Сьогодні вітряно. Зрештою, як і майже завжди. Небо схоже на перевернуту скляну миску – майже білу. Здається, сонце, спіймане під цей твердий купол, ніби роздратована комаха, що марно шукає виходу, в своєму гніві випалило навіть небесну блакить. З неба день і ніч долинають до землі рівномірні, вже звичні звуки. Ніби сонце глухо б’ється об небесне скло. Звуки далеких вибухів. Прильотів і виходів. Здається, їх вже ніхто не помічає. Хоча що не день вони непомітно, як діти, ростуть, стають гучнішими, злішими, ближчими. Фронт наближається до селища. Але про це не заведено забагато розводитись.
Льошка їде без шолома. Половину обличчя замотав якоюсь тертою рокерською банданою – пилюку несе так, що обрій губиться у брунатних хмарах. Над грунтівкою невпевнено, ніби п’яні, що загубили купку мідяків, шатаються руді вихорі.
Шолома Льошка віддав Катьці, яка притискається до нього ззаду, обхопивши тонкими руками його груди й ховаючи обличчя в нього на спині.
За зруйнованими свинофермами, що мають такий вигляд, ніби по ним прилітало, але насправді були потроху розтягнуті місцевими за довгі десятиліття, мопед, рикаючи, звертає в степ. Вузька дорога огинає низький, до половини порослий чагарями й покрученими дикими абрикосами старезний терикон. Вздовж дороги приречено похитуються, ніби без надії скаржачись, запилюжені осики й клени лісосмуги. За ріденькою лісосмугою проглядає жовте соняшникове поле. Соняхи цьогоріч на диво вродили. Мабуть, ті хто збирається добре заробити на насінні, забороняють собі думати про те, що невідомо ще, чи вдасться зібрати врожай.
Коли лісосмуга обривається і колії дороги пірнають у дикий степ, Катька, дивлячись на каламутний обрій бачить брудні й страшні смуги чорного диму, розмазані по краєчку неба. Десь там колишня вузлова станція, величеньке, як для цих країв містечко. Базар. ТРЦ. Кінотеатр. Зараз місцеві туди їздять хіба з дуже вагомих причин. Зараз в місті майже не залишилося людей. Місто потроху згасає у облозі. Всі розуміють – ще трохи, і воно впаде. Та і немає вже міста. Ні станції, ні базару, ні ТРЦ, ні кіно, ні бурси, де навчалися Льошка й Катька.
- Мабуть, в нафтосховище попали. – Льошка перекрикує гуркіт мотору й вітер.
Катька не відповідає, тільки притискається трохи міцніше.
Озеро завжди з’являється попереду зненацька. Рівний як стіл степ, ледь помітні пагорби, а перевалиш – попереду справжня оаза. Блакитна вода, зелена травичка, всіяна маленькими квіточками і навіть, якщо знати місця – малесенькими, запашними дикими суницями. До берегів туляться старі покручені верби, за ними створюють густий затінок розлогі осокори, що їх ще звуть чорними тополями. А у воді – соковите латаття, що під вечір витягне з глибин і розкриє ніжні білі квіти.
Льошка й Катька впевнено доїжджають до свого місця. Гарну ділянку берегу з усіх боків ховають густі кущі верболозу. У воді лежить стара сіро-чорна колода, якою зручно вибиратися до чистої води, минаючи прибережну ряску й муляку на дні.
Хлопець і дівчина злізають з мопеда. Катька знімає шолома й, стріпуючи головою, розсипає плечима густе, трохи хвилясте каштанове волосся. Не гаючи часу вона скидає синю спортивну кофту з білими смугами на рукавах, чобітки й шкарпетки, Тягне через голову бежеву ситцеву сукню. Льошка дивиться на її стегна й плаский животик.
Катька залишається у чорному купальнику і біжить до колоди, дорогою сильно штовхаючи Льошку в плече:
- Чого став? Давай!
- Щас. – каже Льошка і достає сигарету, дивлячись, як дівчина, спритно пробігши колодою, з розгону з вереском пірнає у воду.
Накупавшись, вони горілиць лежать на траві. Льошка знову курить, слухаючи, як краплі води, що стікають мокрою шкірою, і вологе Катькине волосся, лоскочать його боки. Катька, поклавши голову на його груди, вголос читає книжку. Льошка читає зазвичай фантастику. А Катька постійно – щось складне й інколи придуркувате. Потоки свідомості – то взагалі жесть. Сьогодні в неї Борис Віан. Такого в селищі ніхто більше не те що не читає – навіть не чув про таке. Через книжки вони, мабуть, і зійшлися минулою весною. Тільки весною. А зараз, у серпні, здається – пройшло кілька років. Льошка слухає, і розуміє що сенсу в тексті він майже не вловлює. Де ті всі люди перебувають? Чому теревенять якісь нісенітниці, до того ж безупинно? Ніби вони на вулиці, зима. А ось – без переходу, вже на якійсь вечірці. Все крутиться в голові. Здуріти можна. Сам би Льошка витерпів не більше абзацу. Але Катькин голос він слухати не втомлюється. І коли вона відкладає книжку, йому навіть жаль.
Катька сідає і швидко скидає мокрий бюстгальтер. Лягає знов. Її маленькі соски, настовбурчені від вогкого холоду, націлюються до крон осокорів, де шугають жирні сойки.
- Сіськи замерзли. – Каже Катька і, взявши Льошкину долоню, кладе на свої маленькі груди. Холодні. Льошка курить і байдуже дивиться вгору, але рука його ніжно погладжує, намагається накрити більшу площу, зігріти.
- Давай сорочку дам. В тебе сиротини від холоду.
Катька перевертається і гострим підборіддям трохи боляче вдавлюється у груди Льошки. Посміхається. Очі бідові. Губи її опиняються біля Льошкиних і він забичковує сигарету об пісок.
- Потім. – каже Катька. – І цілує.
* * *
- Дура твоя баба. До того ж сепарка.
Льошка і Катька сидять на березі поруч. Катька накинула свою мастерку, Льошка – сорочку. День спекотний, але біля води і в густому затінку дерев так їм затишніше. Катька сумно киває у відповідь на Льошкині слова, відпиває слабоалкоголки з маленької пляшечки.
- Так а шо. Каже – так гарно ніколи не жили. Натягала пів-хати волонтерки. Жирує на халяву. Це в неї зараз головна розвага – у чергах сваритися та штовхатися. А дід ніколи проти слова не скаже. Йому все фіолетово. Тільки бурчить, що газет не носять.
