Як доброволець, громадянин і людина, яка має свої власні уявлення про Гідність та Справедливість – я завжди критикував ТЦК. Як бойовий командир, я хочу щоб ця інституція докорінно трансформувалася і почала приносити користь, замість шкоди, тому буду критикувати її і надалі. Тож, поїхали…
ТЦК – це дійсно ключовий механізм у машині із вибіркового позбавлення громадян їхніх прав і примусового наділення обов’язками в умовах воєнного стану. А ще, це велетенська корупційна машина, яка вбиває солідарність і мотивацію до свідомого захисту своєї Батьківщини. Всі більш-менш вже обізнані щодо ганебних практик, типових зловживань та корупційних ризиків в цій інституції, адже ТЦКшники завжди на виду, бо працюють у відкритому цивільному середовищі. Але ТЦК - то не єдиний елемент системи.
Є інші, менш «засвічені» через режимну закритість, але не менш проблемні. Насамперед, мова йде про НЦ (навчальні центри), де мобілізовані проходять БЗВП (базову загальновійськову підготовку).
Якщо не знати, як офіційно розшифровується абревіатура БЗВП, то перше, що спадає на думку кожному, хто її пройшов, це: безправ’я, знецінення, відчай, п…дець.
Звісно, йдеться не про «брендові» навчальні центри, а про звичайні «учєбки», куди звозять всіх, кого вполювали ТЦКшники і позбавили недугів ВЛКшники. Так, не всі НЦ однакові. Є такі, хто відмовляються приймати осіб, які мають проблеми з фізичним та психічним здоров’ям, або які є представниками маргінальних верств населення і нічого, крім проблем, у військо не принесуть. Але таких небагато. Більшість на це закривають очі, адже по-суті є звичайними приймачами-розподільниками, звідки потім «бусифікованих» відправляють до військових частин.
За задумом, базова загальновійськова підготовка у навчальних центрах мала б бути навчанням військовим спеціальностям, навичкам та знанням, які допоможуть щойно мобілізованим адаптуватися до нових життєвих реалій, знайти своє місце у військовому колективі та опанувати первинні навички виживання на війні. Це в теорії і на папері. В житті все геть інакше.
Зазвичай це місце, де новоспечені солдати вперше усвідомлюють свою безпорадність і нульову цінність для армії та держави. Звідси новобранець у 90% випадків поїде не туди, куди він раніше мав «відношення», домовлявся, або планував, та у 99% випадків дізнається про це у самий останній момент. Необізнаних у тонкощах військової бюрократії тут увесь час будуть «розводити» та лякати відповідальністю за «невиконання наказу», аби скоріше здихатися і закинути поближче до «передка». Звісно, жодних морально-психологічної підтримки, матеріально-речового забезпечення, медичної допомоги та більш-менш корисної військової підготовки тут ніхто не отримає. Витягти до себе в частину конкретну людину із «того місця, де нікому вона не потрібна», іноді буває складніше, ніж визволити із ворожого полону.
Вийти з навчального центру за гроші коштує вже дорожче, ніж відкупитися від ТЦКшників на місці. Більшість з тих, кого «обілечують» в НЦ, потрапляють за паркан вже у статусі СЗЧ, але спочатку вони або не придають цьому значення, або взагалі не розуміють, що це таке. Відповідно, кількість СЗЧ із навчальних центрів вже значно перевищує СЗЧ із військових частин і всім на це пофіг.
Замість мінімально передбачених 1,5 місяців, в реальності БЗВП закінчується значно швидше і багато хто потім ледь не одразу потрапляє на передову, де швидко «двухсотиться», «трьохсотиться», або «п’ятисотиться», і ніхто ніколи не понесе за це жодної відповідальності.
Саме навчальні центри стають тими пунктами в системі, де приховуються, а не викриваються помилки та свідомі зловживання співробітників ТЦК-ВЛК, які потім дорого обходяться Державі та мають фатальні наслідки для тисяч людей. Хоча мало б бути навпаки. Тож представникам новоствореного інституту Військового Омбудсмена я би порадив відкривати свої кабінети, насамперед, при НЦ, а не у затишних бізнес-центрах та військових адміністраціях.
Звісно, це лише за умов, якщо хтось збирається змінювати існуючі порядки...
