Манга просочена якоюсь суцільно тьмяною, гнітючою, депресивною атмосферою, за 40 томів я не зустрів жодного позитивного персонажу, не кажучи вже про якихось світлих героїв, чи добрих протагоністів. Лейтмотив історії: “нічого святого”, насилля через край, кров, демони, пекло, безвихідь. Читаєш і хочеться повіситися.
Ще є однойменне односезонне (25 епізодів) аніме 1997 року, і воно достоту инше, як за подачею сюжету, так і за вайбами.
Єдине за що можу похвалити мангу: технічний професіоналізм. Присутня анатомічна точність, прискіпливість к деталям тла і довкілля. “Берсерк”, наскільки знаю, не закінчений, його автор помер.
Весь час читання мя не полишало відчуття, що з цією мангою "щось не так"... те "не так" почало проступати ближче до 30 тому, й скидатися на недолугий фемінізм. Окрім чоловіконенависницьких метафор автор просуває поганство і відьомство.
с п о й л е р и
Проблема беґеліту
Кожна серія аніме починалася інтриговним хуком із демонстрацією “королівського яйця”, або “беґеліту”, це таємничий артефакт у формі яйця із видом покривленого обличчя, властивості, призначення беґеліту глядачеві невідомі. Коли ж ся інтрига розкривається у приостанніх серіях (за групою хавків гналися і у безвиході Гріфіт, так вийшло, активував бегеліт, виглядало се природно, ненаграно. Опісля Ґріфіт спокушається від демонів на владу, на можебність отримати омріяне "царство", стати монархом, й приймає їхню сторону, приносячи в жертву своїх поплічників як плату демонам), ти ловиш “вау”-ефект із усвідомленням ненамарного збуття часу на сі 25 серій.
Добре що спершу я подивився аніме, а потім взявсі за мангу, бо тут жодної інтриги, таємниці беґеліту не-ма-є. Манга в пляні сюжетної інтриги взагалі конче фрагментована, в ній забагато всіляких сюжетних “арок”, фабул, конфліктів, якогось стовбура (окрім Ганішки) годі шукати, одні лише галузки.
В манзі про беґеліт розповідають буквально у перших томах, викладають базу мов по Вікіпедії. Так, тут цей арт не грає такої ролі, як в аніме, оскільки аніме, це, по суті, лише одна з “арок” манги.
Deus ex machine
Аніме закінчується дуже драматично, трагічно, в дусі манги: ніхто не вижив, і ти із цим “погоджуєшся”, це здається логічним, до того все і йшло: розбійники зустріли свою розбійницьку долю. Но в манзі “екліпс” (пекельний банкет демонів із жертвами-людьми) завершується появою Скулфейса, який вирятовує ключових персонажів: Ґатса і Каску. Скулфейс-шпагоглитач і надалі буде з'являтися повсюдно з кущів в найкритичніший момент та розмахувати своїм імбовим беґелітовим мечем. Особливо ефектно він те вироблює наприконеччі 34 тому, коли розсікає часопростір.
Аніме ж закінчується дивною рекурсивною сценою зі зброярем, який викував Ґатсові меча, коваль цей проводжає Ґатса зі своєї хати поглядом й прохає "берегти здоровля".
Авторські ілюзії щодо християнства
21 том закінчується напрочуд дивно, із якоюсь мішанкою смислів. В історії фігурує алюзія на гішпанську інквізицію із фазером Мозгусом-"Торквемадою" на чолі, йому служать тортурники, він особисто їх збирав по чорториям і виховував.
Треба осягнути одну річ:
1. Тамтешній культ (якому служить інквізиція) є, відповідно, алюзією на католицизм (християнство).
2. Всеможливі демони відносяться до пекельників — відвертого зла.
В чому проблема? Автор показав інквізицію суто злою, приміром, Мозгус особисто вбиває чоловіка книгою своєї віри. Мозгус відомий як найжорстокіший і непоступливий суддя, що засуджував усіх до колесування. Його прихвосні коять звірства подібні до тих, що коять щезники. Водночас автор розділив інквізицію та пекельників: тортурники і Мозгуз перетворилися на своєрідну подобу анголів (відмінні од демонів) і боролися із демонами та людьми. Це створює дисонанс, адже пекельники та інквізиція нічим не відрізняються в “Берсеркові” за суттю, їх розмежування вказує на бажання автора виокремити “третю сторону”, якою виправдовуються вчинки інквізиції. Тобто автор хотів сказати, що віра Мозгуса виправдала його, а значить і його діла (колесування, вбивства, тортури). Але це напад на християнство, адже вбивця і тортурник не може бути християнином. Мозгус і його служники мали перетворитися на демонів.