- А мати?
- А шо мати? Скандалить з ними – вона б вже місяць як поїхала. Каже – не хочете за кордон – поїхали хоча б до Одеси. Там же обіцяють влаштувати, кажуть – волонтери не покинуть. Допомога всяка є - ООН там, шмООН… Яка їм різниця де свою срану пенсію отримувати?! Ні, блять – ми тут народилися, тут і подохнемо! А я теж маю подихати? А мама?
- Та плюнули б, тай їхали самі…
- Та ну… - Катька тикає в пісок якоюсь скіпкою. – Мати не поїде без них.
- Ну, сама їдь! Хулі тут ловити? Місту пиздець, бурсу вивезли – прийде вересень – все одно валити звідси треба.
- Та кажуть онлайн…
- Хуйлайн! Ти думаєш тут інтернет у вересні буде?!
- Чого ти кричиш, як дурний? Було б вісімнадцять – я б і дня не думала!
- Та яка різниця? Паспорт же в тебе є!
Катька відпиває, давиться і кашляє, а крізь кашель показує рукою на озеро. Низько над водою, повільно, граційно змахуючи білосніжними крилами, летить велика чапля. А під водою летить її біле примарне відображення.
- Красиво. – Каже Льошка.
- Клас… - каже Катька.
Коли вони їдуть назад, над обрієм стоїть високий, жирний чорний знак оклику. Сильно горить. Далекий гуркіт чути навіть крізь ревіння мотору. Катька дивиться в той бік, притискаючись до Льошкиної спини, в її очах стоїть страх і тривога, брівки заломлюються дашком і вона схожа на маленьку дівчинку, що зараз заплаче. Але вона натомість гукає Льошці на вухо:
- Класно трахаєшся!
- От дурна. – кричить Льошка. – Звідки ти знаєш? Є з ким порівняти?
- А як же! – Катька весело сміється. Льошка – в неї перший. І вона хоче, щоб був і останнім. – Дурак! – додає вона. І притискається міцніше.
* * *
Вночі селище вперше обстрілюють.
Руснява погань нарешті протискається трохи вперед і облаштовує позиції далекобійної артилерії на декілька кілометрів ближче. Фронт приходить у доми мешканців селища. Війна прийшла вже давно. Б’ють по школах. Одну розвалюють добряче, інша майже неушкоджена, якщо не рахувати вікон. Зате потрапляють у прилеглі хати.
Коли розлягається перший далекий БУУУМ, Льошка підхоплюється на ліжку і вирячує сонні очі у бік вікна. Вихід звучить не так, як раніше. За секунду він чує дзижчання снаряду, що розтинає повітря. І тут таки – вибух. Льошкина хата слабко вібрує від далекого розриву. Тітка скрикує у сусідній кімнаті. Скриплять пружини її дивану.
- Тамаро! – гукає Льошка. – Вдягайтесь! Швидко!
Сам він вже стрибає на одній нозі, рвучко натягаючи джинси. Накидає пайту з капюшоном. З шкарпетками не возиться – одразу вдягає кросівки.
БУУУМ. БУУУМ… БУУУМ. Свист.
- Тамаро! До стінки! Подалі від вікна! – кричить Льошка і рвучко вивалюється до коридору.
Тітка в халаті стоїть посеред кімнати навпроти вікна й важко дихає, притискаючи долоню до своїх великих грудей. Льошка хапає її за руку й висмикує до коридору. Снаряди б’ють десь набагато ближче. Будинок здригається, на підлогу сиплеться штукатурка, а повітря стає шорстким від піднятого пилу. Льошка тягне тітку до виходу, пригинаючись, перебігає з нею двір до входу у погреб. Собаки заходяться гавкотом, з саду доноситься тихий свист ошелешених пташок, що прокинулися у своїх гніздечках. Небо заповнює червоний відсвіт пожежі. БУУУМ. БУУУМ. БУУУМБУУУМ.
- Вниз!!!
- О, Господи всемогцтній! Матінко божа! – надзвичайно швидко, як для своєї ваги, тітка збігає сходинками вниз. Внизу починає здушено плакати.
- Льоша! Бігом вниз!!! – кричить.
Льошка присідає на сходах біля виходу і визирає надвір крізь причинені двері. Тітка знаходить вимикач, внизу спалахує жовте світло.
- Льоша!
- Щас.
Зуби хлопця оскалені. Він витягає мобільний і набирає Катьку. Довгі гудки. Безкінечні довгі гудки. Скидає і набирає знову. «Вибачте, напрямок перевантажено».
- Тьоть Тамар! – я вийду трошки, тут мобілка не ловить! Не виходьте!
- Льоша! Не йди!!! – голос тітки повний жаху.
Але Льошка давно вже не хлопчик. Давно чоловік. Він вирішуватиме сам. Біжучи по мопед, про всяк випадок набирає знову. «Вибачте…». «СУКА!!!» - волає Льошка у глуху мобілку.
* * *
Він несеться темними вулицями. Фара вихоплює порепаний асфальт прямо перед носом, далі нічого не видно. Десь далеко піднімаються язики високого полум’я, підсвічуючи чорний дим. Школа. І ще в двох місцях далі горить. Там де Катькина хата приблизно.
Мопед пролітає повз палаючу школу. Десь третини її звичного силуету більше немає. На фоні червоного полум’я бігають чорні людські постаті. Назустріч Льошці пролітає джип, фарбований у військові кольори – місцева поліція на волонтерській машині. В школі був гуманітарний пункт Червоного хреста, туди ж приїздили різні команди волонтерів. Льошка ходив туди – тільки по бутильовану воду. Колодязну пити не можна, а водогін стояв сухий з кінця весни.
Увірвавшись на Катькину вулицю, Льошка починає тремтіти – починає виходити адреналін. Катькин будинок цілий. Палають руїни за одну хату від неї. Льошка підлітає до Катькиних воріт – раптом вона вештається за двором. Але нікого не видно. Льошка газує і підлітає до пожежі. Тут зо два десятки чоловіків із ліхтариками – ручними, налобними – переважно, підстаркуваті. Молоді в селищі залишилося мало. Тягають відра, заливають палаючу веранду. Якісь мужики намагаються завести гідроджет у ямі, щоб лити поливним шлангом. Всі кричать і швидко бігають. Десь у напівтемряві хтось надсадно виє – не зрозуміти – жінка, дитина чи собака. Питати про щось немає сенсу. Льошка кидається до колодязя, вихоплює з чиїхось рук повне відро, біжить за всіма до будинку. Сильно замахується і виливає воду якнайдалі і якнайвище у полум’я. Поки веранда палає – до хати ніхто не зайде. До половини хати, що якось ще тримається.
