Влад заклав руки у кишені замизганого скафандра і хмикнув, коли побачив провалля під ногами. Це була вже друга діра на шляху з технічного відсіку до кабіни керування. Ще мить тому палуба його космічного вантажника класу джет-скі була ціла. Не зовсім «як нова», трохи затерта та рипуча, але була. Він бочком обійшов її та похитав головою. Аномалії все частіше виникали у довільних місцях корпусу Космічної щуки. Ці небачені раніше незрозумілості вони охрестили дивосіями. Хвала вітрам зірок, Космічна щука поки трималася купи.
Діра лише на мить відірвала Влада від думок про габелу, у яку втрапив. Віднедавна він мріяв покінчити з джерелом цих життєвих ускладнень. Дорогою накручував себе, як тільки міг: знов і знов проговорював у голові гнівну промову до капітана Кіма. Перш ніж відкрити пошарпані двері кабіни, він зупинився і тихо пробубонів найважливіше. Натис кнопку, але нічого не трапилось. Ще раз — нічого. Стис кулак та вгатив замок.
Двері з ледь чутним скрипом смикнулись та натужно прошурхотіли в сторону.
— Ну шо там? — зиркнув Кім через плече зі свого капітанського крісла.
— Квазар мав той навігаційний блок, — бубонів Влад, потираючи забиту долоню. — Або дивосія його прибила. Я не гребу, що з ним.
Він пройшов до свого крісла пілота, сів та зашарудів ременями. Прості механічні дії надавали впевненості та заспокоювали. Саме те, чого він потребував перед неприємною розмовою з другом.
— Ладе, і шо, навіть ти не здатен його полагодити?
— Я тобі що, технік-чарівник? — заскімлив Влад. — Я ж пілот. Транспортну студію закінчив, а не інженерну! І скільки можна просити! Я ВЛАД. Владислав! Не називай мене Ладом, будь ласка, дуже прошу.
Кім стер посміх з обличчя.
— Слухай, якщо це дивосія, то я тут ні до чого, тож не миготи так: індикатори перегорять.
— Перегорять наші сраки, якщо ми не поквапимось вшитися з цієї дикої системи. Цей блакитний гігант аж занадто прагне перетворити нас на шкварки.
Пілот скривився, бо сказав не те, що планував. Кім був єдиним винуватцем їхнього клопоту. Він прийняв на борт товар, під транспортування якого у них не було умов. Кріплення злетіло, ящик впав і тріснув. Тоді-то і почалися ті кляті аномалії. Вони перетворили вантажний відсік на веселкове видиво, через що довелось перетягнути ящик у технічний. Влад цикнув та копнув стійку пульта керування.
— Йой, та не кипи. Я маю сценарії на всі випадки життя!
— Краще б ти їх не мав, — ледь чутно буркнув Влад та насмілився таки вколоти: — Як той, що привів нас сюди? Якого ти взагалі підписався на цю халтуру?
— Грошики, Ладе, грошики! Забув вже, що за цей куш ми купимо нашу рибоньку? Зароблятимемо у свою кишеню, а не для довбнів з КрайТранс. Ти нарешті зможеш погасити позику за студію, ну!
Влад не забув. Ні про гроші, ні про позику, що зашморгом стискала його мрії. Однак, він не забув дечого ще: Кім знову вирішив усе сам, відмахнувшись від Владових аргументів. Поставив перед фактом, коли товар вже були вантажили на Щуку. Він завжди був таким, ще з часів їхнього спільного студентства: самовпевнений, пробивний і добіса удачливий.
Влад глибоко вдихнув та розпочав свою продуману тираду:
— Кіме, я більше не ...
— Добре-добре визнаю. Поганою ідеєю було перетягувати товар з вантажного до технічного відсіку. За загублений навігатор попрошу додаткову премію.
— За побитий товар?
— Пффф, та легко!
Кім розсміявся наче жодного конфлікту й не було. І так завжди, варто було капітанові перепросити, Влад одразу ж м’якшав. Кім вистрибнув з капітанського крісла та майнув до поржавілої шафи у кутку кабіни. Дверцята верескнули, запрошуючи хазяїна шукати потрібне швидше.
— То ж ящик тріснув, а товар цілий. Та й ми вже натягнули павука, ну.
Влад повернувся та оцінив спину друга морозним поглядом.
— Ти називаєш оті канатики, шматки стрічки та подрані простирадла «павуком»? Серйозно, Кіме?
— Та годі, тримається ж.
Кім перестав гриміти мотлохом та витяг з шафи сірий пластиковий бокс.
— Тримається, бо ми на дрейфі. Що станеться, коли я увімкну прискорення? А у режимі міжзіркової?
— Та все норм. Не треба нам ніякої міжзіркової. Ось дивись.
Кім наблизився до Влада та тицьнув йому затертий бокс під ніс.
— Так ми потрапимо до замовника.
Влад долонею повільно відвів бокс від обличчя та втомлено заплющив очі.
— Не спитаєш що там?
— Якщо не спитаю, не розкажеш?
Влад не хотів знати, що там. Передчуття не віщувало нічого доброго.
— Ахахах. Звісно, що розкажу, — Кім притис бокс до себе та спробував відкрити кришку. — Навіть покажу!
— Та по-цимбалах, — пілот накрив очі долонями. — Якщо там тільки не ен-дрон, який відремонтує навігаційний блок.
— Ладе, аби ми мали грошики на спецдрона ремонтника, не халтурили б.
— Якби ти не був скнарою, — прошепотів Влад, — взяли б у команду живого ремонтника і мені не довелось би батрачити за всіх.
Кім стояв біля шафки, силився відкрити кришку пальцями і Влад подумав, що друг не почув. Але ні.