Автор вдається до типового атеїстичного поверхневого дитячого тлумачення віри, озвучує недолугі тези про “безсилу та шкідливу віру”. Ось як він це робить: він "відлучає" од віри тих персонажів, які завзято вірили до "несподіваного фестивалю", а коли вежа рухнула, розвалилася і їхня віра. Силу ж атеїзму автор підкреслив таким спостереженням: ось бо, ті хто вірили — померли усі в вежі, а ті хто не вірив і тримався осторонь біженців та вежі — вижили.
І один аристократ: злигався із повією, підводить: "оце бо кінчаю вірити з сього дня! (після падіння вежі)" — це смішно ще тому, що автор послуговується ідеями, а не образами, тобто він розмірковує та ставить у приклад віру загалом, а не якийсь, приміром, культ, водночас абсолютно не розрізняє добро і зло. У нього зло (відьми) може представлятися як добро, та ідейне добро (релігія, християнство (тут алегоричне)) представляється як зло.
Спершу я подумав, фабула з інквізицією буде сценарієм про “зло: набуває світлої (доброї) подоби”, се відома тема, коли демони прикидаються світлими янголами, но висновок автора "про віру", що це погано і непотрібно, що це все від страху, самотности, ліности тощо, розкриває справжні, атеїстичні наміри Міюри.
Спроба ототожнити катів та вбивць (інквізицію) із християнами (це робиться в контексті віри загалом) свідчить або про невігластво автора, або про його язичницьку войовничість, позаяк душогуби й тортурники ніяк не можуть бути християнами, це суперечить суті християнства, це однакове із тим, щоб сказати: “Якщо людина ідентифікує себе бойовим гвинтокрилом “Апач”, то має право володіти відповідною зброєю”, це абсурд, судити про чоловіка необхідно з його вчинків, а не слів, завжди важлива сутність, а не форма.
Відьомство і поганство go brrr
В 24 томі розмальовується позитивний образ відьми, й це бардзо контрастує на тлі попередніх глав про інквізицію, плюс у сценах з відьмою фігурують двоє минулих "мисливців на відьом", (Серпіко зі своєю сестрою) і сестра Серпіко згодом міняє своє ставлення до відьом та на стільки, що сама перекидається у відьму)
В уявленні автора відьми (magi) — це ті, хто "досліджує Всесвіт (його реальности) способами магії", а не ті, хто прислуговує сатані та користується демонськими силами — що відповідає образу відьми в Західній культурі. Дивно инше, схоже автор мішає ці два образи японської та европейської культури, намагається показати европейцям: ось же, відьми не злі, вони просто допитливі, це такі собі астралонавти, нічим не згірші за астронавтів, а ви їх там у себе на вогнищах палили, невігласи! (В невігластві, до речі, відьми зі свома прибічниками звинувачують супутників Ґатса за те, що ті не знаються на магії- відьомстві.)
І далі продовжується якась недолуга пропаганда чи то поганства, чи то окультизму, слово: пекельної мішанки; автор розводиться про астральні пляни, сутностей, що там мешкають, про їхні взаємини із фізичним світом та людьми, паралельно виказуючи "католиків" (їх альтернативну, ремінісцентну, замасковану версію), тобто християн, знову таки — фанатичними жорстокими невігласами, що не знають кому моляться 🤦♂️ це смішно і сумно, бо погани моляться комахам, тваринам, каменям, рікам, деревам, людям, духам, словом — всім, окрім Бога, а раніше ще чинили людські жертвоприношення, кидали в пащу молоху дітей, і водночас пред'являють християнам абсурдні претензії в невігластві... християнам, які властиво моляться Єдиному Богу і нікому більше.
Недоладно виглядають потуги Міюри провести паралель між вигаданими ним відьмами-астралонавтками і реальними відьмами-сатанистками.
Епізод про боротьбу з тролями, огром та келпі і висновки цього бою, розмова відьми із селянами, це суцільний facepalm)) Відьма стала навертати селян в своє відьомство, деякі селянки навіть побажали стати відьмами, а ще попрохали свого жерця поставити в храмі святилище чи то жертовник давній богині ріки))) типу на місці поганського святилища поставили храм (в християнстві це звична практика), і згодом всі забули що тут покланялися поганським божкам. З одного боку це відверта пропаганда поганства, з другого такі сцени викривають поверхневе вірування, бо так і було, приміром, на Русі, в перші декілька сотень літ опісля хрищення: нарід ходив зранку до церкви, а по вечору на поляну до капища, се хорошо змальовано в “Захарі Беркуті” І. Франка.
Іронічно те, що свою фаворитну головну відьму автор спалив, вона згоріла в своєму будинкові наче на вогнищі.
