Нарциси
Стінки мого боксу-переноски струснулися. Машина влетіла в неприємну вибоїну і водійка вилаялась. Вона вгатила кулаком у кермо та закричала. Я видів, як навколо неї спалахнула аура. Лють сірим полум’ям піднялася вище даху чорного Субару Легасі. Таке з Флориною ставалось все частіше. Моя хазяйка була на межі виснаження. За зиму її відьомські сили сточились і життя поступово перетворювалось на випробування. Флорина все частіше втрапляла у неприємності. Однією з таких став я.
Якщо точніше, то проблема полягала у тому, що їй доводилося забрати мене додому саме сьогодні, бо у котячому готелі прорвало трубу. Тварин, хазяїни яких були у місті, під постійні вибачення адміністрації, були відправляли додому. Інших передавали конкурентам. Флорину ж про проблему сповістили останньою. Її навіяна чарами вдача геть захляла. Готелі переповнені, а друзів, на яких можна б було скинути кота, в неї ніц. Тож сьогодні я мав ночувати вдома.
Пострибавши по дірявій дорозі провулка, пропахла бензином металева гримілка нарешті припаркувалась біля нашого паркану. Флорина, гучно бахнувши дверцятами, заходилася витягати переноску з заднього сидіння.
— Ходи до мене, Мурлоку.
Запахи різко змінились. Замість їдучого хімічного запаху салону повіяло весняним коктейлем вологої землі, соковитої трави та нарцисів. Квітень добігав кінця. Наставав найкращий період року. Час млосного тепла та ніжних кицьок. Прокинулись найостанніші життєдайні духи — дарувальники плодючості. Тепер Флорина могла поповнити сили, відновити чари та повернути власне безтурботне життя.
Відьма ненароком зачепила одвірок і я врізався у стінку боксу. Від несподіванки обурено нявкнув, але вона не перепросила, що було незвично. Флорина знала, як я не любив цю клітку. Взагалі я не любив, коли мене обмежували, але у фамільяра мало волі. Саме тому я відстоював кожну крихту своєї гідності та незалежності.
Аромати знову перемінилися: повіяло домом. Я любив цей дух! Він визначав моє. Скрипуча підлога пахтіла старезною фарбою, меблі — пилом, а кухня — залишками сніданку. Не ідеал, звісно, але все краще ніж сморід нечищених туалетів, дешевого корму та дезінфекції у тому триклятому готелі.
Флорина попід лапи витягла мене з боксу, ніжно поцілувала. Напевно, так попросила вибачення. Вона сіла у крісло, а мене вклала на коліна, почала чухмарити попід щелепою. Я обожнював таке, тож миттєво замуркотів. Темна перлина, що висіла на моєму ошийнику, завібрувала в такт. Флорина заплющила очі. Здавалося що заснула, але я бачив — відьма викликала його. Тихо та наполегливо.
Ні, отак просто він би не прийшов. Не одразу. Вона про це знала, тому і кликала заздалегідь, коли надворі не глупа ніч, а теплий присмерк. Так само і я знав, що він пручатиметься до останнього, але у нього, як і в мене, вибору не було. Іноді я співчував йому. Мене хоча б від смерті врятували, перш ніж зробити своїм прислужником, його ж банально обікрали.
— Все як і завжди-и.
Тихо шепотіла, не відкривала очей, ніжно гладила мені за вухами.
— Мурлоку, котику мій, і що ж мені робити з тобою, га?
Тендітні пальці з ідеальним манікюром перечепились за тонкий шкіряний ошийник. Поволі обмацуючи відьма добиралася до Перлини. Спробувала схопити за неї, але я вигнувся, викрутився на спину та потягнувся. Ліниво розігнав тілом кров.
— Треба було лишити тебе там. Пересидів би десь у під’їзді, — я сіпнувся, нагострив вуха, зиркнув на неї. — Або завезти за місто... хоча ні. За містом він матиме більше сили.
Флорина зітхнула та продовжила вичухувати мене.