— Так ти ж геній, ну! У тебе все ви-хо-о-о-о, — кришка з гучним «помк» нарешті відкрилась, — …дить! Ти до всього ладен. Ти один коштуєш десятьох. Обожнюю тебе за це.
Останнє Кім пробурмотів вже у нутрощі боксу.
— Ага, і швець, і жнець, і ефір-чарів мудрець, — зітхнув Влад, відстібнувся та підвівся і собі побачити.
У старому боксі з емблемою КрайТрансу лежав чорний металевий паралелограм з грубо звареними швами. Кім поставив все на підлогу та обережно витяг гладенький апарат без маркувань, з примітивним екраном та затертою спрощеною клавіатурою керування.
— Це портал.
— Це?
Самовдоволений Кім посміхнувся, коли побачив як брови Влада стрибнули на лоба.
— Слухай, портал це ж технологія мойє, яка потребує їхніх чарівників ефіру.
— Тепер вже не тільки їхня!
Було вже так раніше, що вони бавились порталпунктами в офіційних рейсах. Дороге задоволення, але воно того вартувало. Спеціально навчений майстер «чарами» відкривав портал у потрібному напрямку. Передавав параметри вектора руху і кораблі від одненької орбітальної станції миттєво переміщувалися до другої, але ген-ген в іншому кінці галактики.
— Ага! Експериментальний апарат. Придбав у Рудому порті.
— Апарат? А чарувати хто буде? Це ж чари мойє.
— Та кажу ж, що ось це, — Кім витяг залізяку з коробки та переставив на своє крісло. — Не те щоб то їхні чари. Мені сказали, що цю технологію винайдено у кварталі рівності.
— Це оті нетрі, де збираються гібриди? Як вони там себе називають... Тума́?
— Ой, перестань, ніякі то не нетрі. Бачили й гірше, ну! — Кім впер руки у боки та продовжив: — Головне, що тут можна ввести лише координати місця виходу. Правда воно має бути у списку відомих локацій.
Влад мовчав, поки Кім шукав гніздо та прилаштовував універсальний контакт-штекер до грубо звареної залізяки.
— А якщо немає?
— Введемо найближчу до потрібної. Очевидно ж! — він примружився в екран і активно перебирав пальцями стрілки керування. — Тут пише, що воно має десь пів години заряджатись ще.
— Не подобається мені це все. Кіме, може...
— Є!!! — Кім вигукнув та перестрибнув з ноги на ногу. — Є! Ґроштан система Сол‑11‑94. Ідеально, навіть імпровізувати не доведеться.
Кім торохкотів, як все зручненько складалося. Радів, що не довелося вмикати транспондер та кликати допомогу. Навіть встигнуть вчасно. Спантеличений Влад не міг осягнути, що коїлося. Він же змоделював розмову з напарником, але тепер все йшло не по його схемі. Знову.
Кім не завжди був настільки одержимим грошима. Він був щирим, добрим та дбайливим навіть у ті часи, коли у них не було геть нічого. Звісно, зараз вони не те щоб багатші за церковну мишу, але тоді друзі ділили один обід на двох на цілий день.
— Слухай, мо не ризикуватимемо. Краще я скористаюсь комконом і прокладу маршрут самостійно, без того навігатора, чуєш! У студії якось справлявся, хоч і не на відмінно. Гадаю я зможу. Будь ласка.
— Вірю-вірю, що ти у цьому вправний, друже. Проте без автоматичного позиціювання ми навряд визначимо до якого саме блакитного гіганта нас занесло. Для візуальної навігації там, — він вказав на затемнений до чорноти фронтальний оглядовий екран, — зірок не видно через його тупе світіння. А ще за відгук про роботу цього апаратика мені обіцяли відсипати додаткові п’ять тисяч.
— Через якісь п’ять тисяч ти готовий стати піддослідним для гібридів?
— Не називай їх так. Вони ж теж…
— Люди?
— Громадяни гідні поваги.
Зазвичай усміхнене обличчя капітана враз перетворилось на беземоційну маску.
— А як же твій продуманий сценарій? Невже ти саме так і задумував?
— Так. У цьому сценарії запланований експромт! Закрили тему. — Кім підняв руку та активував комкон на зап’ястку. — Я капітан і це наказ!
Влад відкрив рота, набрав повітря для заготовленого заперечення, але зіткнувся з холодним поглядом друга і слова застрягли. Він мав сказати тверде «ні», але його власний сценарій знов лишився лише фантазією.
— Значить по пунктах. Коли воно зарядиться, малий дрон-шукач віднесе та активує портал десь далі. Дроном доведеться пожертвувати. Внесу його у супутні витрати. — Кім відвів очі від екрана комкона та зиркнув на Влада. — Перед тим, як залетіти, вмикаємо транспондер. На тому боці заливаємо, що невдало розігналися, тому він і заглючив.
Влад стис губи. Він не знайшов що сказати, тому мовчки розвернувся та рушив перевіряти кріплення триклятого ящика ще раз. Не було сенсу дивитись на театрально набурмосене обличчя Кіма. Друг завжди робив таке, коли Влад пробував бодай якось заперечувати, навіть коли, зрештою, все йшло, як той хотів.
Заблукала Космічна щука потроху готувалась до невідомого. Влад налаштовував систему та подумки вибудовував дискусію, все що завгодно, аби не уявляти, як товар в імпровізованих тенетах все частіше провокував просторові аномалії. Він бурмотів черговий вигаданий діалог, де переконував друга у неможливості існування такої технології. Кім морочився з дроном, наспівував, та нічого не чув. Здавалась, що капітан не вагався.
