Одразу напишу, якщо Вас не цікавить Вступ, а лише чисто хочете відчути як проходили змагання, отразу стрибайте на : “Розділ 3. День змагань естафети”.
Вітаю всіх! Минув майже тиждень після найбільш очікуваних змагань цього року — емоції вляглися, сили відновлено, а значить настав час спокійно пригадати, як усе було, і поділитися цим з вами.
Передмова.
Одразу попереджу: ця розповідь — не аналіз, не хроніка і не спроба когось хвалити чи засуджувати. Це мандрівка — особиста й емоційна, у формі невеличкої подорожі крізь дні змагань. Кожен зробить свої висновки сам. Щиро скажу: на момент, коли я пишу ці рядки, моя позиція не змінилася — мені не дуже хочеться знову брати участь у змаганнях, які вперто не хочуть змінюватися.
Фото та результати зі змагань:
Вступ.
Почнемо цю розповідь із підготовки — адже, якщо хтось ще не знає, змагання несподівано перенесли майже на останній момент. Організатори оголосили нові дати, дистанції, місто проведення та деякі деталі у своєму чаті (про нього я ще обов’язково згадаю пізніше — він заслуговує на окрему увагу).
Відкриваємо реєстрацію на Чемпіонат України зі спортивного туризму-скандинавська ходьба 10-11 травня 2025 року, м. Кропивницький. Ви можете приймати участь окремо 10 травня (Естафета) чи окремо 11 травня (Індивідуальні змагання). Вартість за кожен окремий день 400 грн, якщо ви приймаєте участь два дні 10 і 11 травня, то загальна вартість буде 600 грн. Буде два посилання на кожен день, і якщо ви приймаєте участь 10 і 11 травня пройдіть будь ласка дві реєстрації, посилання нижче.
Дистанція "Естафета" . Кількість команд від регіону необмежена. Траса ІІІ класу (2 кола по 2,5 км з набором висоти по колу 30 м). Траса ІV класу (4 кола по 2,5 км). Команда з 2 спортсменів :Ч+Ч/Ж+Ж/Ж+Ч
Далі — як водиться — посипалися організаційні моменти: питання щодо траси, проживання, документів і всього, що зазвичай супроводжує такі події. Особливо багато уваги дісталося естафеті — адже її вперше проводить саме федерація, ще й за ТР. На щастя, на частину запитань з цього приводу нарешті з’явилися офіційні відповіді:
Найбільшим здивуванням стало ось що: чому естафету вирішили провести в перший день — у суботу, а основні індивідуальні змагання залишили на неділю? Адже ні для кого не секрет: зазвичай саме перший день — головний, а другий відведений для фіналів, показових виступів або другорядних стартів. Так було, наприклад, і минулого року на чемпіонаті в “Буковиці”, коли головні змагання відбулися в неділю лише тому, що чіпова система була зайнята в суботу. Але цього разу — два повноцінні дні, і жодних технічних причин. Тож для мене це й досі лишається загадкою.
Я один із тих, хто виступав за те, щоб індивідуальна гонка відбулася в суботу. І ось чому.
По-перше — місцерозташування. Це не столиця і навіть не велике місто з розвиненим транспортним сполученням. Потягів — одиниці, автобуси — теж не найзручніші. А щоб доїхати власним авто, треба виїжджати одразу після комендантської або ночувати до чи після змагань.
По-друге — буденні справи. Родина, робота, особисті обов’язки. Якщо планувати участь на два дні, то вся поїздка розтягується мінімум на три-чотири. Саме тому більшість одразу розглядала лише один день участі — той, де буде головна подія.
І по-третє — відновлення. Це, мабуть, найчастіша причина, яку я чув: 9 із 10 людей чесно казали — “я просто не встигну відновитися до наступного дня”. Саме з цих причин для багатьох — і для мене зокрема — було логічніше провести основну гонку саме в суботу.
