сховавшись в кущах, оглядався. Направо - зайці копирсаються в траві, купаючись в сонячних зайчиках. В такі моменти ти найбільше цінуєш те, що раніше й не сприймав за розкіш. Глибоко вдихнувши він пішов.
Йшов він прямо, тепер він міг розгледіти шлях по якому ходив весь цей місяць. Дерева, з повагою вклоняючись, поступалися шляхом. Він чув дзюрчання води і відчував теплий бриз води на своїх щоках. Посеред лісу протікала звивиста річечка. Підійшовши до краю він нарешті побачив своє відображення. Обличчя поросло густою щетиною. Сиве волосся здавалося йому білішим, ніж останнього разу. В очі повернувся блиск. Він вклонився до річки. Добряче умився. Обпалюючий холод здавався не таким, як раніше, тепер він був ніжно колисаний сонцем.
Він піднявся, глянув на своє відображення. Шкіряні обладунки його були рвані і діряві. Та все це було тепер не важливо. Він скинув з себе піхви меча. Були вони обтягнуті червоною шкірою мантикори. Він повільно дістав меча. На срібному лезі були численні зазубрини і подряпини. Раптом він почув кроки із глибини лісу. Це йшов старший ельф Арагон.
- Ти вже знову бачиш. Шкода, що я не вбив тебе раніше.-Скрипнувши сталлю в піхвах сказав ельф.
Арторіас випростався. І став обличчям до гостровухого.
- Ти жалюгідний.- Промовив Арторіас стаючи у Vom Tag über der Schulter.
Гостровухий скопіював позу. Арторіас був прижатий до води.
Вони почали повільно підходити одне до одного. Миттю ельф зірвався з місця. Арторіас, крутнув мечем над головою цілячись у ліву скроню. Але гостровухий заблокував удар і смикнув мечем в грудину людині. Арторіас крутнувся в піруеті уклоняючись від меча. Лезо ковзнуло по шкірі обладунку.
Арторіас схопив своєю лівою рукою лезо ельфа, а правицею здійняв меча для уколу. Ельф відступив на два кроки назад, вирвавши меча з хвату Арторіаса. З долоні просочилася буйна кров.
Без сум’яття Арторіас різко зблизився, беручи меча в хват у півмеча. Арагон втиг лише відступити на крок. Він стрепенувся, коли холодне срібло увійшло вістрям у ніжний бік. Бліда кров цівками пішла з рани. Гостровухий почав по волі обм'якати.
Арторіас поклав його спиною на землю.
- Навіщо це все? Заради чого ти борешся?
- Щоб ви всі повиздихали.- прохрипів лежачий, з усіх зоставшихся сил б’ючи мечем.
Мисливець на чудовиськ придавив ногою руку з мечем до землі, а правицею прокрутив меча у тілі ельфа.
На несамовитий крик прибігли сонні ельфи. На землі вони побачили сліди волочіння, всюди була розлита, наче з відра, кров. На кристальній воді річки дедалі почали з’являтися малинові розводи. А понівечене в бою тіло лежало голілиць до неба в калюжі свого блідо-кривавого соку. Блідо-кривавого соку боротьби і волі.
Сонна гостья
Блідо-рожеві язики полум’я ніжно переливалися у вечірніх сутінках. З під точильного каменю загорялися гарячі іскри. В подолі ночі почувся жвавий крок. Він стрімко наближався до вогнища.
- Мисливцю на чудовиськ,- Арторіас повів оком,- скажи-но, чи твій меч сьогодні відпочиває?- Долетів голос крізь нічну темряву.
- Якраз збирався в нього спитати.
- Все жартуєш,- сказав чоловік в довгому, чорному, стьобаному плащі сідаючи поряд,- в мене є для тебе діло.
- Уважно слухаю.- Відповів Арторіас, прибираючи точильного каменя із рук.
- Там в селі, за трьома вербами, цієї ночі народиться дитина...
- Не бачу нічого незвичного, хіба що дитина з козиними копитами і з головою чорта.- Перебив його Арторіас.