Підготовка завершилась. Старий дрон відніс залізяку у космос. Координати Кім увів у систему Щуки вручну. Влад увімкнув фронтальний екран та підважив штурвал, корегуючи параметри швидкості. Кораблем прокотилась вібрація. Щука смикнулась, її побиті часом сопла чхнули та перемкнулися на нейтринно-плазмову тягу. Довгий транспортник поплив у потрібну відчайдухам точку.
Позаду лишався блакитний гігант, мертвецьке сяйво якого повільно підсмажувало все навколо. Поволі розганяючись, Щука рухалась крізь трупно-синє молоко до точки входу в лячну невідомість. Капітан зі скаменілим лицем розфокусовано втупився в екран, а пілот, нервово смикаючи ступнею, всоте звіряв показники роботи всіх систем.
Простір попереду корабля на мить вкрило брижами. Наче міраж у пустелі, що манив перегрітою атмосферою у ще гарячішу далечінь.
Влад смикнувся від приладів та бентежним поглядом втупився в фронтальний екран. Космос вмить перемінився. Марево мигнуло, почорніло. Бліда блакить гіганта зникла, а перед очима замерехтіло вогняне гало чорної діри — перетікало фотонами, струменіло. Діра, як концентрований жах, всмоктувала мізерну Щуку. Найжахливіший сценарій подій. Влад відчув, як простір нівелювався міріадами пустот, як розбирав його на атоми. Саме той сюжет, який снився йому у кошмарах. Відчай та лють на себе заполонили свідомість пілота. Він корив себе, що не зробив по-своєму одразу як дізнався, що навігаційна система пішла під горизонт.
...
Дзижчання комкона висмикнуло Влада з марення. Він рефлекторно прийняв виклик.
— Боже, нарешті, Владе. Ви живі?
Голос Віки привів пілота до тями. Він відстібнувся, обернувся у пошуках Кіма. Капітан лежав без руху у своєму кріслі. Навколо нього зеленіли хащі. Відросле волосся пілота шарпнув пряний вітерець. Від незвичного аромату нагрітого лісу він підвис.
— Владе!? — знову заревів динамік у вусі.
— Так, Віка, ми живі. — підтвердив Влад, коли побачив, що груди Кіма здіймалися.
— От і добре! А тепер поясни, де вас нечиста носить вже цілий тиждень? Якого милого мої системи фіксують вас на прифронтових територіях, — вона зробила паузу, очевидно звіряючи дані та чітко продекламувала, — шо ви забули на Плаці у системі Сол‑11‑94. Це ж в чорта на рогах? Якого ви взагалі поперлись на ті суміжні території? Нумо, співай, я ж маю щось збрехати Гуверу. Він вже матом криє вас і той день, коли дав вам відгул на дві доби.
— Де ти сказала ми?
— Плац, Сол‑11‑94.
— Не Ґроштан?
— Це сусідня планета. Чекаю пояснень. І передай Кіму, що прикрити ваші сраки тепер коштуватиме вдвічі більше.
— Скільки кажеш нас не було?
— Понад тиждень. Слухай, що коїться? Чому Кім не відповідає?
— Я передзвоню.
— Зажд...
Влад скинув виклик і поглянув вгору. Там синіло ясне безхмарне небо та сірів чималий супутник. Даху в космічного корабля не було. Фюзеляж нерівними куснями стирчав з порослого травою кам’янистого ґрунту. Крісла, панель керування, клаптики підлоги та двері химерною мозаїкою випиналися з низькорослого лісу. Крекотали невідомі чи то пташки, чи то звірі.
— Всраться і не жить, оце так чималенька дивосія.
Він вдихнув повні легені свіжого солодкого повітря та тихо розсміявся. Щуки більше не існувало. Очманілий Влад ввімкнув панель керування. Екран розгорнувся та видав абсолютно нормальні звичні параметри, так наче корабель просто інтегрувався у ліс. Навіть навігація діяла у звичному режимі й видавала їхнє позиціювання. Вони таки на Плаці, що не стало б проблемою, аби вони мали корабель, а не кістяк, порослий лісом. Влад розбудив Кіма і з посмішкою садиста спостерігав, як той змінювався в лиці.
Кім зірвався з місця, коли усвідомив масштаб трагедії. Він заскимлив про те, що тепер доведеться пояснювати втрату джет-скі Гуверу. Штурхнув замок дверей, які сумним обеліском стирчали на охайній галявині. Панель, крекчучи, як зазвичай, від’їхала та пропустила капітана на іншу сторону галявини. Приминаючи траву та будяки, він поспішив у «технічний відсік», себто на підгорок, де росло вузлувате коренасте деревце. У його крону вгрузав транспортний контейнер. Коли нагодився Влад, Кім вже перевіряв ящик з товаром, що, на перший погляд, не отримав додаткових пошкоджень.
Як тільки Кім впевнився, що ящик нікуди не подівся, одразу ж зв'язався з замовниками. Він як ніколи віртуозно співав найніжнішу арію брехні про піратів, про непередбачувані форс-мажори, про збільшення видатків та інші вишукані байки. Це Кім вмів найкраще. Влад слухав та вкотре заздрив цьому геніальному дару. Зі слів капітана, замовники погодились на всі компенсації, але товар потрібно доставити у попередньо домовлене місце.
— Може, замовимо незалежний транспорт?
— Субпідрядів не винаймаємо, ти ж пам’ятаєш.
— Мо хто з наших тут недалеко фрахтується, то хлопців попросимо.
— Ні! Не треба нікому нічого знати.
— Віка дзвонила, сказала що Гувер...
— Тим паче Гуверу не треба знати, де його Щука!
— Кіме, роздивись! Щуки більше немає. Як ти збираєшся добратись до порту? Понесеш в руках?
