"Берсеркер", К. Міюра (2006). Безпросвітна темрява

Манга просочена якоюсь суцільно тьмяною, гнітючою, депресивною атмосферою, за 40 томів я не зустрів жодного позитивного персонажу, не кажучи вже про якихось світлих героїв, чи добрих протагоністів. Лейтмотив історії: “нічого святого”, насилля через край, кров, демони, пекло, безвихідь. Читаєш і хочеться повіситися.
Ще є однойменне односезонне (25 епізодів) аніме 1997 року, і воно достоту инше, як за подачею сюжету, так і за вайбами.
Єдине за що можу похвалити мангу: технічний професіоналізм. Присутня анатомічна точність, прискіпливість к деталям тла і довкілля. “Берсерк”, наскільки знаю, не закінчений, його автор помер.

Весь час читання мя не полишало відчуття, що з цією мангою "щось не так"... те "не так" почало проступати ближче до 30 тому, й скидатися на недолугий фемінізм. Окрім чоловіконенависницьких метафор автор просуває поганство і відьомство.

с    п    о    й    л    е    р    и

Проблема беґеліту

Кожна серія аніме починалася інтриговним хуком із демонстрацією “королівського яйця”, або “беґеліту”, це таємничий артефакт у формі яйця із видом покривленого обличчя, властивості, призначення беґеліту глядачеві невідомі. Коли ж ся інтрига розкривається у приостанніх серіях (за групою хавків гналися і у безвиході Гріфіт, так вийшло, активував бегеліт, виглядало се природно, ненаграно. Опісля Ґріфіт спокушається від демонів на владу, на можебність отримати омріяне "царство", стати монархом, й приймає їхню сторону, приносячи в жертву своїх поплічників як плату демонам), ти ловиш “вау”-ефект із усвідомленням ненамарного збуття часу на сі 25 серій.

Добре що спершу я подивився аніме, а потім взявсі за мангу, бо тут жодної інтриги, таємниці беґеліту не-ма-є. Манга в пляні сюжетної інтриги взагалі конче фрагментована, в ній забагато всіляких сюжетних “арок”, фабул, конфліктів, якогось стовбура (окрім Ганішки) годі шукати, одні лише галузки.
В манзі про беґеліт розповідають буквально у перших томах, викладають базу мов по Вікіпедії. Так, тут цей арт не грає такої ролі, як в аніме, оскільки аніме, це, по суті, лише одна з “арок” манги.

Deus ex machine

Аніме закінчується дуже драматично, трагічно, в дусі манги: ніхто не вижив, і ти із цим “погоджуєшся”, це здається логічним, до того все і йшло: розбійники зустріли свою розбійницьку долю. Но в манзі “екліпс” (пекельний банкет демонів із жертвами-людьми) завершується появою Скулфейса, який вирятовує ключових персонажів: Ґатса і Каску. Скулфейс-шпагоглитач і надалі буде з'являтися повсюдно з кущів в найкритичніший момент та розмахувати своїм імбовим беґелітовим мечем. Особливо ефектно він те вироблює наприконеччі 34 тому, коли розсікає часопростір.
Аніме ж закінчується дивною рекурсивною сценою зі зброярем, який викував Ґатсові меча, коваль цей проводжає Ґатса зі своєї хати поглядом й прохає "берегти здоровля".

Авторські ілюзії щодо християнства

21 том закінчується напрочуд дивно, із якоюсь мішанкою смислів. В історії фігурує алюзія на гішпанську інквізицію із фазером Мозгусом-"Торквемадою" на чолі, йому служать тортурники, він особисто їх збирав по чорториям і виховував.

Треба осягнути одну річ:
1. Тамтешній культ (якому служить інквізиція) є, відповідно, алюзією на католицизм (християнство).
2. Всеможливі демони відносяться до пекельників — відвертого зла.