- Не дитина причина моєї туги, а її батько.
Арторіас мовчки кивнув.
- В очах у нього давно зник блиск, а серце мов з каменю. А ще коло їх дому ходить примара. Душить, марить блідолиця. Ходить-бродить щоразу коли сходить місяць.
- Цікаво...
- Цієї ночі вона знову навідається, тільки цього разу цей візит буде останнім...
Чоловік в плащі встав і відступив на три кроки.
- Значить, маю діло з полуночницею.- Промовив Арторіас, дивлячись у блиск срібного леза.
- Збирачу Легенд, буть певний, прийшло воно не за дитиною. І буть там до опівночі, інакше буде надто пізно.
Чоловік уйшов назад в темряву. Арторіас глянув на молодого місяця й закинувши меча на плече, пішов.
***
Дійшов він до хати за трьома вербами. Хата стояла на невеликому пригорку з заваленою стріхою. Всередині блискав вогонь свічок. Навколо був наспіх збитий дерев’яний паркан, котрий вже де-не-де був вирваний якоюсь дичиною.
Підійшовши до дверей він почув жіночі крики і людський гомін. Двері прочинились. Шкіряні чоботи забрязкотіли по підлозі. У веранді, куди він зайшов, був довгий березовий стіл, застелений іконописними рушниками. На столі цьому лежало всяке різнотрав’я, напівпорожня миска з сіллю, сталевий ніж поряд з яким окраєць хлібу. А за столом сидів розгублений чоловік, дивлячись кудись удаль.
Арторіас взяв ножа зі столу й мовчки пройшов далі. В іншій кімнаті він зустрів чотирьох повитух. Троє молодих, а одна стара як світ. Зібрались вони навколо вагітної жінки, що лежала на ліжку з розвинутими ногами. Арторіас дістав ножа й поклав його під подушку жінці.
Повитухи мовчки покивали головами не проронивши ані слова.
Він увійшов назад в кімнату до чоловіка, взяв сіль і рясно посипав нею на поріг. А потім простягнув миску назад до хазяїна дому.
- Посип сіль на подушку і навколо ліжка.
Чоловік не звертав уваги й далі дивився в даль.
- Гей, я до кого звертаюсь?- Сказав мисливець випроставшись.
Арторіас вхопив чоловіка за руку і через шкіряну рукавицю відчув холод. Тоді ж він і побачив що обличчя в нього починає синіти. Він упав голілиць зі стільця.
Арторіас грубо вилаявся і, спіймавши його у руки, почав співати.
Маро, Маро, не дави,
Йди туди, де чорнії віри,
Де світла нема, де зоря не сія.
Мене не займай, душу не лякай!
За якісь миті чоловік жадібно почав ковтати повітря. Арторіас став на ноги і вийшов у двері. Позаду він почувся голос.
- Гей, мисливце,- налякано запитав він, все ще оговтуючись від нападу,- що... що це все значить?
- Ти знаєш.
- Ні, не знаю.
- Покохався із одною, одружився із другою. Та повісилась. Тим самим, ти народив найстрашнішого мстивого духа, ідіоте.
- Кого?
- Мару.- Арторіас повернувся обличчям до чоловіка.- Її неможливо вбити, тому мій срібний меч проти неї не матиме вагомого ефекту. Єдиний шанс її перемогти це лише якщо я буду з нею битися до третіх півнів, але якщо в мене не вийде...
- Що тоді...?
Арторіас вдихнув повні груди повітря.
- Тоді всі, хто є в цьому домі - помруть.
Двері зачинились. Місяць стояв опівночі. В повітрі на іншому кінці пагорба налетіли темні круки. І раптом мертвим світлом осяялось усе. У тьмяній ночі показалась примара. Блідо-мертва, але мов жива.
Арторіаса обдало жаром. Ще ніколи смерть не була так близько як цієї ночі.
- Не боїшся мене?- шепоче мара розчиняючись в повітрі.
- Боюсь, але меч - ні.- Він пролив на лезо зелену, густувату рідину із склянки.