— Агов! Не істери, Ладе! — Кім знову нахмурив брови і скривив невдоволену мармизу. — Зроблю як просиш! Роздивлюся! Ти вимкни комкон та шуруй до кабіни. Шукай усе, що вціліло, що може стати корисним. А я піду на корму, подивлюсь, може що є з техніки.
Вціліло не так багато. Блок харчування був палубою нижче, тож тепер почивав десь в нетрях ґрунту, як і каюти. Хоча ними вони не так і часто користувались. Переважно були або на містку, або у кубрику, який переобладнали з рубки спецтехників. Все одно їх у них ніколи не було. Там навіть спали, щоб далеко не ходити.
Вхід у кубрик ховався за низьким чагарником. Пригинаючи ногами дрібну лозу, Влад потроху просунувся до дверей, тицьнув замок. Двері з хрускотінням гілочок посунулися в сторону. Світло блимнуло та загорілось, корабель все ще був живим. Дивно було бачити, як над головою нависала лише половина стелі. Ліжка, шафки та різна дрібнота вціліли. Місцями через палубу проростали оберемки травички з малесенькими яскраво-блакитними квіточками. Це було б навіть мило, аби не лякало до всирачки. А ще там працював санітарний вузол, що сильно потішило втомленого пригодами пілота.
Влад спакував собі зручну наплічну сумку, згріб увесь харч, що знайшов, у окремий полотняний мішок старого зразку. Провіанту було небагато, та і якість його лишала бажати кращого — самі швидкі перекуси. Все ж таки готували та їли вони на камбузі. Закинув з десяток пакетів з водою, що завжди про запас пилилась у санвузлі, та почапав до капітана.
Кім знайшовся біля трапу у великий вантажний відсік. Він стояв, вперши руки в боки, та щось тихо бурмотів собі під ніс.
— Кубрик вцілів. Я зібрав речі та всю їжу, що знайшов.
Влад зупинився поряд з капітаном, кинув поклажу біля ніг та втупився туди ж, куди й друг. Розкидана трава, камінці, та неглибока ямка у сирій землі. Перед ними рудим ґрунтом зяяла жалюгідна спроба прорити вхід на нижні палуби. Влад зиркнув на долоні капітана і пересвідчився, що рив він руками.
— Джмеля походу ми теж втратили, — Кім потер щоку, залишаючи брудні плями на ній. — А дуже шкода, його ж я вже викупив.
— Ти викупив наш аеродарт? Коли? — Влад вибалушив очі на друга.
— Та то вже неважливо, — відмахнувся Кім. — Шо ти там зібрав, показуй.
Кім нахилився і почав порпатись у сумках. Збентежений Влад роздивлявся потилицю капітана і гадав, що ще неважливого зробив його друг та приховав це від нього.
— Агоу, а чого ти не зібрав мої лахи?
Кім різко випростався та прискіпливо зиркнув.
— А я мав?
— Ну міг би і попіклуватись про свого товариша, ади-и!
— Слухай, Кіме я тобі не...
— Та байдуже, — знову не дав доказати капітан. — Сам зроблю, якщо тобі так важко було, — Кім втупився поглядом у ще вологе волосся Влада та продовжив: — Бачу часу подумати про друга у тебе ну геть зовсім не було. Піду і собі поніжусь у душі.
Влад заправив пасмо за вухо та винувато потупив очі. Хоча навіть не розумів чого це він мав стидатися. Поки продумував гідну та правильну відповідь, Кім вже крокував у сторону кубрика. Капітан зупинився та обернувся:
— Поки я збираюсь, зніми товар та перетягни на верхній ярус. Він вцілів. Без даху, без усіх модулів зв’язку. Якось геть тупо і незбагненно. Як так? Антен немає, а зв’язок є. — Кім поглянув за спину Владові, роздивлявся стінки вцілілого ярусу. — оце так дивосія!
— Тобто товар на верхній ярус? Нахіба?
— Як це нахіба? Нам треба доставити його замовнику. Чи ти гадаєш, що ми його полишимо тут, після того як нас потріпало, наче рідке лайно, через нестабільну кротовину?
Він сплюнув, крутнувся на підборах та рушив геть. Влад хотів зазначити, що насправді це його, капітанова, провина, але лише мовчки роздивлявся спину у линялій капітанській куртці. А потім сяйнула запізніла думка — відмовитись виконувати його накази. Чого це раптом він мав самостійно тягнути трапом габаритний та важкий ящик? Влад тяжко зітхнув, припинив вигадану гнівну тираду у голові, підхопив сумки та рушив перевірити верхній ярус.
Там, як і у кубрику, половини приміщення не вистачало, але, головне, вціліли Мухи. Два маленькі планетарні літальні транспорти на одну персону. Це, звісно, не ультрарейсери, але теж достатньо гарні апарати. Мухи використовувалися, коли Щука простоювала у портах на планетах. Зручно, дешево, от тільки на одну людину, навіть пасажира нема куди всадити. Влад повеселішав. Тішило, що вони не застрягли бозна-де без зв’язку та шансів на пересування. Вода, їжа та енергія — що ще було треба? Може не все так і погано. Може Кім мав рацію і все, що сталось — то дрібнички? Влад підняв очі. Сіре тіло супутника вже не нависало у зеніті, а наполовину сховалось за горизонт. Небо затягувалось важкими хмарами. Він кліпнув, згадав про втрачену Щуку і від гарного настрою й атома не лишилось. Розтріпав вогке волосся і поплівся перевіряти у якому стані Мухи.
