Як би я це не відтягувала, усе ж кількість прочитаних мною видань Рея Бредбері стрімко збільшується. І от нещодавно мені до рук потрапила його книжка «Зелені тіні, Білий кит», про яку мені однозначно є що сказати.
Почнемо з того, що це автобіографічний роман (в оповіданнях, як це притаманно Бредбері) про те, як Рей вирушив до Ірландії допомогти Джону Г’юстону зі сценарієм екранізації «Мобі Діка» Германа Мелвілла.
На його написання Бредбері надихнула книжка Кетрін Гепберн The Making of the African Queen: Or How I Went to Africa With Bogart, Bacall and Huston and Almost Lost My Mind, у якій акторка розповідала про свій аналогічний досвід роботи з Г’юстоном.
Рей зізнавався, що робота з режисером була його великою мрією, яка збулася завдяки одному телефонному дзвінку: у ньому Джон запросив його до себе в готель. Там між ними стався такий діалог:
— Реє, а ви сильно зайняті впродовж наступного року?
— Та не надто, містере Г’юстон.
— Що ж, Реє, а чи не хотіли б ви пожити в Ірландії й написати сценарій для «Мобі Діка»?
— Божечки, та я цю кляту книженцію усе ніяк не можу добити.
Г’юстона здивувала така відповідь, однак він дав Рею відповідне завдання: письменник мав прочитати стільки, скільки зможе, а потім прийти до нього на наступний день і сказати, чи він усе ж погоджується допомогти Джону «вбити білого кита». Після цього Бредбері прийшов додому й сказав своїй дружині всього три слова: «Молись за мене».
Хоч Бредбері і вважав Г’юстона своїм героєм, стосунки у них були непрості: до прикладу, як у книзі, так і у своїх спогадах, Бредбері розповідав, як Джон вирішив пожартувати перед репортерами, що Рей недостатньо старається. Тоді Бредбері поділився образою з Г’юстоном, навіть розплакавшись перед ним, на що режисер кинувся заспокоювати його тим, що це жарт. Однак подібні вибрики з Джонової сторони не припинялися: Бредбері ділився, що той також не соромився принижувати свою секретарку, а дружину неодноразово доводив до сліз при сторонніх (у книзі навіть є абсолютно жахливий епізод, як вона впала з коня, а Г’юстон не те, що не допоміг їй підвестися, так ще й додатково сипав словесними образами).
Рей стверджував, що за час перебування в Ірландії він майже нічого там не бачив, бо був «надто зайнятий Г’юстоном, Мелвіллом та китом». На деякий час після завершення знімального процесу Бредбері навіть заборонив собі писати про Ірландію та Г’юстона, а також давати про це інтерв’ю. Розірвати цю запону йому допоміг сон, у якому дублінський таксист Нік попросив його викласти їхні пригоди на папір. Ось так Бредбері спочатку написав поему про Дублін, потім есе, а згодом оповідання й навіть п’єсу. Потім же настав час роману.
Мої враження від книжки? Усе залежало виключно від «оповідання»: бували такі, які мені доводилося «домучувати», а були й ті, від яких я лишилася у щирому захваті. Місцями Бредбері описує настільки химерні пригоди, особливо ті, що стосуються його знайомих чоловіків із пабу, що мені важко повірити, що таке могло відбуватися насправді. Моїми фаворитами стали історії саме Реєвої взаємодії з Джоном, особливо ті, де спокійний та дещо полохливий характер Бредбері ставав супроти імпульсивних та хаотичних вибриків Г’юстона. Щодо самого портрета ірландців та Ірландії загалом, то він доволі стереотипний та, на мою думку, «по-американському» плаский, тож цей аспект історії мене ніяк не вразив. Загалом, «Зелені тіні…» — це книжка для тих, хто закоханий у Бредбері настільки, що готовий читати навіть список його покупок. У ній Рей лишається класичним Реєм, тож ви або миритеся із його підходом до тексту, або ж не приймаєте ті правила гри, які вам пропонує ця книжка.
Серед «оповідань» у ній, які стали моїми найулюбленішими, я перерахую історії про:
- підготовку мисливського весілля;
- прохача з карликовістю, який прикидався малюком;
- перегони в кінотеатрі;
- коханку Бредбері (так, і таке там є…) і згорілий будинок;
- похорони лорда;
- таксиста, який водив автомобіль у нетверезому стані.
Якщо ви також читали книжку, то діліться своїми враженнями в коментарях!