Це вперше випав шанс побачити, як Флорина поповнювала свої відьомські сили. Раніше мене завжди ховали у тому готелі в центрі міста. Що ж, ймовірно, я мав би тішитись, бо вона не кинула мене десь на смітнику за замизганим будинком старого Києва.
Так наче я не лише інструмент, так наче вона і мене любила.
— Доведеться тобі сховатись на горищі.
Вона перекрутила мене, підтягла за грудки до свого обличчя. Сині бляклі очі дивились лагідно. Вона потерлась носом моєї голови та шумно вдихнула запах.
— Мурлоку, — раптово все змінилось, загудів етер навколо. — Наказую: від зараз і до ранку не спускатись на чисту землю. Також забороняю йти за межу. Цієї ночі ти будеш лише у цьому світі.
Моє серце пропустило удар, а у скронях кольнуло. Наказ відьми до свого фамільяра обов’язковий до виконання. Я сплигнув з колін та помірно рушив сходами на горище. Флорина ж пішла наряджатись і чепуритися.
Під моїми лапами не рипнула жодна сходинка старезної драбини. На горищі Флорина обладнала затишний кабінет-читальню. Попри те, що хата будувалась ще прапрадідом, тут не відчувався вік. Не тхнуло пліснявою чи нафталіном, а витав аромат полірованого дуба, паперу і свічок. Їх відьма запалювала під настрій. Обабіч вікна стояли пишні шефлери. Зараз їхнє лапате листя чорніло на фоні тюлі. Я обійшов його край та застрибнув на підвіконня. Підчепив кігтями дерев’яну раму, протис морду у щілину та прочинив сильніше. Стулка тихо відкрилась та впустила прохолоду весняного вечора.
Крізь міцну москітну сітку бачив заднє подвір’я, де рясніла чимала галявина жовтих нарцисів. То була занехаяна клумба, що відвойовувала простір у будяків та різнотрав’я, яке тільки набирало сили. Ніч безмісячна, а через близькість вогнів Києва — беззоряна. Це не заважало анітрохи, я бачив не лише світ за вікном, а і світ за межею. Я — кіт, я існував одночасно у двох світах і полюбляв ходити туди, але не сьогодні.
Подих ночі лоскотав вуса та тішив ніс пахощами нарцисів. Я примружився, згадав, що саме на цій клумбі вона мене і врятувала.
Такої самої весняної ночі Флорина була відбила мене у псів. Нікчемні тварі травили мене приватним сектором. Пси гнали мовчки. Їх було семеро і вони були не раз дістали мене своїми смердючими пащеками. Кігті здерті, тіло кровило, серце вилітало з грудей, а кожен наступний подих пік легені. Сили покидали і я був прощався зі своїм останнім життям. Тоді відьма, що милувалась ніччю на своїй терасі, врятувала мене. Від єдиного помаху її руки гончаки розлетілися, а я впав у море нарцисів, які густо зачорнила моя кров. Їхній запах різав металевим смородом. Дух мій вже був відірвався від тіла і летів у ирій, але вона повернула. Відьма наказала жити, прив’язала, зробила своїм. І я жив.
Згодом зрозумів, що то було не милосердя. Як її фамільяр, я мусив оберігати предмет, що не існував для жодного зі світів. Відьма натягла мені нашийника і наказала тримати Перлину за межею. Я існував у реальності, а прикраса лишалась там, де фізичні предмети не існують — у світі етеру. Це виснажувало та відбирало життєві сили. Проте це непогана плата за дароване життя. Я всього лише ховав її заповітну таємницю. Я і був тією таємницею.
Дух
Я був задрімав.
Грюкіт дверей на терасу привів до тями.
Флорина дефілювала від дому до галявини нарцисів, де на неї вже чекали. Квіти відтіняли її сапфірово-синю шовкову сукню, опалове намисто та яскраво руді кучері. Це вбрання вона вибирала всю зиму. І не дарма! Відьма була красива як ніколи. Парфум змішувався з ароматом квітів і п’янив сильніше. Все кричало про її намір. Жінка безнадійно прагнула сподобатись гостеві. Високий худорлявий чоловік незворушно чекав поки вона підходила.
