1 частина
Тендітна, тонка постать, неначе привид, тиха непомітна. Кіпріда гуляла поміж високих колон стародавнього храму. Її блакитні очі відбивали світло вечірнього неба, а мармурова шкіра сяяла ніжним відблиском заходу сонця. Довге біле волосся спадало прямими срібними пасмами, обрамлюючи її обличчя, подібне до витвору мистецтва, який боги створили в момент натхнення.
Вона йшла неквапливо, злегка торкаючись пальцями холодного каменю. Її рухи були плавними, немов у танці, і кожен крок лунав у порожньому просторі храму мелодійним відлунням. Кіпріда вдивлялася в далечінь, ніби шукаючи відповіді на питання, які могла зрозуміти лише вона. Скидалась на дитину що заблукала, не тут її місце, вона тут лише гостя…
Здалеку за нею спостерігав чоловік. Він стояв у тіні оливкового дерева на схилі пагорба, нерухомий, як статуя. Простий воїн, що випадково забрів сюди в пошуках спокою після довгого шляху, він не міг відірвати погляду від цієї дивної дівчини. Її краса не була земною, і це лякало його, але водночас магічно притягувало.
Він боявся наблизитися, щоб не порушити її тишу, щоб не розбити цю мить, що здавалася йому священною. В її самотній постаті було щось глибоко сумне й величне, і це змушувало його серце завмирати.
Воїн милувався нею здалеку, не наважуючись навіть думати про те, щоб заговорити. Йому здавалося, що вона — дух, хранителька цього місця, чия краса була створена не для людських очей, а для самих богів. І все ж, стоячи там, у тіні, він відчував, як його душа оживає, сповнюється світлом, що струменіло від цієї незвичайної істоти.
Він знав, що назавжди запам’ятає цей вечір, навіть якщо більше ніколи її не побачить.
Її очі наповнилися слізьми. Вона стояла та плакала , але побачила , що щось блиснуло в траві…це був кинжал вона схопила його та безжально проткнула гострим лезом свої груди. Кров просякла білу тканину легкої сукні кривавими плямами, кинжал випав з її тендітних , тонких рук….