Другий цікавий момент трапляється на початкові 39 тому: відьомський гуру виїжджає Ґатсової компанії верхи на козлі, а козел, як відомо, наділений в маскультурі сатанинським символізмом. Хоч як автор не пнеться оббілювати, "обґрунтовувати", виправдовувати, раціоналізовувати відьом, а сам же робить обмовки за Фройдом.
Діва в біді, знову
Наприкінці 27 тому Міюра вустами принцеси висміює клясичний сюжет "діви в біді", коли бравий лицар рятує її з ув'язнення в башті, но висміювання се виглядає конче штучно, критика випирає модерновістю над площиною фентезійного — середньовічного сюжету, руйнує “п'яту стіну”, адже “діва в біді” є популярним сюжетом давнини і питань до нього не виникало до сьогодення, тільки зараз із розвитком фемінізму цей і подібні сюжети де фігурує "слабка жінка" — так чи сяк ганяться. Себто автор користується художнім тлом як трибуною для пропаганди, що перетворює творчість на фарс.
Таксичний мем
В 29 томі наприкінці зустрілися Ґатс з командою і Серпіко у "залі з колонами", де раптово Серпіко викликав Ґатса на двобій, бо не хтів щоб Фарнес (його сестра) знову приєдналася до Ґатсової кумпанії, позаяк Серпіко бажав сестрі "тихого життя", но ця сцена бою і потім примирення виглядає в точности як той мем з таксі, коли водій з пасажиром билися трохи на не смерть прямо на дорозі, а потім як нічого не було: посідали в одну автівку))) і тут те саме: вони билися трохи не на смерть, потім згадали про керованих тигрів-убивць (прямо як в “Дітях Дюни”), що продерлися на територію палацу і Серпіко ненацьком каже: о, так я вас проведу до бальної зали!
Мир, дружба, пекло
34-й том, битва поміж демонами (war demons) Ґріфіта проти Ґанішки: за Ґріфітом стоять люди — міські, з того города, що поруйнували кушани, культисти разом із понтифіком, а також банда "хавка", побачивши демонський герць і після слів "медіюма хавка", яка ринулася на почвару, но її вихопив зі шляху демон-стрілець, сказали: ну так, це все демони, і вони б'ються один з одним, і нам (людям) в цій битві робити нема що, та все ж... ми за Ґріфіта! Себто люди прийняли сторону демонів свідомо, приєдналися до пекельників.
Взагалі ближче до фінішу манги прослідковується авторське намагання "подружити" демонів і людей. Це прикра особливість японської культури (такий ж лейтмотив маємо в "Наруто" або Chainsawman), що, певно, навіяна панівною релігією Японії — поганством, вони полюбляють літеплість та постійно скочуються в сіру зону поміж добром і злом, вони прагнуть якоїсь “всесвітньої дружби народів і монстрів (демонів)”, гармонії природи, людини, і пекла, щоб мухи і котлети були разом, а ложка дьогтю не псувала бочку меду. Це покручений світогляд.
Далебі, суть війни зображено точно: демони б'ються проти демонів. Люди не воюють.
Монстри, 200 IQ муви, Думслеєр
Дизайн почвари в 33-34 томах (східного імператора Ґанішки), неоковирний, простацький, якась труба з трубами-ногами і мацаки на місці рук... виглядає примітивно, по-дитячому.
В 36 томі з'являється Sea god напрочуд схожий на "херстонівського" давнього бога. ХС вийшов пізніше, но загалово вайби в цих главах звісно лавкрафтівські, це тому, що фігурує саме "бог", а не просто японський поп-культуровий кайдзю.
8 том, закінчення: чубляться Рікерт і кушани з тінню-убивцею у машкарі, поливають єї горючою олією, палять феєрверки, стріляють з автоматичного арбалета, бій в самому розпалі, і тут зненацька Еріка — дівчина, яка споглядала за всім цим з іншими жінками з вікна, вирішує вибігти на вулицю та стати поміж войовниками... (just why?!)... З нею в хаті було декілька дорослих жінок і вони єя не затримали, ну й результат: Еріку хапає почварник та намірюється убити)) не знаю навіть як це назвати, 200 IQ мув.
Ґатс в главах "Екліпсу" мені нагадує Думслеєра: як він розправляється із демонами. А в частині "Мортал комбат 2" Ґатс використовує техніку ніндзя "substution" — підміни себе на перевдягнуту колоду, яку він скинув з дерева на чудовиська) аналогічною технікою повсякчасно користуються в "Наруто", також вона присутня в грі Ape Escape (PS1), де ніндзя перетворюються на корчі, певно це елемент японської мілітарної міфології, як в українських козаків — характерники.