З пустим відром Льошка розвертається і бачить перед собою на землі тіло. Накрите брезентовим чохлом від мотоцикла тіло. З під тенту стирчать ноги в чоловічих черевиках, поруч на бурій землі - чорна пляма крові.
- Давай! Давай! Рухайся! – хтось сильно штовхає його в плече ззаду.
Льошка, ніби прокидаючись, робить крок, тоді ще і ще, тоді біжить. До руїн підлітають якісь авто, білим і червоним сяє швидка. Людей стає все більше. Лікарі у червоних комбінезонах, броніках і касках. Вже заливають шлангом. Але горить всередині хати, полум’я виривається з позбавлених шибок вікон, перекидається на дах. Від жару скручуються брови й вії, волосся таке гаряче, що й саме ось-ось спалахне. Не вистачає повітря. Дим виїдає очі.
Хтось хапає Льошку за плечі і грубо відштовхує подалі від полум’я.
- Пацан! Слиш, пацан! – кричить на нього сивий військовий у повній екіпіровці. Його буре обличчя пооране шрамами й зморшками, в роті зблискують залізні зуби, а очі схожі на скляні протези. – Пацан! Якого хуя ти крутися тут?! Ану пішов звідси! Додому пиздуй!!!
Він штовхає хлопця до залишків залізних, посічених уламками воріт. Льошка ледь не падає. Його штовхають ще якісь люди, що пробігають повз. Хлопець відступає вбік з дороги. Відчуває, як шалено трусяться коліна. Пече в горлянці.
Обпершись на коліна долонями, він дивиться, як з руїн витягають неживе тіло дитини. Дівчинка в обгорілій піжамці. Льошка тупо дивиться на тільце, потім починає терти щоки і тільки тоді помічає, що вони мокрі.
* * *
За двором зібралося багато постатей. Обпечені очі намагаються роздивитися. Жінки. Льошка знаходить свій мопед. До нього підбігає Катька.
- Льошка? Ти чого тут?! – вона пірнає до нього в обійми і одразу починає ридати ридма. Її худе тільце трясеться, ніби у пропасниці.
Льошка пригортає її, гладить розпатлане волосся й дивиться у чорне небо. Небо, яке віднині стало залізним і вбивчим.
- Тааак страшно… Тааак страшно… - як заведена схлипує Катька.
Льошка нахиляється і цілує її в маківку, не відводячи від неба погляду.
- Пішли, мала. Бери маму і збирайте речі. Зранку треба їхати. Мобільні вишки лягли. Але зранку волонтери й поліція і так тут всюди будуть.
- Мама не поїде без баби й діда. – шепоче Катька.
- Всі вони поїдуть. – зло видушує крізь зуби Льошка. – Пішли.
* * *
Зранку у селищі вирує життя. Перед дворами стоять, чи вже від’їжджають напхані крамом і людьми авто. Вулицями носяться які завгодно люди – волонтери, журналісти, військові, ще незрозуміло хто. Поліція через мегафон закликає їхати звідси геть, обіцяє допомогу. Хлопці у формі Нацгварції нервово переступають з ноги на ногу, витримуючи лайку старих жінок і дідів, що під будь якими безглуздими приводами відмовляються їхати.
Після обіду поліція носиться вулицею, розганяючи з асфальту цивільні автівки. Потім раптом чується гуркіт техніки, що наближається, і у центральну вулицю селища втягується колона танків, бронемашин і тентованих вантажівок. У будинках брязкає на поличках і у сервантах посуд, ледь помітно похитуються люстри. Велетенські машини повільно сунуть, ніби соромлячись клопоту, який завдають місцевим мешканцям. А місцеві мешканці висипали на вулицю, діти машуть руками і радісно підстрибують, коли вояки з броні машуть у відповідь. Дехто тримає в руках прапори й вантажівки, проїжджаючи повз, сигналять. Дехто дивиться з радістю, дехто – із підозрою чи навіть страхом. Але все селище дивиться на колону – майже без винятку. Хіба, крім лежачих старих та притрушених підарів, що ждуть не діждуться коли ж прийдуть старші брати і виженуть банедерівців. А таких вистачає, хіба що рота вони розкривають тепер не часто.
Колона швидко проминає площу перед місцевою адміністрацією, де скупчилися люди з речами в очікуванні автобусів. Одна з вантажівок зупиняється біля магазину. Кілька військових зістрибують на асфальт, йдуть до магазину, професійно тримаючи автомати. Люди дивляться на військових – таких вони ще не бачили. Вони здаються великими, страшними. Їх масивні обличчя позбавлені емоцій. Очі сталеві. Шкіра чорна від засмаги. Дехто запустив густі бороди, решта – гладенько поголені. Екіпіровка на них складна і, видно, дуже дорога. Автомати якісь закордонні, схоже.
Один з бійців не йде до магазину, залишається знадвору біля входу на чатах. Стоїть, ніби відлитий із бронзи. Важкий. Непробивний. Повільно повертає голову, дивиться на людей. Говорить тихо, але чути всій площі:
- Не стійте так, натовпом, людоньки. Розійдіться. Он, за дерева. І не стовбичте біля адмінбудівлі. – він підводить очі і дивиться на український прапор на даху.
Люди слухаються беззастережно, і натовп миттю розливається тонким шаром сквером біля пам’ятника бійцям, полеглим у війні із нацистами. Минулими нацистами. Із магазину виходять бійці із оберемками пляшок з водою. Крім того кожен кусає морозиво у вафельному стаканчику. Одне дають бійцю, що залишався знадвору. Він посміхається, розриває упаковку, охайно кидає у смітник. Кусає. Робиться схожий на щасливого хлопчика.
Військові знову лізуть до машини, останній сідає до кабіни і машина, гуркнувши потужним двигуном, вирушає наздоганяти колону. Осідає на дорогу хмара куряви. Якась стара виходить на середину дороги, дивиться услід колоні, з ненавистю сичить, поки ніхто не чує: «Аби ви тут не їздили, ніхто б по нам не стріляв!»