В чому проблема? Автор показав інквізицію суто злою, приміром, Мозгус особисто вбиває чоловіка книгою своєї віри. Мозгус відомий як найжорстокіший і непоступливий суддя, що засуджував усіх до колесування. Його прихвосні коять звірства подібні до тих, що коять щезники. Водночас автор розділив інквізицію та пекельників: тортурники і Мозгуз перетворилися на своєрідну подобу анголів (відмінні од демонів) і боролися із демонами та людьми. Це створює дисонанс, адже пекельники та інквізиція нічим не відрізняються в “Берсеркові” за суттю, їх розмежування вказує на бажання автора виокремити “третю сторону”, якою виправдовуються вчинки інквізиції. Тобто автор хотів сказати, що віра Мозгуса виправдала його, а значить і його діла (колесування, вбивства, тортури). Але це напад на християнство, адже вбивця і тортурник не може бути християнином. Мозгус і його служники мали перетворитися на демонів.

Мозгус ліворуч, Торквемада праворуч

Автор вдається до типового атеїстичного поверхневого дитячого тлумачення віри, озвучує недолугі тези про “безсилу та шкідливу віру”. Ось як він це робить: він "відлучає" од віри тих персонажів, які завзято вірили до "несподіваного фестивалю", а коли вежа рухнула, розвалилася і їхня віра. Силу ж атеїзму автор підкреслив таким спостереженням: ось бо, ті хто вірили — померли усі в вежі, а ті хто не вірив і тримався осторонь біженців та вежі — вижили.
І один аристократ: злигався із повією, підводить: "оце бо кінчаю вірити з сього дня! (після падіння вежі)" — це смішно ще тому, що автор послуговується ідеями, а не образами, тобто він розмірковує та ставить у приклад віру загалом, а не якийсь, приміром, культ, водночас абсолютно не розрізняє добро і зло. У нього зло (відьми) може представлятися як добро, та ідейне добро (релігія, християнство (тут алегоричне)) представляється як зло.
Спершу я подумав, фабула з інквізицією буде сценарієм про “зло: набуває світлої (доброї) подоби”, се відома тема, коли демони прикидаються світлими янголами, но висновок автора "про віру", що це погано і непотрібно, що це все від страху, самотности, ліности тощо, розкриває справжні, атеїстичні наміри Міюри.

Спроба ототожнити катів та вбивць (інквізицію) із християнами (це робиться в контексті віри загалом) свідчить або про невігластво автора, або про його язичницьку войовничість, позаяк душогуби й тортурники ніяк не можуть бути християнами, це суперечить суті християнства, це однакове із тим, щоб сказати: “Якщо людина ідентифікує себе бойовим гвинтокрилом “Апач”, то має право володіти відповідною зброєю”, це абсурд, судити про чоловіка необхідно з його вчинків, а не слів, завжди важлива сутність, а не форма.

Відьомство і поганство go brrr

В 24 томі розмальовується позитивний образ відьми, й це бардзо контрастує на тлі попередніх глав про інквізицію, плюс у сценах з відьмою фігурують двоє минулих "мисливців на відьом", (Серпіко зі своєю сестрою) і сестра Серпіко згодом міняє своє ставлення до відьом та на стільки, що сама перекидається у відьму)
В уявленні автора відьми (magi) — це ті, хто "досліджує Всесвіт (його реальности) способами магії", а не ті, хто прислуговує сатані та користується демонськими силами — що відповідає образу відьми в Західній культурі. Дивно инше, схоже автор мішає ці два образи японської та европейської культури, намагається показати европейцям: ось же, відьми не злі, вони просто допитливі, це такі собі астралонавти, нічим не згірші за астронавтів, а ви їх там у себе на вогнищах палили, невігласи! (В невігластві, до речі, відьми зі свома прибічниками звинувачують супутників Ґатса за те, що ті не знаються на магії- відьомстві.)
І далі продовжується якась недолуга пропаганда чи то поганства, чи то окультизму, слово: пекельної мішанки; автор розводиться про астральні пляни, сутностей, що там мешкають, про їхні взаємини із фізичним світом та людьми, паралельно виказуючи "католиків" (їх альтернативну, ремінісцентну, замасковану версію), тобто християн, знову таки — фанатичними жорстокими невігласами, що не знають кому моляться 🤦‍♂️ це смішно і сумно, бо погани моляться комахам, тваринам, каменям, рікам, деревам, людям, духам, словом — всім, окрім Бога, а раніше ще чинили людські жертвоприношення, кидали в пащу молоху дітей, і водночас пред'являють християнам абсурдні претензії в невігластві... християнам, які властиво моляться Єдиному Богу і нікому більше.

