2 частина
Він спостерігав за юною дівчиною, поки раптом не викрикнув.
Дівчина похитнулася й впала на килим густої трави, всіяний польовими квітами.
Верідій застиг, розуміючи, що більше ніколи не побачить її: її тонкий стан, довге волосся, мармурову шкіру. Думки вирували в його голові. "Її закидають чорною, холодною землею. Як це можливо? Як таку білосніжну шкіру може покрити щось таке темне і брудне?"
Він затремтів, усвідомлюючи біль втрати. "Ні! Я хочу бачити її ще раз! Я хочу бачити її щодня, кожну хвилину свого життя!" Ці думки привели його до дії.
Верідій підбіг до її бездиханного тіла, міцно обійняв його своїми сильними, засмаглими від сонця руками й гірко заплакав. Його сльози тонкими струмками стікали з обличчя й капали на холодне волосся мертвої Кіпріди. Але це не могло її врятувати.
Зважившись, він підняв її й повільно поніс до храму Пантеону. Поклавши дівчину на вівтар, він простягнув руки до небес і прокричав:
— Я прошу всіх богів, нехай вони оживлять її! Замість її душі й тіла я віддам своє. Я лише хочу знати, що вона жива й щаслива!
На його слова відгукнувся старий священнослужитель, який стояв поруч і спостерігав за цією сценою.
— Хто вона? — запитав він.
Верідій зітхнув, не знаючи, що відповісти:
— Я не знаю...
Раптом його погляд зупинився на медальйоні, що висів на її шиї. Це був витончений кулон: на чорному тлі вигравіюваний гострий місяць, що спадає, а всередині нього — біла зірка. Верідій помітив і тонкі порізи на зап'ястях дівчини.
— Що це за кулон? — прошепотів він, але відповіді не було.