Батарейка тієї, якою зазвичай користувався Кім, була розряджена. Влад під'єднав апарат до джерела енергії, а заряджену відшвартував та підвів до злітного майданчика. Прилаштував свою сумку та пішов шукати все що може стати їм у пригоді. Чогось такого корисного та дрібного, що можна було б запхати у нішу під сидінням. Згріб всі аптечки та екстрені набори, старі порохові сигнальні ракетниці, ліхтарики, пакети, скотч, батарейки. Навіть запхав запилений рятувальний жилет для посадки на воді. Забив так, що насилу зачинив кришку.
Капітан все не повертався, тож Владу нічого не лишалось, як зайнятися вантажем. Руками обламувати гілля та звільняти товар з полону цупкої рослини було геть незручно. Важка амуніція та інструменти лишились у вантажному відсіку. Тут, у технічному, знайшовся лише інвентар для мілкого ремонту. Використовувати плазменний різак біля ящика з загадковим вмістом пілот не наважився. Влад працював старим дідівським способом: ножем підрізав та обламував соковиту деревину. Геть спітнів, але нарешті ящик з хрускотом останніх гілок вислизнув та гупнувся об землю. Влад застиг, не наважуючись навіть вдихнути. Все минулось. Схоже триклятий товар більше не збирався нічого руйнувати.
Вага ящика не дозволяла малому дрону-маніпулятору віднести товар на верхній ярус. Проте максимальної потужності вистачало, щоб за бік підняти на долоньку висоти. Тоді вже Влад штовхав ящик у бік трапу. Дрон пищав сигналами перевантаження та відрубав системи. Вантаж бухався трохи ближче до потрібної цілі. Так Влад, молячи та клянучи усіх відомих йому богів, доштовхав товар до сходинок трапу. Втомлений і вже знову брудний пілот всівся на трап, відкупорив пакет з водичкою та відкинувся спиною на сходинки позаду.
— Ну і де нечиста Кіма носить.
Жуючи трубку пакета, він досліджував сірість над головою. Небо геть потемніло.
— О! Ладе! Ти вже тут? Саме вчасно.
Над головою почувся голос Кіма і його усміхнена мармиза з’явилась у Владовому полі зору.
— Занось його сюди. Прикріпимо до Мухи!
— Дурний чи іонних вихлопів надихався? — Влад навіть не підвищив тон, настільки втомився. — Я не подужаю тягнути його сам. Каро ж у вантажному. Ходи, пітній разом зі мною над своїм дорогоцінним ящиком. Капітане!
Згори запала тиша. Влад уявив, як скривилось обличчя у Кіма, але зараз він не переймався тим, що там думає та як почуває себе його друг. Влад зголоднів, втомився, а спітніле тіло били дрижаки через холодний вечірній вітер.
— Добре.
Коротка монотонна відповідь і сходами загупали злі Кімові кроки.
Проте навіть вдвох потягнути ящик сходами не вдавалось. Він проходив чітко від поручня до поручня, але через те, що був довгим та гладким, його було складно утримувати. Вони прилаштували ремені. Влад пхав, Кім тягнув, але ремені чіплялись за сходинки, ящик хитало, а хлопці втрачали баланс. Влад вже відверто кричав на марного помічника, який то жалівся, що не може зручно схопити, то верещав, що заважкий ящик вислизає. Кім постійно генерував ідеї, які одразу кидався втілювати. Це вкінець змордувало горе-перевізників.
Геть стемніло, проте світла супутника, що сходив, та нерівномірно вцілілого освітлення палуби вистачало, щоб не припиняти спроб. Нарешті процес зрушив з місця. Ящик здолав більшість шляху та переможно нахилявся на останній сходинці. Кім знову заскиглив, що не втримає, що треба за щось закріпити ремені та тягнути.
— Точно!!! Ми ідіоти! Муха!
Влад здригнувся від переможного крику генія інженерії та чітко усвідомив, що той зараз зробить.
— Ні! Кіі-іі...
Капітан пустив ремені та побіг до літального апарату. Без додаткової фіксації вся вага повернулась до Влада. Пілот крякнув, напружився, поспішив повернути на сходинку ногу, яку був підняв для наступного кроку. Промахнувся. Нога ковзнула краєм сходинки та полетіла у порожнечу. Влад повалився на бік, а важкий ящик пропхав його сходинками і причавив до палуби. Здалося, що хрускіт кісток заглушив гудіння двигуна Мухи, яку завів Кім.
— Ти цілий?
Капітан зреагував на гуркіт і крики пілота.
— Дідька лисого! Ніі-і! — Влад хапав повітря ротом і силився втримати ящик так, щоб той остаточно не розчавив його. — Допоможи!
— Зараз. Хвилинку! Я все зроблю.
Владу здавалось, що Кім вічність вовтузився з ременями. Кріпив їх до літального апарата. Завив двигун перевантаженої Мухи, та ящик потроху, а потім усе швидше, випустив Влада з пастки.
Влад розпластався на підлозі. Він дихав поверхнево, а в очах мерехтіло від болю. Трапом до нього збіг Кім і нахилився:
— Ти як?
— Ребра точно зламав. Не можу дихати, — тихо, самими губами промовив Влад. — Аби тільки ключиця ціла була.
— Встати можеш?
— Не знаю. А треба?
— Та товар вже на злітному майданчику. Трохи відкоригувати ремені й можемо летіти, ну.
— Най би тобі пір’я в роті поросло, Кіме! Там темно! Ніч. Куди летіти?
— Та я карту на комкон закачав. По навігатору доберемось, тут порт не...
— Стиць-пиздиць! Кіме! У мене ребра та ключиця зламані!
— Ти ж сказав, що ключиця ціла.
Влад приречено заплющив очі та заскімлив.
— То встати можеш?
— Я нікуди не полечу. Мені треба відпочити, кістки перевірити, може якусь шину накласти. Поїсти, поспати. Завтра, Кіме, завтра.
Влад глянув на Кіма. Той жував нижню губу та роздивлявся палубу.