Чим відрізняється дощ у вікні для чоловіка і феминикині
Дочитуючи, усвідомив, що в цій історії практично нема сильних, дієвих, позитивних чоловічих персонажів... так, ГГ — Ґатс, і, власне, все! Але й він не “позитивний”. На протязі 40 (!) томів (200+ "високих" стр. в кожному) читач не зустрічається з иншими більш-менш "активними" персонажами-чоловіками. Здебільшого чоловіки в “Берсеркові” це якісь покручі, злодії, демони, а жінки навпаки: хороші, світлі, і жертви тих покручів, щоб ви розуміли, у нього навіть повії культурні, виховані, високоморальні, мудрі.
Приміром в середині 39-го тому блукальці з Ґатсом нарешті прибувають до Ельфхейму та зустрічаються із "ельфхеймським королем", всі думали це "він" (тому ніхто ніколи не називав його queen, але king, навіть Puke, який сам звідти родом), а виявилося, це "вона". Тоді залишається незрозумілим хто був той чорноволосий голий хлопець, що по часу з'являвся їм на шляхові, бо його асоціювали саме з ельфеймським королем... Можливо початково Міюра задумував саме короля Ельфхейму, але з часом, промочившись фемінізмом перемінив задум, манга, все ж, робилася більше 20 років.
В цілому його необґрунтований фемінізм скидається на банальний емоційний заряд, якого він отримав у спілкуванні з твіторовими радфиминикинями: заряд цей поверхневий, злісний, безрозумний, нелогічний, доходить часом до якоїсь дитячої, безсилої, сміховинної беліберди, коли він зображує фалічних монстрів. Міюра звинувачує чоловіків в усіх гріхах, забуваючи натомість, що саме Єва — жінка, перша спокусилася на гріх.
Автор приписує природі чоловіка насилля, но це абсурд, насилля не властиве ані чоловікові, ані жінці, ніхто не любить насилля, воно нікому не потрібно. Є психопати, ті насправді полюбляють убивати та катувати, але психопатія се ґандж психіки, се хвороба, і спіткати вона може як чоловіків, так і жінок. Безглуздо екстраполювати хибу осібного випадку на загал, це викриває ірраціональність мислення. Коли ви дивитеся у вікно, а там дощить, це не означає, що дощить в усьому місті, або в усій країні, або в усьому світі, но феминикині думають дощить по всій планеті.
Коли ми розглядаємо явища зла, стать значення не має. Чоловік, що воює, і жінка, що відьмовствує — вони служать одному хазяїнові, сатані. Стверджувати що всі чоловіки погані, через те, що деякі з них воюють, все одне як стверджувати, що жінки не бувають злими, що всі жінки добрі, це глупство.
Якщо б направду насилля було частиною природи чоловіка, чи б він заперечував це? Спитайте себе, чи подобаються вам убивства, катування? Це дикість! Але сучасність дісталася такої дикости. Насилля противне біології чоловіка, бо кожна людина боїться крови.
Лишаємо вікінгів в минулому
Через ставлення автора до християнства і чоловіків, мні було відверто гидко читати цю мангу, особливо гидко тому, що автор сам чоловік.
Щодо християнства: Міюра не розібрався в питанні, навчений атеїстичною пропагандою, вивів у своєму творі стереотипний образ середньовічно-інквізиційного католицизму та й по всьому, не добираючи (не знаючи Євангелія), що інквізиція, тортурники, убивці, які одягають на себе овечу шкуру християнства — не мають до християнства жадного відношення, то є вовки, про що прямо сказано у Євангелії. Подумайте самі, хіба чоловік із фальшивим паспортом законно є громадянином тієї країни, фальшивий паспорт якої він має?! Авжеж ні! Він шахрай. Такій людині повірить або тотальний наївник, або самообманщик.
Міюра показав пекельно жорстокий світ Середньовіччя, в якому місце релігії (християнства) відводиться посеред агресорів, водночас поганство (відьомство, окультизм) в уяві автора є тою світлою стежкою, що веде з Темних часів у яскраве майбуття. Насправді ж саме християнство зростило барбарів до рівня цивілізації, світанок цивілізації з вершин здорового глузду відбивали у світ перші монастирі — оплоти грамотности, тільки там були книги, наука, культура, довкола них, приповідно, немовби довкола “містоформовальних” заводів — зводилися города і держави, стіни церкви захищали мирних людей од вікінгів, але не розпеченою смолою і стрілами з бійниць, а словом, і ті, хто вмів дослухатися до цього слова, перетворилися з барбарів на культурних людей, а ті, хто не зумів, лишилися позаду прогресу, прогресу в найширшому сенсі слова.
🌟1\10