* * *
Тепер селище обстрілюють кожну ніч. Гинуть люди. Семеро загиблих. Одинадцять поранених. Люди сплять у погребах, у підвалах будинків. За два дні снаряд прилітає прямо в погріб старенького подружжя. Якби спали в хаті – залишилися б живі. Селище стрімко пустішає. Катькину родину волонтери записали на п’ятницю. Катька плаче і просить Льошку їхати з ними. Вона раптом починає любити його дуже сильно. І він її теж. Але тітка Тамара працює в амбулаторії, тож не поїде аж до повної евакуації. І Льошка, ясно, теж.
У четвер ввечері Льошка і Катька сидять на даху закинутого корпусу аграрного училища. Воно закрилося багато років тому. Та ще так дивно, що покидали все, що там було – старі меблі, велику бібліотеку. Тони тих книжок і досі потроху пріють на підлогах залів – нікому не потрібні.
Пласке червоне сонце сперлося на верхівку терикону і дивиться на хлопця і дівчину, роблячи їх обличчя золотаво-червоними. Волосся Катьки відливає золотом, ніби кожна десята волосинка зроблена із коштовного металу. Катька весь час липне до Льошки, не розтискає рук, кладе голову йому на плече. Намагається зазирнути в очі. Цілує. Шепоче дурниці. Сумно сміється, а тоді плаче. Хоче займатися коханням майже весь час. Дві останні ночі вони провели як чоловік і жінка – у ліжку. Не ховаючись від Льошкиної тітки. Тітка не втручалася, нічого не казала. Називала Катьку сонечком, ліпила із нею вареники. А тоді йшла собі спати до погребу.
Кохаючись, лежачи поруч в обіймах, щось шепочучи одне одному, або просто мовчки дивлячись одне одному в очі, лежачи лицем до лиця, вони не боялися смерті. Ніби разом були у безпечному коконі, що навіть приглушував звуки далеких боїв. Ніколи вони не кохалися так багато, як у ці дві ночі. А ще – Катька сказала забути про презервативи. І Льошка її послухав. Він повірив їй. Бачив, що вона хоче бути повністю його. І він хотів того самого.
- Льош, як гадаєш, ми сюди повернемося?
Льошка дивиться на терикон і сонце і довго не відповідає.
- Де ти будеш, там і буде твій дім. І мій теж.
- Я не можу без тебе поїхати. – вона ховає обличчя на його шиї і знову починає рюмсати. Її сльози течуть його шкірою і збираються в улоговинці над ключицею.
- Все буде добре. Їдь, облаштовуйся. А як тітку відпустять з роботи – і ми приїдемо. Ти працюватимеш баристою, а я куплю новий скутер і розвозитиму піцу.
Катька схлипує, втирає носика:
- Уууу… піца. Я вже забула що це таке. Я гавайську люблю. От би зараз! Таку з ананасиками, курочкою… мммм….
- Фу, гидота. Солодка піца.
Катька сміється, називає дураком. Льошка сміється теж.
Селище лежить перед ними як на долоні. Сонце повільно заповзає за терикон. На небі висять пухнасті, округлі, м’якенькі блакитно-рожеві хмарки, схожі на святкову солодку вату. Хлопець і дівчина цілуються. Довго-довго цілуються, вивчаючи і вгадуючи одне одного. Потім дівчина міцно обіймає хлопця.
- Я люблю тебе – в стотисячний раз каже вона.
- Я теж тебе люблю. – каже він вперше у житті.
* * *
Тепер передові позиції наших військ облаштовані за териконом і закинутою шахтою – у тих самих полях соняшнику, повз які нещодавно проїжджали Льошка із Катькою. Тільки соняшника вже немає. І немає тієї ріденької осикової лісосмуги – залишилися лише обгорілі стовбури та пеньки.
В селищі немає води, газу, світла, мобільного зв’язку, майже немає людей. Магазини, та й усе решта, давно закриті. Волонтери облаштували пункт із Старлінком, тож Льошка через день ходить поговорити швиденько із Катькою. Вона із родиною зараз у Румунії. Тепер вже вона влаштовувала бабі скандали, бо хотіла залишитися в Одесі і дочекатися Льошку, але після першої ночі обстрілів баба повністю передумала і жах гнав її далі й далі. Навіть в Молдові їй було не затишно. А тепер вона «промацувала» з приводу Німеччини. Катька каже, що заявила, що ні до якої Німеччини не поїде, а повернеться до Одеси, як тільки Льошка з тіткою Тамарою виїдуть з зони бойових дій. Льошка з нею погоджується, каже що скоро так воно все і буде. Навіть погоджується скуштувати із Катькою гавайську піцу.
В Льошки багато роботи. Поки тітка по дві зміни гарує із пораненими у лікарні, що перетворилася на військовий шпиталь, він забезпечує побут. Порається на городі, навіщось запасаючи до льоху овочі, які так тут і погниють непотрібні. Але не кидати ж врожай просто так. Обриває яблука. Ремонтує дах, який в кількох місцях побило уламками. Готує їсти на туристичний газовій плитці від балону з пропаном. Натягує води на господарчі потреби і полив городу. Вистоює у чергах за привезеним волонтерами хлібом, чи водою, чи ковбасою-сиром. Черги навчено розбігаються, як тільки починаються обстріли, запам’ятовуючи хто за ким стояв. Хліб раптом перетворився на сакральну цінність. Всі хочуть хліба, всім його не вистачає. Ніби не можна їсти так просто. Льошка цього не розуміє. Але вистоює черги заради тітки. Після обіду, впоравшись, зазвичай йде до Артема Шкуро, в якого автомайстерня і допомагає щось-там ремонтувати для військових чи місцевих. Артем платить скільки може – Льошці вистачає. Військові постійно з’являються у селищі. Щось перевантажують з волонтерських авто та вантажівок постачання. Тоді чогось ходять селищем. Десь зникають, з’являються випрані, випрасувані, відмиті у гарячій ванні й щасливі. І знову їдуть на передок, не знаючи, чи ще повернуться сюди. Життя є життя.
А ще якось Льошка сів на мопеда і поїхав степами. Туди, де не мало бути мінних загороджень і блок-постів. Далекою дорогою, якою за старих часів ніхто і не подумав би поїхати. Заїхав далеко у степ – так, що й терикон запав за виднокрай. Асфальт був такий порепаний, що постійно трястися й оминати ями задовбало вкрай.
Далеко в степу Льошка зупинився й вимкнув двигун. Тиша заполонила вуха, а тоді повільно відступила, поступаючись шурхоту вітру у високих травах й придорожніх кущах, тихому дзвінкому співу жайворонків високо в небі. Сюди не досягали звуки війни. Хоча, скоріш за все, просто була передишка, поки розвідки робили свою роботу. Хлопець відійшов від мопеду, став посеред дороги і повільно обернувся довкола себе. Ніде нічого – суцільна пласка рівнина. Тиша. Мир.