Мара з’явилася перед ним б’ючи струменем страху в ніжний бік.
Арторіас відсахнувся, зашарпав ногами на місці. Забачивши мару він ударив, але та розчинилась у повітрі і він ледь встояв на ногах.
- Потанцюємо, бліда стерво?- Крізь ніч звучав його голос.
І вони зійшлися в танці, що закінчиться смертю для одного з них. Меч розрізав нічне полотно під тяжкі подихи чоловіка і її сміх. Кров кипіла. Грудина ходила ходуном. Ноги шаркали по землі. Меч здіймався. А страх - маленький вбивця, зазирав все далі й далі в середину душі, мордуючи і вбиваючи ледь тліючу іскру надії.
В мить чиїсь руки на шиї Арторіаса почали стискатись. Перед обличчям з’явилась мара. Її Блідо-мертве обличчя і чорні патли почали зближатись. Холодні вуста торкнулися його. Холод почав заповнювати всю порожнечу тіла, породжуючи ще більший страх. Очі поволі заплющились.
Йому снилось як він стояв на галявині серед лісу. Могутні дуби з кленами стояли колом. Трава, залита кров’ю, ворушилась з кожним подихом вітру. В центрі галявини, на білому камені, лежало оголене тіло. З тіла сочилась бура кров. Арторіас відсахнувся. Перед ним лежав він сам. Тільки молодше і з ясно-білим волоссям замість сивого.
Жіночий голос із глубин душі заговорив:
- Що... Ти... таке...?
Неприроднє світло осяяло усе. Арторіас заплющив очі.
Розплющивши очі він побачив знайомий силует. Світле волосся з жовтим відливом незаймано грало. Сильна жіноча спина непохитно стояла. Вода дзюрчала. Жінка мила посуд.
- Аглає!- тріумфально-здивований голос вирвався з горла Арторіаса.
Вона повернулася. Все було так як завжди: її руки, в шрамах від тяжкої роботи, цей рваний фартух, цей сірий одяг з мішковини. Обличчя прикрашала ніжна усмішка. Карі очі, в котрих був весь світ Арторіаса, грало нічне озеро з відображенням зірок, яке можна було б сплутати з нічним небом.
- Сідай за стола.- Ніжно сказала вона.
Арторіас покрокував за дівчиною направо. Із вікна долітало вранішнє світло, засліплюючи.
В якийсь момент воно згасло. Чоловік знайшов себе на кладовищі. Стояв він на коліні. Правий бік нестерпно болів. По щоці текла тепла кров. В руках був меч.
Чоловік з чудернацькими візерунками на одязі стояв на іншому кінці кладовища. Його вигнутий чорний меч хворобливо блищав в світлі повні. Він переможно стояв, дивячись зверху до низу на пораненого.
Мисливець випростався. Здійняв меча. Почав йти в бік до нього. Але холодне лезо було швидшим. Із горла вдарила кров. Арторіас, задихаючись, вхопився за горло і впав додолу. Короткі миті сдавали дедалі довшими. Врешті він почав знемагати. Змирившись, заплющив очі.
З новим засліплюючим світлом він відчув як щось оповило його груди руками. Він відчував чуже серцебиття. Розплющивши очі він побачив Аглаю. Була вона нижче на голову за нього. Від неї віяло страхом і занепокоєнням.
- Арторіасе, ти мене чуєш?- промовила вона стаючи на носочки.
- Так.
- Повертайся на хутір, благаю тебе.
Світло почало гаснути. Чоловік знайшов себе в палаючому місті. Люди метушилися, бігали зі сторони в сторону. Варта страшно брязкотіла своїми латними обладунками. Дерев’яні верхівки домів горіли наче сірник. Помаранчеве полум’я устелило своїми язиками вечірнє небо. Чорне кубло диму здіймалося. Звуки тріскаючого дерева перебивали людський репет і крики.
Матінка верба плаче. Вітер віє за вербою - війна прийшла.