Недоладно виглядають потуги Міюри провести паралель між вигаданими ним відьмами-астралонавтками і реальними відьмами-сатанистками.

Епізод про боротьбу з тролями, огром та келпі і висновки цього бою, розмова відьми із селянами, це суцільний facepalm)) Відьма стала навертати селян в своє відьомство, деякі селянки навіть побажали стати відьмами, а ще попрохали свого жерця поставити в храмі святилище чи то жертовник давній богині ріки))) типу на місці поганського святилища поставили храм (в християнстві це звична практика), і згодом всі забули що тут покланялися поганським божкам. З одного боку це відверта пропаганда поганства, з другого такі сцени викривають поверхневе вірування, бо так і було, приміром, на Русі, в перші декілька сотень літ опісля хрищення: нарід ходив зранку до церкви, а по вечору на поляну до капища, се хорошо змальовано в “Захарі Беркуті” І. Франка.

Іронічно те, що свою фаворитну головну відьму автор спалив, вона згоріла в своєму будинкові наче на вогнищі.

Другий цікавий момент трапляється на початкові 39 тому: відьомський гуру виїжджає Ґатсової компанії верхи на козлі, а козел, як відомо, наділений в маскультурі сатанинським символізмом. Хоч як автор не пнеться оббілювати, "обґрунтовувати", виправдовувати, раціоналізовувати відьом, а сам же робить обмовки за Фройдом.

Діва в біді, знову

Наприкінці 27 тому Міюра вустами принцеси висміює клясичний сюжет "діви в біді", коли бравий лицар рятує її з ув'язнення в башті, но висміювання се виглядає конче штучно, критика випирає модерновістю над площиною фентезійного — середньовічного сюжету, руйнує “п'яту стіну”, адже “діва в біді” є популярним сюжетом давнини і питань до нього не виникало до сьогодення, тільки зараз із розвитком фемінізму цей і подібні сюжети де фігурує "слабка жінка" — так чи сяк ганяться. Себто автор користується художнім тлом як трибуною для пропаганди, що перетворює творчість на фарс.

Таксичний мем

В 29 томі наприкінці зустрілися Ґатс з командою і Серпіко у "залі з колонами", де раптово Серпіко викликав Ґатса на двобій, бо не хтів щоб Фарнес (його сестра) знову приєдналася до Ґатсової кумпанії, позаяк Серпіко бажав сестрі "тихого життя", но ця сцена бою і потім примирення виглядає в точности як той мем з таксі, коли водій з пасажиром билися трохи на не смерть прямо на дорозі, а потім як нічого не було: посідали в одну автівку))) і тут те саме: вони билися трохи не на смерть, потім згадали про керованих тигрів-убивць (прямо як в “Дітях Дюни”), що продерлися на територію палацу і Серпіко ненацьком каже: о, так я вас проведу до бальної зали!