* * *
До озера Льошка під’їжджає з іншого боку. Перед пологими узвишшями, що затуляють озеро майже звідусіль – бо колись давно це був кварцовий кар’єр – Льошка залишає мопед у якійсь западині біля стежки й сторожко, пригинаючись, рушає вперед. Він знає, що порушує усе, що тільки можна. Хто б його не побачив – стрілятиме не думаючи на ураження. Звідси надто близько до передових позицій. Війна не вибачає помилок. Але він має побачити озеро. Переконатися, що з ним усе гаразд.
Але з озером не усе гаразд. Воно загинуло. Льошка повільно опускається на коліна. Його спина згинається і починає здригатися. Улоговина, де буяла серед сухого степу зелена оаза, випалена вщент. Звісно, русня не могла полишити поза увагою такий зручний потенційний сховок для живої сили суперника. Серед обгорілих залишків дерев, хлопець дійсно здаля бачить довгу спалену машину – скоріш за все паливоналивник. Ще далі видніють якісь безформні купи рудого заліза, у яких важко впізнати щось визначене. Тут майже не залишилося зеленого листя чи трави – все випалене вогнем, порите воронками. А саме озеро – воно вкрите важким, масним шаром чогось сірого, огидного, помережаного широкими нерухомими розводами. Серед яких застигли зірвані вибухами мертві дерева, повалений гнилий очерет і… риба. Роздуті, гнилі, смердючі білі, повернуті черевцями догори тіла. Що вони зробили з озером? Чим це… Фосфор? Ще якась хімія?
Льошка шморгає носом, сильно тре брудними від попелу руками обличчя, встає і вирушає до озера. Хлопець ходить між огарків свого минулого, шукає те потаємне місце, де вони були із Катькою. І зрештою знаходить. Впізнає по згорілих чи розтрощених стовбурах осокорів, по старій великій колоді біля берега. Хлопець роззирається здивовано, розгублено, підіймає очі догори, наче все ще раптом може побачити там сині спалахи сойчиних крил. Але бачить там лише пусте небо, сіре, теж перемазане димом і попелом, як і його власне обличчя. Сліпе й глухе. Тупе скляне небо. І ніяких небес.
В той день на нього найшло якесь затьмарення. Мабуть, він плакав, безсило й безкінечно роззираючись довкола, ніби втратив найдорожчу в світі людину. Ніби втратив майбутнє разом із минулим. Ніби втратив самого себе. Потім, мабуть, він знайшов довге біле перо чаплі. Він не памятав цього, але пізніше знайшов затисненим у своєму кулаці. А потім годинами, аж до смерку він брів довкола озера, сподіваючись невідомо чого.
Коли сонце торкнулося обрію, Льошка раптом прийшов до тями від близьких звуків страшної війни. Він підвів чорне обличчя і подивився на схід. Потім повернувся на захід і побачив сонце. Бідна тітка. Подзвонити він не може, до ночі повернутися теж. Буде хвилюватися за нього всю ніч, не спатиме. А завтра змучена піде на роботу. І не знатиме спокою, поки він не добереться до шпиталю, щоб передати їй, що живий і здоровий.
Він знову дивиться на випалене, вбите озеро. Але тепер не відчуває того, що відчув декількома годинами раніше. Тепер він дивиться не на померлу безкінечно дорогу людину. А на холодну могилу, у якій нічого немає від того теплого й живого, чим воно було за життя. Більше йому нічого тут робити.
Темрява швидко, як завжди літнього вечора у степу, опускається над світом, ніби оксамитова завіса над сценою. Льошка швидким кроком відходить все далі, залишаючи мертву випалену зону. Не дуже добре орієнтуючись, він огинає западину мертвого озера з північного заходу, намагаючись між невисоких горбів знайти стежку, що привела б його до місця, де він залишив мопед.
Раптом він відчуває, як його ноги починають вгрузати у просочену водою землю і бачить попереду зелені кущі, низенькі молоді верби. І багряним світлом західного неба спалахує чисте люстро відкритої води. Між пагорбів ховається маленьке – всього метрів до двадцяти в довжину, озерце. Чисте, прекрасне. А на його поверхні вже розтуляє свої ніжні пелюстки біле латаття.
Серце гатить у хлопцевих грудях і він довго, зачудовано роззирається, дослухається, милується, всівшись на вогкому березі. А коли у присмерку бачить швидких водомірок, що заклопотано ковзають поверхнею води, знов піднімає очі до неба і присоромлено посміхається. Небеса посміхаються йому і відповідь і, здається, зітхають й підморгують першими зорями.
І цієї миті Льошка чує гучний сплеск.
* * *
Того вечора Льошка годину просидів над темною водою, вдивляючись. Інколи бачив, як риба торкає поверхню плавцями й озерцем розбігаються кола. Мабуть, більшу частину року ця западина з’єднувалася з основним озером, але влітку рівень води впав і озерце відокремилося – до осінніх дощів. Так риба й вціліла, опинившись у пастці. Нарешті, вона швидко ковзнула під водою просто біля ніг хлопця – довга, сріблясто-біла. Льошка не був рибалкою від слова зовсім, тож не міг впізнати до якого виду вона належить. Та й не так добре він її роздивився. Але вона була велика – сантиметрів сімдесят. І, мабуть, у цій калюжі корму їй не вистачало. Жилося їй самотньо і несолодко.
В цілковитій темряві Льошка таки відшукав мопед, витягнув із сідельної сумки тормозок і обережно повернувся назад до озерця. Він мав ліхтарика – але не присвічував. Весь час здавалося – хтось припав до оптичного прицілу й вдивляється у ніч, випасає, очікує, гадає – примарився йому рух у далеких пагорбах, чи там дійсно хтось ходить. Біля озерця кумкають заховані в очереті жаби, стрекочуть коники. Льошка не знає – чи не вклалася вже риба спати десь у придонній ямі. Але видобуває з тормозку дві скибки хліба, відлуплює кілька крихт і кидає на темну поверхню, у якій відбивається яскравий степний Чумацький шлях. Крихти намокають, але поки тримаються на поверхні. І нічого не відбувається. Льошка занурює у воду пальці, обережно плюскоче. Крихти хвильками відганяє від берега. І раптом – плюсь! Біла блискавка стрімко виринає з глибин і пожадливо хапає велику крихту. Льошка радісно всміхається, кидає ще кілька шматочків. Риба граційно пролітає під поверхнею, ледь торкаючись її довгим вернім плавцем, спритно збирає несподіване частування. Якби вона не була біла – її було б не розгледіти.