Його я бачив вперше, хоча знав про нього все. Флорина ховала мене від нього, але ж не його від мене. Вона говорила про нього. Постійно! Ледь не щодня. На диво, він не був статним красенем, скоріше струнким, як тростина, та вузлуватим, як дикий виноград. У темряві ночі чоловік палав вогнем. Ні, не тим вогнем, що бачать людські очі. Він палав силою життя. Нестримним етером українського степу, який прокидався та буйно наростав.
Степовик холодно дивився на дівчину і геть не прагнув підходити. Флорина сама ступила до нього і взяла пазуристу руку.
— Привіт, Даня, я скучила.
Вона доторкнулась до його щоки та потягнулась до короткого волосся, що зеленіло весняною порослю. Це пізніше воно відросте та м'якою ковилою розвиватиметься на його плечах.
Флорина поцілувала гостя у губи та обійняла, як дитина, що скучила за мамою. Дух стовбичив посеред кола з нарцисів і, здавалось, ніяк не реагував на такі ніжності. Я ж бачив, як тінь ненависті здіймалася поза ним: як смикнулися його кігті, скривися ніс. Ниводанко, а саме так звали цього підкореного степовика, ледь стримувався.
— Може зайдеш, поп’ємо кави?
Він відсторонився. Я фиркнув. Каву? Степовому духові? Моя відьма геть не тямила, що робила.
— Ні. Покінчимо з цим швидше, — він заходився розв’язувати широкий пасок груботканого довгого плаття. — Ти ж цього хочеш.
— Даня, ти ж прекрасно знаєш, що не це моя ціль. Я тебе кохаю.
— То відпусти мене.
Ниводанко завмер та зиркнув на відьму. Флорина опустила погляд долу та стисла губи. Я знав, що вона цього не зробить, бо усвідомлювала, що тоді ніколи більше його не побачить. Степовика можна полонити, але не можна отримати приязнь полоненого степовика. Свобода — його суть та сенс. Досвід всіх мої попередніх життів переконував, що Флорина приречена нероздільно страждати. Ні повага до справжнього імені, ні вишукане вбрання, парфуми, чи доглянуті кучері не змінили б цього. Не допомогло б ні знання вподобань степових духів, ні щирість почуттів. Після того, як вона вкрала його сльозу, він навіть другом їй не став би. Невільник, який гострить ножа на свого господаря — ось його доля.
Дух нарешті впорався з паском та скинув плаття. Зробив крок та, нахилившись, поцілував. Агресивна хвиля чистої енергії линула на відьму. Її аура замерехтіла, а стан наповнювався силою. Втрачені за зиму сили нарешті відновлювались. Флорина відповіла на поцілунок. Вона подалась вперед у спробі обійняти, проте чоловік спинив її. Він поклав руки на її плечі, натис. Дівчина підкорилась. Опустилась на коліна перед блідим голим хлопцем. Припала вустами до його паху. Кожен її дотик, кожен поцілунок провокував перетікання енергії. Довгі мерехтливі джгути етеру виривались з бездонного тіла степовика та проникали у горло, груди та у серце спраглої відьми. Вона впивалась силою та життям, що ніколи б не скінчились у її коханця.
Степовик звів примружений погляд до чорного неба. Я б збрехав, аби сказав, що він не насолоджувався цим також. Тоді його обличчя не спотворювала огида. Привідкритий рот, ледь опущені повіки. Він розправив плечі, вдихаючи на повні легені, запустив пальці у руді пасма відьми. Чорні пазурі, граючи, розбурювали бездоганність зачіски. Степовик захопив волосся, затис та штовхнув відьму до себе. Губи духа спотворив кривий посміх, а плин енергій змінився. Він більше не був шаленим, як вітер в полі. Тепер етер струменів дозовано, ритмічно. Він грався з Флориною. С першого погляду могло б здатись, що це він підкорювач, а тендітна відьма в нього на поводу.