— Добре, я зрозумів, — нарешті мовив він. — Але все одно тобі доведеться піднятись. Я допоможу тобі дійти до ліжка у кубрику.
Стогнучи та лаючи все на світі, Влад таки підвівся. Притримуючи правицю вцілілою рукою, Влад самостійно поплентався до свого ліжка.
— Принеси води, — попросив Влад, коли нарешті розслабився у горизонтальному положенні.
Правий бік ломило, а руку наче в казан з розпеченим залізом опустили. Що-що, а кермувати він не був здатен. Кім приніс води та подав енергетичний батончик. Влад підняв брову, але батончик взяв.
— Що робитимемо?
— В сенсі?
— Завтра? О котрій годині полетимо?
Кім відкрив комкон та щось активно шукав, гортаючи екран.
— У мене немає для тебе відповідей, друже.
— Добре, тоді тобі треба поспати.
— Це точно.
— Мабуть, це страшенно боляче? Знеболювальне принесу.
— Ага, болить майже так само, як тоді. Ну коли мене підрізали ножем.
— Це коли?
— Ти що, забув? Коли я тебе прикрив у тій сутичці, — Влад хрипло засміявся. — Тоді ти допатякався до того, що Васько, ну той бугай з паралельного потоку, вирішив, що ти яйця паркуєш у його дівчини.
— Не пам’ятаю, — Кім тепло усміхнувся Владові. Його друг все пам’ятав. — То де ти кажеш аптечка?
Кім повернувся не скоро. Він приніс ампулу знеболювального. Зарядив інжектор та ввів у м’яз на вцілілому плечі.
— Мені б щось тепленького поїсти. Бо сил не матиму.
— З тепленьким можуть бути проблеми.
— Там у мішку є пара консервів, а у технічному бачив газовий різак. Постав його на мінімум, так нагрієш. Так можна навіть і чаю зробити.
— Так звісно. Все зроблю. Ти поки відпочивай!
Кім підсунув табурет, сів ближче та погладив Влада по голові. Анестетик починав діяти і Влад усміхнувся. Кім гладив голову і лоба другові, так само як був робив у палаті лікарні після того ножового поранення. Він тоді плакав та дякував без упину. Обіцяв, що більше так не буде, що надалі буде слідкувати за своїм язиком. Не підставлятиме свого єдиного та справжнього друга.
— Спи.
Кімова рука теплою хвилею змивала весь біль та втому і Влад заснув.
...
Проснувся він від лоскотання. Щось дрібне шурхало обличчям та втрапляло в ніс. Влад розплющив очі. На чистому темно-блакитному небі білів супутник, а на його фоні великий кіт обнюхував Владове обличчя. Клештанський барс облизався, тряхнув вухами та незацікавлено рушив геть. Звір вийшов з кубрика та розчинився у темряві завмерлої Щуки. Різкий біль у плечі повернув пам’ять про падіння зі сходів.
— Кіме, котра голина?
У відповідь тиша. Влад повернув голову у сторону капітанового ліжка. Проте там нікого не було.
— Кіме-е!
Влад гукнув, щосили. Він припустив, що друг десь швендяє неподалік, але притихла Щука давала привід сумніватись. Корабель автоматично гасив світло та переводив системи у сплячий режим, коли на ньому припинялась діяльність. Тиша та темрява вказували, що Кім не завіявся на кораблі та що капітан вже точно не грів супчик з банки.
— КІІ-І-І-МЕ!
Попри біль Влад спробував ще раз, голосніше, може друг пішов десь у ліс. Влад не хотів вірити в очевидне, затримав дихання та прислухався. Луна Владового голосу облетіла порожнім кораблем і повернуся пілотові, забриніла дзвінким відчаєм. Нікого, лише шурхотіння листя та цвірінькання невідомої істоти.
Влад силувався заснути, переконував себе, що це все вибрики сп’янілої від препарату свідомості. Проте біль, що стрімко повертався, сигналізував, що ні. Пілот сконцентрувався на простих потребах: сходити у туалет, попити води, поїсти й обов’язково вгатити ще одну дозу знеболювального. Тоді він піде шукати капітана. Просто Кім, як зазвичай, вляпався у якусь халепу. Його точно треба було рятувати. Не могло ж такого бути, що він кинув пораненого друга у дикому лісі посеред напівдикої планети. Тільки не його — свого єдиного справжнього друга.
Влад човгав сходами трапа на верхній ярус. Він притискав руку до тулуба і шипів від кожного кроку. Кім не попіклувався хоч якось зафіксувати переламаного друга. У порожнечі корабля кроки відлунювати зрадою. Кожен клац наближав неминуче.
На злітному майданчику не було триклятого ящика і Владової Мухи. На жаль, це не стало сюрпризом, але остаточно спалило пілоту серце. Сумна Кімова Муха зяяла порожнечею слота живлення. Кім не втрапив ні в яку біду, на нього не напали жодні люті звірі. Друга не треба було рятувати. Друг просто забрав вантаж, батарею живлення та полишив його. Хоча, навіть при наявності батарей, він поранений навряд міг би кудись подітись. Біль знов нагадав про себе і Влад почапав до Мухи. Сів поряд, лівою рукою відкрив бардачок і вигрібав усе, що так старанно туди напакував раніше. Відшукав аптечку. Довго й обережно перебирав її вміст. Звісно косинка лежала на самому дні. Старий надійний спосіб прив’язати марну руку і хоч на грамульку полегшити собі життя.