Арторіас оглянув себе: був він в обдертому шкіряному обладунку, шкіра була покрита запікшойся кров’ю. Кинувши втомлений погляд він побачив страшну нерозбірливу різанину перед собою. Люди в червоних обладунках з символікою бордових троянд, стоячи по щиколотки в крові, різали всіх до кого могли дотягнутися. Вздовж вулиць всюди лежали трупи. Крики жінок і плач дітей злились в протяжне, довге виття. Криваве полум’я танцювало на курганах загиблих.
- Це все - не на яву.- Арторіас закрив очі.
Холодна пустота почала заповнювати його груди. Від наступаючого страху кров відлила від внутрішніх органів. Він відчув холод не тільки в середині а й ззовні.
Розплющивши очі він побачив під ногами нічне озеро з відображенням зірок. Голими ногами він ступав по м’якому піску. Холод ніжно поколював шкірю. Він обережно ступав хлюпаючи ногами об поверхню води. Моргнув за десять кроків перед ним з’явилась примара з мечем у руках. Він затамував подих.
- Я помру і ти за мною.- холодні губи жінки промовили в середину Арторіаса.
З’явившись прямо перед ним вона рубонула його по горлу. Той схопився за горло, закашлявся, впав на коліна. За одним ударом був другий і третій, але Арторіас не вмирав.
- Якщо все це не на яву, то мої рани не реальні,- він жадібно хапнув повітря, притискаючи рукою горло,- а це значить, що меч не в твоїй руці, а в моїй...
На його очах все почало змінюватись. Циклічні різнокольорові об’єкти бігали перед очами зливаючись в неясні візерунки писані морозом по склу. Покліпавши він побачив меч, що відблискував вранішнім світлом. Мара по волі почала втрачати свою примарну форму.
Арторіас зірвався, крутнувся і з усією силою тяв її у шию. Відрізана бліда голова вдарилась об землю, що аж загуло. Півні закричали. Дух був вигнаний.
Відкашлявшись Арторіас поволік себе до хижі. На веранді нікого не було. В іншій кімнаті повитухи сиділи склонившись над тілами. Чоловік стояв поряд і з спустошеними, мокрими очима дивився на тіло.
Арторіас зкинув з себе шкіряні рукавиці. Приклав пальці до шиї жінки, але не відчув нічого крім холоду. На животі у жінки лежала дитина. Вона ледь дихала, проте була живою. Іскра надії точилась як камінь об внутрішнє лезо.
Арторіас підняв дитину на руки, віддав її чоловіку.
- Бережи її, бо вона - це єдине що в тебе лишилося.- Сказав мечник віддаючи дитину до рук чоловіка.
Не озираючись він вийшов з дому і пішов геть. Дійшовши до свого вже згаслого вогнища він знайшов записку і мішечок дзвінких монет. В листі було написано “Якщо мара змогла тебе поцілувати, то йди в жіночий монастир, там тобі допоможуть, не прийдеш - довго не протягнеш.”
Арторіас тихо вилаявся.
Той - хто послужить за взірець
Звивиста дорога, мов вена, плелася через ліс. Хрипаючи по ній тяжко ступав чоловік. Чорний плащ розвівається по вітру, а за спиною він носить меча. Проте, не звичайного, а срібного.
Врешті грайливі сонячні промені, що ледь-ледь добивали поміж хмарами, освітили його заспане обличчя. Щоки були впалі, обличчя було трохи зблідніле, під очами синяки, як фінгали. Він не пам’ятав коли останній раз повноцінно спав. Але там, за лісними кущами, його очікувало спасіння.
Побачив він перед собою монастир білий, як кістка, рясно порослий виноградними лозами і плющами. Перед ним цвів сад з різним психотропним різнотрав’ям, схоже на те, що Арторіас додає в свої зілля. На сосновій лавці коло саду сиділа дівчина, молодша за нього, років двадцяти щонайбільше. Вона вправно в’язала спицями.
Мисливець підійшов до неї. Зміряв поглядом. Сиділа вона в білому каптурі так, що обличчя було прихованим. Вона й далі в’язала не звертаючи на нього ніякої уваги.
- Хвала Весті.- з холодною втомою процідив Арторіас.