Я не знав, як довго це мало б продовжуватись, тому вмостився зручніше підібгавши передні лапи під себе. Позіхнув та глипнув на парочку. Неочікувано, наші зі степовиком погляди перетнулися. Напевно помітив рух. Духові точно вистачало освітлення, щоб побачити смугастий силует на фоні темного провалля горішньої кімнати. Довгим темним поглядом він оцінював вікно та мене у ньому. Раптом Ниводанко смикнувся, правицею схопив Флорину за волосся на потилиці, відтягнув. Нахилився та з фальшивою ніжністю проказав:
— А знаєш, що? Я змінив намір, — другою рукою він схопив її за підборіддя та потягнув нагору. — Ходімо до тебе. На ліжко.
Степовик перехопив її руку та, впевнено крокуючи, потяг до хати. Розширені дівочі очі, губи з розтертою помадою розкрились у здивуванні. Він тягнув, а вона, ошелешена, дріботіла за ним. Його кроки не зачіпали жодної травинки, проте поділ темно-синьої Флорининої сукні лишав за собою смугу понівечених і змарнованих нарцисів.
Бахнули двері. Я поглянув у сторону сходів. Звідти задзвенів щасливий голос моєї хазяйки, а будинок наповнився ароматом степових трав та нічного неба — тепло зайшло у ці старезні стіни.
Моє чуття обдало жаром пристрасті. Через наші магічні пута в мене ввірвалось її щастя. Я б волів порадіти за свою хазяйку й розділити ті емоції. Однак, я занадто довго вештався на цьому світі, щоб достеменно переконатись: там, де вирували емоції, не було місця розуму. За роки життя з Флориною усвідомив, що вона не дурепа, не наївна безталанна. Єдиний її гріх — жадібність. Хоча? Може це всього лише весна...
Вони кохались гучно і довго. Я, обмежений у діях, перебіг на глибоке крісло. Його висока напівкругла оббита жакардом спинка зручненько захищала мене від протягу, що дув з прочиненого вікна. Я не мав настрою заслуховуватись їхніми пестощами, тому навіяв собі дрімоту і поринув у сон без сновидінь.
Перлина
Темну тишу розідрав скрипучий кукуріку і сон злетів геть.
Я схопився та потягнув лапи, вигнувши спину. Смачно позіхнув та застиг.
Напружився.
Тиша темніла, як ґрунт вперше зораного степу. У хаті стихло все, але не це дивувало. Не відчув, коли змінився аромат з квітучого степу на сиру глину.
Я дурень, припустився такої лютої помилки. Втратив пильність перед ворогом, провалився як фамільяр — зрадив, підвів, свою хазяйку. Байдуже, що не наказувала чатувати, я ж достобіса досвідчений. Мав, дідько, знати, що поряд з отруйною степовою гадюкою доконче необхідно тримати пазурі напоготів. Це однозначно все весна та п’янкі нарциси!
Він йшов нечутно. Степовик підкрадався за межею, був усюди й ніде. Я не вловлював його жодним зі чуттів, лише знав.
Стара підлога рипнула. Попередила мене. Але запізно.
Антрацитовий порох мигнув етером і стан Ниводанка блискавично втілився переді мене. Я дременув у сторону вікна. Степовик схопив моє тіло у стрибку. Його пазурі боляче встромились у ребра, шию та живіт. Я спробував зашипіти, але терпкий жмут гіркої трави забив мені пащу.
— Шшшш, тихо, — прошепотів дух підносячи мене до свого обличчя.
Магія степу оповила та затисла. Він, роззираючи, двічі покрутив моє проштрикнуте тіло. Присів та припечатав до довговорсого килима. Другою рукою безжально перебирав, обмацував, шукав, боляче та наполегливо. Килим жадібно всотував мою кров.
— Котику. Де вона?
Він не бачив її. Звісно. Флорина зробила все правильно. Запечатати частку духа у реальний предмет, а сам предмет помістити за межу — дуже розумно. Хитро.
— Якщо ти віддаси мені її добровільно, я відпущу тебе.
Я моргнув та подивився на нього. Тон степовика не переконував, він не вірив у сказане. Не тому, що хотів вбивати. Він знав, здогадався, що я такий як він. Підневільний посіпака, що ніколи не порушить наказ відьми.