Мир, дружба, пекло

34-й том, битва поміж демонами (war demons) Ґріфіта проти Ґанішки: за Ґріфітом стоять люди — міські, з того города, що поруйнували кушани, культисти разом із понтифіком, а також банда "хавка", побачивши демонський герць і після слів "медіюма хавка", яка ринулася на почвару, но її вихопив зі шляху демон-стрілець, сказали: ну так, це все демони, і вони б'ються один з одним, і нам (людям) в цій битві робити нема що, та все ж... ми за Ґріфіта! Себто люди прийняли сторону демонів свідомо, приєдналися до пекельників.
Взагалі ближче до фінішу манги прослідковується авторське намагання "подружити" демонів і людей. Це прикра особливість японської культури (такий ж лейтмотив маємо в "Наруто" або Chainsawman), що, певно, навіяна панівною релігією Японії — поганством, вони полюбляють літеплість та постійно скочуються в сіру зону поміж добром і злом, вони прагнуть якоїсь “всесвітньої дружби народів і монстрів (демонів)”, гармонії природи, людини, і пекла, щоб мухи і котлети були разом, а ложка дьогтю не псувала бочку меду. Це покручений світогляд.
Далебі, суть війни зображено точно: демони б'ються проти демонів. Люди не воюють.

В One-Punch Man монстри також пробували подружитися із людьми, але фальшиво

Монстри, 200 IQ муви, Думслеєр

Дизайн почвари в 33-34 томах (східного імператора Ґанішки), неоковирний, простацький, якась труба з трубами-ногами і мацаки на місці рук... виглядає примітивно, по-дитячому.

В 36 томі з'являється Sea god напрочуд схожий на "херстонівського" давнього бога. ХС вийшов пізніше, но загалово вайби в цих главах звісно лавкрафтівські, це тому, що фігурує саме "бог", а не просто японський поп-культуровий кайдзю. 

8 том, закінчення: чубляться Рікерт і кушани з тінню-убивцею у машкарі, поливають єї горючою олією, палять феєрверки, стріляють з автоматичного арбалета, бій в самому розпалі, і тут зненацька Еріка — дівчина, яка споглядала за всім цим з іншими жінками з вікна, вирішує вибігти на вулицю та стати поміж войовниками... (just why?!)... З нею в хаті було декілька дорослих жінок і вони єя не затримали, ну й результат: Еріку хапає почварник та намірюється убити)) не знаю навіть як це назвати, 200 IQ мув.

Ґатс в главах "Екліпсу" мені нагадує Думслеєра: як він розправляється із демонами. А в частині "Мортал комбат 2" Ґатс використовує техніку ніндзя "substution" — підміни себе на перевдягнуту колоду, яку він скинув з дерева на чудовиська) аналогічною технікою повсякчасно користуються в "Наруто", також вона присутня в грі Ape Escape (PS1), де ніндзя перетворюються на корчі, певно це елемент японської мілітарної міфології, як в українських козаків — характерники.

Чим відрізняється дощ у вікні для чоловіка і феминикині

Дочитуючи, усвідомив, що в цій історії практично нема сильних, дієвих, позитивних чоловічих персонажів... так, ГГ — Ґатс, і, власне, все! Але й він не “позитивний”. На протязі 40 (!) томів (200+ "високих" стр. в кожному) читач не зустрічається з иншими більш-менш "активними" персонажами-чоловіками. Здебільшого чоловіки в “Берсеркові” це якісь покручі, злодії, демони, а жінки навпаки: хороші, світлі, і жертви тих покручів, щоб ви розуміли, у нього навіть повії культурні, виховані, високоморальні, мудрі.
Приміром в середині 39-го тому блукальці з Ґатсом нарешті прибувають до Ельфхейму та зустрічаються із "ельфхеймським королем", всі думали це "він" (тому ніхто ніколи не називав його queen, але king, навіть Puke, який сам звідти родом), а виявилося, це "вона". Тоді залишається незрозумілим хто був той чорноволосий голий хлопець, що по часу з'являвся їм на шляхові, бо його асоціювали саме з ельфеймським королем... Можливо початково Міюра задумував саме короля Ельфхейму, але з часом, промочившись фемінізмом перемінив задум, манга, все ж, робилася більше 20 років.