- Воістину хвала.- сказала дівчина не відриваючись від своєї справи.
Арторіас сів поряд. Настала невелика мовчанка.
- Це жіночий монастир?
- Це місце, де не кричать. Ти надто гучний.
Він зняв з себе капюшон і смикнув її за плече. Здивована від такої наглості вона підвищила голос.
- Що ти собі дозволяєш.- Мовила вона прибираючи жилясту руку з плеча.
- Глянь в очі мої. Бачиш які вони стомлені? Знаєш скільки днів вони не бачать сну?- Він піднявся.- Мені сказали, що тут ви мені зможете допомогти, але бачу вас цьому вже не вчать.
За спиною почулись кроки. Старий жіночий голос заговорив.
- Так я вчила тебе ставитись до людей що просять допомогу, Кассандро?
- Пробачте, пані Мельпомено.- Зніяковіло прибрала погляд у землю молодша із жриць.
- Що турбує тебе, мисливце?- Запитала старша.
- Мої сни.
- Які саме?
- Неясні, іноді навіть не мої. Де я тону - та ніяк не втону. Де я горю - та не згоряю. Де верба плаче склонившись наді мною. Де хтось шепче наклонюючись до мого узголів'я там, де не може ступити людина. Там, де темряви можна торкнутись.
- Он воно як. Після чого ж вони почались?
- Після зустрічі з незнайомим мені чоловіком на кладовищі. Він мене поранив, рана боліла як справжня, але на ранок її вже не було. А посилились після недавнього бою з Марою.
Молодша жриця проковтнула кома у горлі.
- Ти... вбив мару?- Запитала Кассандра.
- Радше вигнав, аніж убив. А також,- Арторіас оголив ключицю зі страшним шрамом, мов м’ясники порізали,- Мара лишила мені це на пам’ять і воно страшно болить.
Жриці кивнули.
- Ідем, Кассандро, ми маємо позвати сестер і підготувати все для ритуалу.
Пройшовши кілька кроків Мельпомена повернулась і додала:
- Але пам’ятай, мисливцю, тут не зцілюють, тут або говорять або мовчать. Вибір за тобою.
Пронизливо скрипнувши, двері в храм зачинились. Чоловік тяжко вдихнув.
- Ясно, що нічого не ясно.- Пробурмотав він лягаючи на лавку в марних потугах заснути.
***
Двері прочинилися. Холодний та темний храм був готовий прийняти гостя. По центру великої кімнати на вході величезна статуя богині Вести. На п’єдесталі викарбувано:
«Прийде Син Темного Вовка —
Несе на шкірі знак, що палає,
Між світлом і тінню стоятиме,
І межу забуття перетинатиме.
Він не буде героєм чи ворогом,
Та стане за взірець, що вчить страху і надії,
Його шлях — слід на літописі світу,
Його ім’я — шепіт вітру, що ніяк не забути.»
- Цікаво...- Промовив Арторіас.
Він пройшов далі по ледь освітленому коридорі. В наступній кімнаті його чекали жриці. В білих довгих мантіях склонились вони перед ним. Хтось протягнув глиняну миску з чорною густою рідиною.
- Пий! Пий! Пий!- кричали жіночі голоси.
І він випив.
Голубий туман застелив кам’яну підлогу. Зі стелі капав чорний трупний сік. Стара жриця-віщунка стояла у центрі величезної кімнати розставивши руки. Повернута спиною, щось тихо нашіптувала собі під носа. Крізь величезну дірку в стелі добивало місячне світло, проявляючи неясні силуети в темряві.
- Для того щоб очиститись тілом і думкою маєш відповісти на три запитання.
Арторіас видихнув.
- Але пам’ятай: збрешеш - умреш, промовчиш - умреш.
- Прекрасно...- Тихо вирвалося слово з тяжким видихом.- Ну гаразд, запитуй.
- Підходь сюди.- Обтяжені втомою ноги зашаркали.- На коліна.
Як тільки він встав на коліна стилет показався в довгому балахоновому рукаві жінки. Холодне вістря ледь торкалося шиї.