Тремтячими руками він зав’язав вузла, накинув косинку на шию, та, давлячись лайкою, опускав нижче, щоб підчепити лікоть та підвісити руку у потрібному положенні. І що ж тепер робити? У Кіма б точно знайшовся якийсь сценарій на такий випадок. Влад же не мав сил зараз фантазувати про подальші дії, сидів на палубі верхнього ярусу, спершись об знеживлену муху. Він байдуже втупився у небо триклятої, але ні в чому не винної планети.
— Сценарії на всі випадки життя, так, Кіме? — сухо проказав Влад.
Зневіра та туга студили пекучий біль у серці. Влад блукав поглядом по палубі, шукав хоч якихось підказок.
— Цікаво, а коли ти придумав цей сценарій? А? КІМЕ?!
Влад крикнув та жбурнув у порожнечу скелета Космічної щуки перше, що трапило йому під руку. Ліхтарик гепнувся об рештки верхнього ярусу, застукотів палубою та покотився геть до трапа.
— Чи може ти імпровізував, а-а, друже?
Вже прошепотів Влад, безсильно кинувши підборіддя на груди. Його здорова рука розслаблено впала і зіткнулась із сигнальною ракетницею.
Влад перевів погляд і кільки секунд просто беземоційно роздивлявся предмет, що почивав біля стегна. Взяв. Зубами зірвав ковпачок та поцілив вгору. Гучний «бах» — і червона смужка заверещала та майнула у небо. Влад провів її поглядом.
— Красиво. Феєрверк на пошану твого сценарного таланту, Кіме!
Повторив ту саму процедуру з другою ракетницею. Вищирившись, він спостерігав як вогник досяг свого піка, а червона лінія поступово розчинялась на фоні байдужого супутника. Відкинув порожній корпус і пошукав третю, яка лежала з іншого боку. Друга доза знеболювального дозволила без турбот дотягнутись до неї, але Владів погляд зачепився за постраждалу руку. Чогось не вистачало.
— Комкон! Зв’язок! Сигнал!
У нього не було його комунікаційного браслета. Невже Кім стягнув його з пораненої руки? Не обтяжена болем голова працювала явно краще і нарешті у Влада вималювалася наступний свідомий крок. Пілот не став, як колись, марнувати час на прорахунок усіх подальших сцен, а просто почав діяти. Сунув останню ракетницю у кишеню, крякнув та підвівся. Він поспішив до кабіни керування.
Влад обережно всівся у капітанське крісло та запустив деактивовану систему корабля. Без комкона довелось вводити дані авторизації вручну. Система відмовила. Влад спробував ще, сподівався, що помилився у паролі. Знову відмова. Активував біометричне сканування. Сів рівно, дозволив системі сфокусуватись на обличчі. Головний екран мигнув та видав:
«Неавторизований користувач. Відмовлено».
Пазли здогадів влучно склались у чітку картину. Очевидно ж, що Кім не просто кинув друга, чи втік, як останній сцикун. Він підставив свого пілота навмисно, свідомо хотів, щоб той сконав. Мертвий пілот не зможе розказати Гуверу жодної додаткової інформації. Кім збагрить товар та заляже десь на глибоке дно найсмердючіших нетрів Кварталів рівності. Втрату Космічної щуки повісять на мертвого Владислава і борги муситиме виплачувати його родина.
— Який витончений пасаж, капітане. Знімаю капелюха, — приклав два пальці до лоба та відсалютував уявному с,
Влад гиготнув від парадоксальності думки, адже не мав родини. КрайТранс просто спише Космічну щуку, як невідшкодуванні витрати та й по всьому. Він погладив бильце капітанського крісла. Йому подобався цей корабель. Він мріяв колись у майбутньому мати такий самий, а може навіть цей. Гарний, надійний та легкий в експлуатації. Дуже влучна модель.
Що далі? Пілот стис щелепу. Злість розквітала квіткою там, де раніше була невіра. Так просто дуба він не вріже. Він мусив щось вигадати, але своєю різноманітністю варіанти не тішили, від слова зовсім. Широким жестом провів долонею по заблокованій панелі керування, перебираючи пальцями мертві кнопки Корабель він не контролює, то що він, пілот, здатен зробити такого неординарного? Залізти до рештків технічного відсіку, спробувати знайти вузол зв’язку та фізично під’єднатись? Але ж він пілот, а не технік. Рука спинилась у дальньому лівому кутку панелі на потемнілій листівці зі стилізованим написом «Двічі не здихати. Дій!»
Влад зірвав папірчик, зім’яв та пожбурив геть. Його обличчя скривив півусміх. Під пафосним капітановим девізом, що роками там висів, ховався простенький механічний тумблер під прозорим захисним щитком. Влад відхилив скло та клацнув металевим важелем. Фронтальний оглядовий екран блимнув і повільно заморгав червоним трикутником з написом «SOS» на весь екран.
Панель керування видавала періодичне коротке «піп». Влад зручніше всівся у кріслі та заплющив очі. Він більше не посміхався. Пікання гіпнозувало, нагадало звуки моніторів у лікарні, що колись давно він вже був чув. Тільки цього разу біля його ліжка не чатував розчулений друг.
З-під опущених повік пілота потекли сльози.
...
За годину Владислава знайшли робітники будівельного майданчика, що розгорнувся за пару кілометрів у глиб континенту. Йому надали медичну допомогу та запропонували доставити у лікарню. Влад відмовився, натомість попросив відвезти його у найближчий порт. Перше, що зробив після придбання нового комкону — замовив люксовий відпочинок в оздоровчому пансіонаті на острові посеред теплого океану сусідньої планети. Влад вперше в житті спустив заощадження на «безглуздий» курорт, а не діяв «правильно». Йому остогиділо бути розсудливим та прораховувати кожен подих. Тішила думка, що він ледь не вперше за роки пролетить як пасажир, з комфортом та в повному спокої.