Останні шматочки. Льошка стає на коліна біля самої води, висипає крихти прямо перед собою й низько нахиляється. Тепер його обличчя майже біля самої поверхні. Довгий час нічого не відбувається. Льошка відчуває, як починає нити спина і німіють передавлені ноги. А потім у темряві з’являється примарна біла пляма, сторожко, повільно наближається, стає чіткішою. Повільно ворушаться довгі білі бічні плавці. В риби широкий, ніби ледь усміхнений рот, а очі розташовані близько до його куточків, вибалушені і дивляться на Льошку. Риба не широко відкриває пащу і не хапає, а обережно бере крихту з поверхні, лише в останню мить роблячи стрімкий ривок. А тоді невловимо швидким рухом ковзає в глибину. І більше не повертається.
* * *
Тепер бої не вщухають ні вдень, ні вночі. Військові навідуються до селища все рідше. Їх лише привозять – поранених чи мертвих. Смерть просякає все довкола. Висить у повітрі, розчинена у воді, домішана до дорожньої куряви. Кожного дня когось ховають. Кожного дня нові зруйновані будівлі. Поорана нелюдською, пекельною силою земля – чорна, масна, перемішана із попелом – там де вчора стояли охайні будиночки. Посічені уламками металеві ворота й шиферні паркани, пусті розгублені очниці вибитих з фрамугами вікон. Згорілі меблі серед руїн, уривки газет, документів, чиїсь фото, що їх тягає вулицями вітер. Всюди валяються перерубані електроопори, перекручені дроти. Але найстрашніше - дивитися в обличчя нечисленних дітей, що через дурість родичів все ще вештаються селищем. Набурмосені, сторожкі, дорослі обличчя, припасовані, ніби маски, до тендітних дитячих тіл.
Тітка шосту добу не повертається додому. Льошка носить їй сніданки й посилені обіди – щоб вистачило й на вечерю. Поговорити із ним Тамарі ніколи. Швиденько питає про Катьку з родиною, про сусідів, що ще не виїхали, обговорює невідкладні технічні питання, турбується за якусь дурню типу Льошкиного навчання, й знов втомлено крокує до шпиталю. Коли вона говорить, не може пригадати деякі слова, чи плутає щось. Ніби на мить втрачає свідомість. Зовсім не спить. Льошці її шкода. Скільки вона так витримає?
В одного діда Льошка купує кілька кілограмів сухої прикормки для риби. Рибалити тепер ніде – найближча річка залишилася за лінією фронту, на окупованій території. Дід питає нащо йому, Льошка каже – для акваріуму. Дід сміється й крутить пальцем біля скроні.
До озерця Льошка вирушає кожен другий день по обіді. Риба швидко призвичаїлася до режиму і, щойно Льошка з’являється на березі – тут і вона. Харчується не поспішаючи, виписує перед хлопцем граційні вензелі своїм довгим тілом, повертається то одним бочком, то іншим – ніби красується.
Поки Льошка годує рибу чи просто сидить на березі, його тіло й душа відпочивають. Напруга життя всередині війни, постійний страх і нашорошеність відступають, здається не все ще втрачено. Все ще поверне колись до добрих часів. Він думає, що скутер купить японський, жовтий, дорогий. А Катьці даруватиме квіти двічі на тиждень, щоб завжди стояли у вазі свіжі. А житимуть вони на якомусь дуже високому поверсі, біля неба – завжди хотів. Бо у селищі немає нічого вищого за п’ять поверхів. Ще даруватиме їй шоколадні цукерки й красиві нейлонові колготки. А ще вони купуватимуть багато книжок – таких, як любить Катька. Він їх не читатиме, але вона читатиме йому вголос. Але спершу має закінчитися війна. Якщо не закінчиться до наступного літа – він теж піде до військкомату. Тримати у руках автомат він вже вміє. І стріляти навчений. Повоює, буде гарним солдатом. Може, отримає якусь нагороду. Але це – не обов’язково. Може, буде поранений – але не надто серйозно. А вбити його не вб’ють – як тоді Катька? Він із нею так не може… Лежачи на спині, він роздивляється зірки. Ось що не міняється ніколи. Ось вони дивляться згори – на землі бігають динозаври чи пітекантропи, чи скачуть полем скіфи, чи козаки, чи їде сучасна бронетехніка – їм все одно. Для них людське життя – мить, дещиця. А все ж дивляться – цікаво. Бо в смертних є смерть – а в них немає. Бо в смертних є любов – а в них немає.
Поки Льошка думає про своє, марить, інколи дрімає – риба непоспіхом ковзає вздовж берега, інколи нагадує про себе, плюскаючи хвостиком по кришталевій воді. Ніби каже: «Ну ж бо, Льошко, куди ти пропав? Про що ти там думаєш? Подивися яка я гарна рибка! Давай із тобою говорити та бавитися! Пірнай до мене – піду тобі до рук, говоритиму людською мовою, виконуватиму твої бажання. Тільки не засинай, тільки не їдь…»
* * *
В селищі евакуація. Русня прорвалася десь на півдні, військові кажуть – дороги з селища на захід скоро будуть прострілюватися. Кажуть – вони відступати не збираються, але цивільним тут робити нічого. Потім під обстріл потрапляє волонтерський мікроавтобус, що вивозив кілька родин. Дякувати богу, всі живі, але були поранені. Стає ясно, що одна з доріг – вже пристріляна. Шпиталь теж евакуюють. Тітці сказали збиратися – їхати за два дні.
В Льошки небагато аж таких необхідних речей – все вміщується до одного наплічника. Шкода лише гітару – доведеться покинути. Але нічого.
Він думає про те, що може, за кілька днів, чи тижнів, побачить Катьку – від цього кожного разу спиною біжать сиротини, а до горла підступає клубок. Але, ніби прокляті, думки тут таки звертають до озерця і його мешканки. Коли він поїде, вона, може, й не загине від голоду, але вона чекатиме. У звичний час підпливатиме до берега, дивитиметься круглими очицями – а він не приходитиме. Бо покинув. Зрадив…
Останні два дні він їздить на озерце. Тітка дивується, де це він пропадає по півдня і майже до полуночі. Але – що ж, як не хоче казати – то й не треба. Льошці видніше.