- Це обов’язковий атрибут очищення?- Запитав він позираючи на ножа.
- Це - плата за брехню.
- Ясно, задавай свої питання.
Жінка глибоко вдихнула. Голос її звучав холодно і сталево.
- Коли ти в останнє відчував себе справді щасливим?- Її голос добивав із нутра Арторіаса.
Голову тяв пульсуючий біль. Світ похитнувся. Нерівний подих пришвидшився. В темноті його серце билося, немов у пастці між минулим і майбутнім. Невпевнений голос заговорив.
- Я не відчуваю нічого, крім крижаної порожнечі.- Арторіас заплющив очі в очікуванні. Та лезо не чіпало його.
- Добре,- загадково проказала вона.- Ким ти був до того, як взяв до рук меча?
Шепіт безлічі голосів почав скрижетати його душу. Скроні зв’язав нестерпний біль. Із всіх своїх сил він протистояв йому. Холодне лезо стилету поколювало шкіру, нагадуючи, про ціну. Тяжко проковтнувши кома, він відізвався.
- Я... я... я не знаю. Ніким, здається. Лиш силуетом. Фантомом. Червоточним плодом, що лежав між корінням дерева.
Лезо лишилось нерухомим.
- Що лишив ти за спиною - і чому страшишся озирнутися?
Він витримав невелику паузу. Біль, що доносився з глиб дущі, почав вщухати з прокрутом слів у голові. Голос розуму Арторіаса заговорив:
- Я лишив себе.- В цей раз його голос звучав впевнено. Міцно. Але по обличчю його текла сльоза.
Все завмерло. Жриця замовкла, але ніж всеодно лишався у горла.
- Гаразд. Ти справився.- Вона уклала стилет до рук мисливця.- Не втрачай більше ті речі, які тобі справді цінні, Чорний Вовче.
Арторіас спробував щось запитати, але його рот не зміг вичавити з себе слова. В очах почало щодалі темнішати і він почав поволі тонути в непроглядному тумані.
Вперше він був повністю чесним, хоча б сам з собою.
Прокинувся він лежачи в короткій зеленій травичці. Метелик сів на палець. Піднявшись він побачив схилену над собою вербу, а поряд - тьма квітів, що укрила своїм цвітом маленьке поле. Повернувшись назад він побачив чорного вовка.
Арторіас відсахнувся, вовк був величезний, скутий металевими ланцюгами, що брали початок звідкись з-під землі. Завдовжки він був зо сім метрів, а пащека була така що міг він проковтнути пів людини й оком не повести. Око було в нього одне, а на іншому був страшезний шрам. З пащеки капала піна і слина. Язик жадібно облизував ікла.
- Привіт, Арторіасе.- грубий вовчий голос задзвонив, як мідний дзвін.
Арторіас мовчав, не здатний сказати ані слова.
- Що, не впізнаєш мене?- Запитав вовк.- Ти не уявляєш як мені було тут сумно самому. Всі ці довгі роки - я лише спостерігав за тобою, не здатний нічого вдіяти.
- Ми.... знайомі?
- Звісно знайомі, це ж ти лишив мені цей шрам, а я тобі лишив.- Вовк лапою показав на свої груди.- Ми тоді обоє ледь не вмерли, пам’ятаєш?
- Якось не врізалось в пам’ять.
- Нічого страшного, мені скільки всього тобі треба розказати, навіть не знаю з чого почати.
- Почни, будь ласка, з того, чому я тебе бачу.
- Я все розповім, тільки спочатку випусти мене.
На шиї у Арторіаса з’явився невеликий золотий ключ.
Все почало навколо почало руйнуватися, вербу вирвало з корінням, земля почала уходити з під ніг.
- В нас мало часу, Арторіасе. Нужбо! Випусти мене, Арторіасе! Зніми з мене пути!- Грубий вовчий голос звучав все гучніше і гучніше.
- Не цього разу, вочику-братику.- Тихо проказав він, заплющуючи очі.- Не цього разу.