В цілому його необґрунтований фемінізм скидається на банальний емоційний заряд, якого він отримав у спілкуванні з твіторовими радфиминикинями: заряд цей поверхневий, злісний, безрозумний, нелогічний, доходить часом до якоїсь дитячої, безсилої, сміховинної беліберди, коли він зображує фалічних монстрів. Міюра звинувачує чоловіків в усіх гріхах, забуваючи натомість, що саме Єва — жінка, перша спокусилася на гріх.
Автор приписує природі чоловіка насилля, но це абсурд, насилля не властиве ані чоловікові, ані жінці, ніхто не любить насилля, воно нікому не потрібно. Є психопати, ті насправді полюбляють убивати та катувати, але психопатія се ґандж психіки, се хвороба, і спіткати вона може як чоловіків, так і жінок. Безглуздо екстраполювати хибу осібного випадку на загал, це викриває ірраціональність мислення. Коли ви дивитеся у вікно, а там дощить, це не означає, що дощить в усьому місті, або в усій країні, або в усьому світі, но феминикині думають дощить по всій планеті.

Коли ми розглядаємо явища зла, стать значення не має. Чоловік, що воює, і жінка, що відьмовствує — вони служать одному хазяїнові, сатані. Стверджувати що всі чоловіки погані, через те, що деякі з них воюють, все одне як стверджувати, що жінки не бувають злими, що всі жінки добрі, це глупство.

Якщо б направду насилля було частиною природи чоловіка, чи б він заперечував це? Спитайте себе, чи подобаються вам убивства, катування? Це дикість! Але сучасність дісталася такої дикости. Насилля противне біології чоловіка, бо кожна людина боїться крови.

Лишаємо вікінгів в минулому

Через ставлення автора до християнства і чоловіків, мні було відверто гидко читати цю мангу, особливо гидко тому, що автор сам чоловік.

Щодо християнства: Міюра не розібрався в питанні, навчений атеїстичною пропагандою, вивів у своєму творі стереотипний образ середньовічно-інквізиційного католицизму та й по всьому, не добираючи (не знаючи Євангелія), що інквізиція, тортурники, убивці, які одягають на себе овечу шкуру християнства — не мають до християнства жадного відношення, то є вовки, про що прямо сказано у Євангелії. Подумайте самі, хіба чоловік із фальшивим паспортом законно є громадянином тієї країни, фальшивий паспорт якої він має?! Авжеж ні! Він шахрай. Такій людині повірить або тотальний наївник, або самообманщик.

Міюра показав пекельно жорстокий світ Середньовіччя, в якому місце релігії (християнства) відводиться посеред агресорів, водночас поганство (відьомство, окультизм) в уяві автора є тою світлою стежкою, що веде з Темних часів у яскраве майбуття. Насправді ж саме християнство зростило барбарів до рівня цивілізації, світанок цивілізації з вершин здорового глузду відбивали у світ перші монастирі — оплоти грамотности, тільки там були книги, наука, культура, довкола них, приповідно, немовби довкола “містоформовальних” заводів — зводилися города і держави, стіни церкви захищали мирних людей од вікінгів, але не розпеченою смолою і стрілами з бійниць, а словом, і ті, хто вмів дослухатися до цього слова, перетворилися з барбарів на культурних людей, а ті, хто не зумів, лишилися позаду прогресу, прогресу в найширшому сенсі слова.

🌟1\10

Поділись своїми ідеями в новій публікації.
Ми чекаємо саме на твій довгочит!
Іво Сайвс
Іво Сайвс@ivo_sives

I run with scissors

902Прочитань
4Автори
8Читачі
Підтримати
На Друкарні з 1 липня

Більше від автора

Вам також сподобається

Коментарі (0)

Підтримайте автора першим.
Напишіть коментар!

Вам також сподобається