«Чому?», — я не питав про атаку, чи про його бажання нашкодити.
«Як?», — я не розумів, як Ниводанко здогадався.
— Кіт, який не перебуває одночасно в обох світах, — зашелестів його байдужий голос. — Аномалія. Проте ти тут, отже належиш їй.
Він схилив голову на бік, примружився.
— Що ти ховаєш за межею?
Стара дубова підлога скрипнула та заворушилась. Товстий килим пробили молоді пагони. Тугі лози оповили та намертво притисли мене до підлоги. Степовик підняв обидві долоні та, розтуляючи простір, проник за межу. Я заверещав дужче. Ні, не буквально — ментально. Тепер я не просто прохав про допомогу, а волав, викликав відьму.
Сходами затупотіли босі ноги й у кімнату залетіла Флорина. Вона скинула руки до мене. Гримнуло коротке закляття і трав’яні пути розсипались прахом.
— Мурлоку, тікай!
Запізно. Прудкі пальці степовика вже розчавили перлину і маленька краплина всотувалася у білосніжну шкіру.
Степовик схопився. Стрімко обернувся до відьми. Один удар серця і дух опинився поряд відьми. Він схилився та встромив пазуристу руку у живіт дівчині. Я відчув це. Я не міг не відчувати, я ж частина відьми.
Дух шипів від задоволення, від відчуття свободи та оргазму помсти.
— Ниводанко, я тебе кохаю!
— Ні ти кохаєш це!
Дикунський вихор сили ринув у дівчину. Веремія здійнялася навколо пари оголених тіл та, зростаючи, захоплювала увесь простір навколо. Етер стрекотав та шурхотів. Стало спекотно, так наче полуденне сонце та вітер степу витягали останню краплину вологи. Смерділо запильним спеченим ґрунтом. Степовик палив відьму. Природа виплескувала життя. Стільки життя, що воно перетворювалось на нескінченні муки переродження. Тортури, коли всі таїни буття стають явними, а знання — нестерпними. Коли сама душа прагне спокою. Таке витримали б лише творіння буття, але не відьмина душа. Вона задзвеніла та розлетілась жовтими іскрами. Дрібки мерехтіли, повільно спадали на темний килим. Жовкли та затухали, як затоптані байдужою людиною нарциси.
Знову загорлопанив півень. Степовик висмикнув та струсив від крові руку. Бездиханне тіло Флорини впало. Ниводанко байдуже переступив труп та розлетівся блакитними крихітними метеликами. Мерехтливим потоком вони облетіли кімнату та майнули сходами геть. Степовик лишив мене, як щось неважливе, щось марне. Кімната наповнилась смородом. Тхнуло кров’ю та розідраними нутрощами. Не моїми. Мені пощастило, що сили, які він вивільнив, не направлялись проти мене.
Я переродився.
Знову.
Насилу підвівся та підійшов до тіла, що стрімко зсихалось і тліло. Вона була врятувала мені життя, але не я їй. В одну мить весь мій прожитий досвід та знання стали марними. Я став марним.
Я йшов геть. Під моїми лапами не репнула жодна сходинка. Аби я міг, я б плакав, проте я всього лише кіт. Кіт, який вкотре побачив наслідки того, як нерозуміння справжніх намірів, незнання єства, а найголовніше — нешанування сили, призводить до фатальних помилок. Воля — нескінченно руйнівна сила, а ті, хто бодай на мить забували про це, платили за найвищим тарифом.
Ще одну відьму згубили жадібність та амбіції. Бажання присвоїти те, чим неможливо володіти. За всі свої дев’ять життів я жодного разу не бачив, щоб щось подібне справджувалося: на дух волі не накинеш ярмо.
Цю відьму я любив.
***
Я жив своє додаткове життя. Життя у якому більше не здатен ступити за межу. Той вихор випалив це в мені. Сумно, але тепер я навіть не кіт.
Та весна звільнила мене. Більше ніколи жодної клітки-переноски.
От тільки не дух я степу — не марив я свободою.
Кінець