В передостанній день він каже рибі: «Розумієш, ти ж просто тупа риба. Твоє маленьке просте життя не варте людського. Я не можу все заради тебе покинути. В мене – тітка, і Катька. Я маю їхати. А ти тримайся – все буде добре. А навіть як і ні – ти все одно не зрозумієш, бо в тебе майже немає мізків».
Риба нічого не розуміє з його слів. Вона плюскає хвостиком і показує всій сріблясто-біло-блакитний бочок. Льошка дивиться на неї і дозволяє собі поплакати – все одно ніхто не побачить. Крім риби. А вона тупа. Він занурює руку у воду і тримає так, поки риба не торкається долоні спинним плавцем, грайливо звиваючись.
* * *
Напередодні від’їзду він приїжджає, ховає мопед у звичному місці і, як завжди обережно позираючи на схід і дослухаючись до звуків бою, простує до озерця. Йти досить далеко – Льошка завжди про всяк випадок йде плутаною стежкою між пагорбів. Звідкілясь відгонить запахом твані й гнилі. Велико озеро все ще мертве, але Льошка ходив подивитися – берегами вже там і тут буяє свіженька травичка, особливо яскрава на чорному тлі згарища, і нове листячко на вцілілих галузках кущів. А біла погань осіла кудись на дно, чи випарувалася. На дні озера є джерела. Вода з часом стане знов чистою, живою.
Щось несе йому на зустріч під ноги. Якесь сміття. Льошка наступає на поліетиленову упаковку. Зелена, з чорною зіркою упаковка з під орківського сухпаю. Льошка насторожено, пригинаючись робить кілька кроків і чує на озерці попереду гучний сплеск. Надто далеко, щоб сюди долинув звук сплеску риби. Та й цей звук зовсім інший – різкий ляск, а потім шурхіт крапель, що опадають на поверхню. Ніби якийсь пузань стрибнув у воду бомбочкою з пірсу.
Серце Льошки підстрибує у грудях, кров гатить у голову й шумить у вухах. Ледь не рачкуючи, хлопець звертає зі стежки й пологим кам’янистим осипом вибирається нагору, обережно просувається вперед під прикриттям заростів низеньких чорних і покручених кущів степової шипшини. Тоді заповзає у хащі, знаходить місце, звідки можна побачити половину озерця.
Їх двоє.
На березі валяються каски, бронежилети й розгрузки, біля верби стоять два акаеми, на траві розкладені два комплекти огидно-болотної мокрої форми, зверху сохне шматок господарського мила. Обоє в одних трусах. Один стоїть у воді, розчепірений, у занесеній руці довга палиця. Інший бігає берегом, із силою жбурляючи у воду гострі камені. Перший, вочевидь, виконує роль загонича, не даючи рибі вислизнути із закутку озерця.
- Куда, ссссука! – вигукує загонич і лупить палицею по воді, здіймаючи віяла сяючих бризок. – Шустрая, бля! Хуй ти уґадала! Вон она, вон она! Єбош! Єбош!
Другий жбурляє камінь, регоче;
- Уєбнула! Вот підараска!
- Та хулі ти крутісся, хуйня малая? Іді сюда, дяді ухі хатят. Вот уже где еті кансєрви! Уха, Ушица, ням-ням, - він смикається, знову б’є палицею по воді. – Стаять, бля! Ніхуя, бля!
- Давай ґранату захуярім, я тєбє ґаварю! Ти заєбал уже вийобивацца!
- Правільна, бля! Давай ґранату захуярім, а патом бєндери падскочят і тєбя, нєдоношений, захуярят! Толька сначала отхуярят яйца і заставят сажрать!
- Та іді ти нахуй! Нікаво тут нєту!
- Давай, єбош ету блять, нє пізді дахуя!
- Сам нє пізді, бля! – вигукує другий і роздратовано кидає велику каменюку.
- Ох йоб!
- Папал, бля! Сука! Бля буду – папал!
За спиною загонича раптом сухо лунає різкий звук, що миттєво обриває веселощі двох росіян. Звук патрону, що його досилають до патронника. Той, що на березі повільно опускає руку із каменем. Загонич завмирає, дивлячись на вибалушені очі товариша, що перелякано дивляться кудись йому за спину. Тонкогубий рот загонича прикро кривиться. Він повільно зітхає і дуже повільно повертає голову. Кидає за плече колючий, чіпкий, сталевий погляд. Тоді повільно розвертається всім корпусом.
Перед ним стоїть підліток. Випалена сонцем чуприна, вперті зелено-карі очі. Міцні руки з широкими, придатними до праці долонями. На руках і висках надимаються від вируючого гніву чи страху товсті жили. Але обличчя в хлопця спокійне, непроникне. Автомат він тримає вправно, впевнено. Але одягнений у цивільне – припала кіптявою синя футболка, забруднені пилом сині джинси, чорні кросівки. На шиї замотана якась ганчірка.
- Синок, ти чєво? – тихо, миролюбно каже загонич.
Хлопець не відповідає. Стоїть непорушно, ніби кам’яний стовп. Лише очі ледь помітно рухаються, аби тримати в полю зору обох росіян.
- Братішка, ето мой автамат. Ти луччє палажи єво ґдє взял. Ато єщьо поранісся.
Хлопець мовчить.
- Ти ето… давай я палочьку викіну вот туда, вийду із вади і ми спакойна паґаварім. Да?
Загонич чекає згоди, кивку голови, але впертий хлопець не рухає жодним м’язом. Тоді росіянин повільно простягає руку із палицею у бік берега й каже:
- Ти ґлавноє ето самоє – нє нєрвнічай. Я викіну, штоб ти нє думал…
Він кидає палицю плавним змахом руки, згинаючи жилаве, треноване тіло в попереку. Його зло примружені очі при цьому не відводять від Льошки пронизливого погляду. Льошка на мить відводить погляд, стежачи за польотом палиці і краєм ока помічає невловимо швидкий рух. Другий росіянин кидає в нього камінь. Цілить у голову, але потрапляє у плече.
Удар дуже сильний. Плече обпікає болем. Загонич мовчки, лише рвучко втягнувши повітря носом, робить велетенський стрибок і летить до Льошки. Вода неглибока і майже не уповільнює його рухів.