До посадки на орбітальний шатл лишалось більш як три години, тож Влад вбивав час прогулянкою магазинами, а потім портом. Сперся здоровим плечем на стовп огорожі злітного майданчика, кинув наплічник на землю та роздивлявся чужі шатли. Пошкоджена рука, надійно зафіксована, ховалась під його новеньким комбінезоном. Мінливе чуття покою: вперше в житті його не хвилювало, що там потім буде.
На злітному майданчику заревів двигунами шатл, що готувався до старту. Вібрація пробіглась бетоном і приємно залоскотала ноги. Він любив це. Влад розвернувся спиною та зачаровано роздивлявся, як за дахи малопрестижного кварталу сідало сонце й одночасно сходив супутник. Від краєвидів тисяч таких не схожих одне на одного світів пілот ніколи не втомлювався.
Влад погладив кишеню, що напнулась. З неї стирчало руків’я сигнальної ракетниці. Він не знав, навіщо захопив її і що тепер з нею робити: на шатл його з цим не пустять. Просто викинути у смітник? Але ж це все, що в нього лишилось від Космічної щуки. Від корабля, який так довго був для нього всім. Домівкою, другом та навіть коханкою. Стільки сил та любові він вклав у той старенький космічний транспортник. Це ж чималий шмат життя.
Влад дістав ракетницю, примружив око та простягнув руку прямо, цілячись у провулок на тому боці широченної, але порожньої траси.
— Пах! — удавано вистрілив він.
Натиснути на курок по справжньому нахабства ще не вистачало. Все ж, яким безтурботним він себе не відчував, але на такий афект він точно не наважився б. Влад зітхнув, опустив руку та запхав ракетницю назад у кишеню. Підхопив сумку та вже був рушив геть, як помітив, що в той самий провулок навпроти майнула знайома фігура. Цю потерту куртку він ні з чим не переплутає. Влад побіг за капітаном.
Наздогнав Кіма він майже одразу, пощастило, що той зупинився запалити сигарету. Кім завжди палив сигарети з сінтстимуляторами, коли вони мали довгі перерви. Напевно купив десь поряд у ще більш задрипаному закапелку, ніж оцей. Він прихилився спиною до засцяної та запльованої стіни та пускав дим у надвечірній прямокутник неба. Сутінки погіршували видимість. Влад гукнув друга:
— Привіт.
Кім аж підстрибнув. Від різкого руху пальці стисли сигарету і вона переломилась. Обпікши пальці, маленький вогник з шипінням погас у брудній калюжі під ногами.
— Л-ладе?
Капітан виглядав максимально здивовано та розгублено. Він кинув рештки сигарети у бік смітника та розвернувся до Влада.
— Владиславе, — голос пілота відлунював у провулку максимально беземоційно.
— Так-так, звісно, — нарешті Кім оговтався та почав дріботіти награно веселим тоном. — Не повіриш, я саме йшов до диспетчерської домовлятися про транспорт, щоб повернутись до тебе. Знаєш, я таки продав товар, навіть гроші вже є.
— Не вірю, — луна у провулку підсилила та викривила інтонації.
— Та чесно! Оно квитанції покажу...
Кім схопився вмикати комкон та щось вводити.
— Припини!
Влад вихопив ракетницю з кишені та націлив на Кіма. Капітан здригнувся, у темряві провулка не можна було розгледіти, що то саме ракетниця. По силуету та поставі Влада дуже скидалось на те, що він тримав верфер.
— Ладе, ми ж друзі, ну! Ти що?
Кім зробив крок назад та скинув долоні вгору.
— Слухай друже, скажи мені одне, — Влад ступив вперед, розвернувся в півоберти та ще дужче виструнчив руку. — Саме коли ти придумав сценарний хід, у якому зраджуєш мене? Сюжетний поворот, у якому ти полишаєш мене подихати?
— Ладе, ти... тобто Владиславе, я б ніколи!
— То коли?! — вперше за зустріч Влад зірвався на емоційний крик, луна забриніла і злякала пташок. — Тоді, коли я впав, тягнучи твій товар, і став марним поламаним тягарем? — Влад ступнув вперед та тряхнув порожнім рукавом комбінезона. — Чи може тоді, шість років тому, коли я прикрив тебе від ножа? Може саме тоді ти зрозумів, що я максимально корисний щит від всіх проблем? Інструмент, який можна експлуатувати по максимуму, а як зламається то полишити?
— Владе, про що ти таке кажеш, — Кім зробив пів кроку назад, але не схоже було, що він збирався тікати. — Слухай, хочеш, я віддам тобі всі гроші за товар! Закриєш борг, а з кораблем вже якось придумаємо. Гувер не сильно перейматиметься за той старий мотлох. Щука насправді була барахлом, не вартим ризику.
Влад ледь нахилив голову та хмикнув. Він натис спусковий гачок, не сумніваючись. Ракетниця бахнула і заряд засвистів у сторону капітана. Влад відкинув порожню ракетницю, розвернувся геть.
— Я звільняюсь. — сухо жбурнув Влад, за спиною розквітла червона квітка сигнального вогнища. — Гроші за халтуру залиш собі. Прощавай.
Владислав не збирався перевіряти чи влучив, чи ні. Його більше не цікавила доля Кіма. Він поспішав знайти кафе та замовити тепленького перед польотом на маленький острів Зелена Перлина, що радо чекав на нього та його останні гроші.
Влад, заклавши руку у кишеню, бочком обходив калюжі на тротуарі. Він усміхався. Це була його найкраща імпровізація в житті, ймовірно, не остання на шляху реалізації плану ніколи не зраджувати собі, проте точно найкраща.
Безробітний пілот брів до свого щасливого фіналу з легким серцем та порожніми кишенями.
Кінець
2025-2026р