Час розтягується. Льошка бачить другого ворога, що починає бігти берегом. Бачить страшне, нелюдське обличчя загонича, який за мить схопить Льошку і зламає як ляльку. А ще він встигає побачити рибу. Вона тікає з кутку, куди її загнали страшні чудовиська в людській подобі. Вона пливе неглибоко, їй не вдається набрати швидкість, вона трохи завалена набік, а з білого зябра виходить тоненьке павутиння яскраво-червоної крові. Льошка ловить в приціл дальнього ворога й натискає на гачок. Чоловік припиняє біг, ніби налетівши на невидиму стіну. Тоді Льошка непоспіхом, спокійно наводить зброю в груди загоничеві і натискає на гачок знову. В грудях людини розкриваються страшні червоно-чорні отвори і загонич витягнувшись долілиць валиться на берег прямо до Льошкиних ніг. Серед пагорбів завмирає луна оглушливо гучних пострілів.
Тіло біля ніг лежить без руху. Другий, за десяток метрів від хлопця, слабко ворушиться, перекидається з боку на спину. Притискає до шиї долоню, з під якої поштовхами струменіє густа темна кров.
- Йобаний хахол… - хрипить чоловік і починає страхітливо смикатися.
Він смикається з хвилину, кашляє кілька разів, вивергаючи кров з рота, а тоді тихо зітхає і завмирає навіки. Льошка опускає руки зі зброєю. Відвертається від трупів. Дивиться на озерце. Він міг би вистрілити спершу у загонича, але не хотів, аби той забруднив воду своєю кров’ю. Він не думав про це спеціально у ту секунду, за яку все розпочалося і закінчилося. В нього не було часу думати.
* * *
Коли сонце торкається обрію, ніщо не нагадує про те, що сталося тут кілька годин тому. Тіла, зброя, форма і все решта, все, що нагадувало про людей, що тут були, аж до останнього недопалку – зникло. Льошка стоїть по пояс у воді й вдивляється у воду. Інколи він стиха щось промовляє, чи скоріше безгучно ворушить губами, зануривши руки у прохолодну зеленаву глибину. «Не бійся, - каже він. - Нікуди я не поїду. Всі поїдуть, а я залишуся. Куди я поїду звідси, від тебе, рибо? Ну куди? Мені більше ніде немає місця. Я буду із тобою, рибо. Тільки живи…»
Риби немає. Навіть нажахані жаби сьогодні відміняють свій вечірній концерт.
Зрештою, Льошка сідає на березі. Повільно обсихає у останніх сонячних променях. Коли на степ опускається ніч, а на небо викочується рівно обрізана половинка золотавого, ніби розрубана монета, місяця, Льошка одягається і сідає біля води знову. Він не палить. Цигарки в селищі – дефіцит. Але він і так більше ніколи не курить біля озерця. Він дивиться на воду і стиха, ніби молитву, промовляє перші слова вірша, що читала йому колись давно Катька:
«Пливи, рибо, пливи…» «Пливи, рибо, пливи…» «Пливи, рибо, пливи…»
* * *
Епілог
Біля озера, під високими молодими вербами й осокорами стоїть простий дерев’яний будинок. Перед будинком – широка крита тераса. На терасі сидить стрункий білявий чоловік років сорока п’яти у простих джинсах і лляній сорочці. Слідкує за сойками, що навчають літати пташенят. Дивиться як смішно загрібають довгими лапками у воді біля далекого берега чорні водяні курочки. Високо в небі широкими колами шугає шуліка. Жаби потроху починають свій передвечірній концерт.
Вібрує тонкий браслет на зап’ястку і чоловік приймає дзвінок. Деякий час слухає смішну українську співбесідника із сильним британським акцентом. Співбесідник міг би скористатися перекладачем, але досі вважається особливим шиком говорити українською самостійно. Чоловік ввічливо знаходить привід перейти на англійську. Вони щось обговорюють, обидва радісно, щиро всміхаються, сміються. Зрештою, британець знов українською бажає гарної ночі і відмикається.
На терасу із будинку виходить вродлива висока жінка у просторій сукні-сафарі. Підходить, обіймає чоловіка ззаду, нагинається, щоб торкнутися золотаво-каштановим волоссям його шоки й поцілувати у скроню.
- Карвер дзвонив. – каже чоловік. – Все, за два тижні міста буде не впізнати. Починаються зйомки. Знаєш яка робоча назва фільму?
- Щось пафосне і недоречне, як завжди?
Чоловік сміється:
- «Кров соняха».
- Так. Уявляю собі. – іронічно всміхається жінка.
- Та ні, класно буде. Карвер – рівний пацан.
- Звісно все буде класно. – Жінка сідає чоловікові на коліна й ніжно цілує в губи. – Вітаю, пане мер.
- Не називай мене так. Тільки не ти. Я ніяковію.
- Але мені подобається так тебе називати! – сміється жінка.
- Добре. Тільки якщо так вже подобається. – погоджується чоловік і жінка пригортається, кладе голову на чоловікове плече.
- А я розмовляла із Оксанкою. Передавала тобі привіт. Казала, завтра тебе набере.
- Як вона там?
- Каже, аномально тепла весна. Температура підскакувала до плюс двох з половиною за Цельсієм. Але десять років тому було набагато гірше. Таїння льодовиків сповільнюється. Професор Мартін сповнений надії.
- Я звісно, дуже радий за льодовики, але, здається, Оксанці час вже щось думати з приводу онуків. В світі все ще замало козацької крові.
- Ой, буркочеш, як старий дід! Всьому свій час. Зараз так рано про родину не замислюються – це вже зовсім інші люди. Вони житимуть по двісті років – в них все попереду. А тобі, дідусю, здається вже час. Сонце сідає.
- Так. – чоловік цілує жінку і зганяє з колін. – Ходімо?
Чоловік і жінка повільно крокують вздовж озера. В улоговину між пагорбами видно, як далеко в степу, де машуть лопатями високі білі вітряки, золотою сяючою ниткою пролітає швидкісний потяг. Між бузково-рожевих, схожих на солодку вату, хмар у високому ліловому небі тремтять перші зорі.
Чоловік і жінка спускаються до води у захованому між пагорбів відгалужені великого озера. Чоловік витягає із кишені пакетик із кормом. Кидає на поверхню кілька крихт, нахиляється, плюскоче пальцями у воді.
За хвилину з під круглого листя латаття з’являється величезна сріблясто-біла рибина. Підносить пласку мордочку до самої поверхні. З великої, як волейбольний м’яч, голови на людей дивляться круглі, ніби постійно зачудовані очі. В очах відбиваються зорі.
- Пливи, рибо, пливи. – шепоче чоловік.
* * *