Тож як на мене — логічно і правильно було б провести головну подію в суботу, поки всі ще свіжі, з максимальними силами. А вже в неділю — естафету. Ті, хто хотів би залишитися, так чи інакше залишилися б. До того ж, саме естафета займає значно більше часу: якщо індивідуальна гонка на 10 км вкладається в 1,5–2 години, то естафета на 10 км × 2 (фактично напівмарафон) — це всі 3–4 години, або й більше. Її можна було б почати раніше наступного дня без зайвого поспіху.
Втім, федерація висловила дві основні причини, чому все має бути саме в такому порядку:
І тут починається найцікавіше: аргументи типу “виступ лише на естафеті” та “щоб бути свіженьким”. Про це — трохи згодом, бо ці моменти заслуговують на окрему увагу.
Головне — тримайте в голові ці аргументи, вони ще не раз спливуть у нашій розповіді. А всі інші організаційні моменти, що супроводжували підготовку, пропустимо — там нічого надзвичайного. Перенесімося одразу на тиждень до старту змагань.
Розділ 1. Перший старт, який не відбувся.
Підготовка до змагань почалася з приємної ноти — з’явився чудовий промо-ролик. Яскравий, динамічний, він одразу створював настрій і ніби затягував у саму атмосферу події. З перших кадрів було видно: організатори налаштовані серйозно, і здається, цього разу вони справді хочуть зробити все на найвищому рівні.
https://watch.wave.video/J1S0JcX1ByOI6UkQ
До речі, під час усієї підготовки два запитання переслідували організаторів чи не щодня:
Перше — абсолютний хіт: “Де саме будуть проходити змагання?” І що найкумедніше — це питали навіть за день до старту.
Друге стосувалося розрядів. Там уже вступали в гру тактики, стратегії та тонкі нюанси — але про них розповім трохи згодом, коли настане час.
Спочатку точилися суперечки й навколо надто раннього старту — хтось бурчав, хтось зітхав, але згодом ця тема якось сама собою зійшла нанівець. Певно, кожен просто змирився.
Щодо проживання, то десь за тиждень до змагань федерація оголосила: житло для суддів, організаторів і спортсменів буде. Треба лише заповнити гугл-таблицю, надіслати персональні дані — і все, питання вирішене. Проте за кілька днів до старту надійшло нове повідомлення: “на жаль, не виходить”. На щастя, більшість, як і ми, вже мали запасні варіанти, тож великого здивування не було. Але...
А ось далі — те, чого точно ніхто не очікував. У п’ятницю, просто серед білого дня, за добу до старту, всі отримали повідомлення, яке змусило поглянути на все зовсім інакше…
Змагання мали відбутися в суботу. А тепер уявіть: п’ятниця, обідній час — і на телефони учасників прилітає повідомлення. Люди вже в дорозі, хтось сидить у міжміському автобусі, хтось дивиться у вікно вагона потяга, а дехто вже прибув до Кропивницького й шукає, де випити каву перед завтрашнім стартом. І тут — ось воно, повідомлення. Гроші за квитки, житло, бронювання? Так, усе згоріло. Як і плани.
Причина? У п’ятницю, як повідомили організатори, весь день лив дощ, і територію змагань буквально затопило. Справедливо, скажете ви. Але найцікавіше — вже в суботу й неділю небо було чисте, погода тепла, сонячна, майже ідеальна для стартів. Так що цей дощ, як персонаж з антиутопії, з'явився рівно тоді, коли було найменш зручно, і зник так само раптово.
https://watch.wave.video/XYFrWim1lKotAN7H
А тепер про ту саму ділянку траси після дощу. Я був там особисто, бачив ґрунт, знайомився зі стартами — і можу запевнити: кілька калюж, які легко можна було обійти, — ось і все, що там було проблемного. Ходили розмови, ніби якась частина траси розмита й непрохідна. Я це бачив і навіть розумів, як можна було без зусиль обійти цю “катастрофу”. Але, як часто буває, правда і голосні заяви — це дві великі різниці.
https://watch.wave.video/aKCg0PAOu2mvVA9P
Можливо, погода справді підвела — я не звертався до ДСНС за коментарями, можливо, не вистачило фінансування або людей, а може, просто так склалися обставини — форс-мажор, що зробити. Сталося, як сталося. Але питання, яке не дає спокою: чому про це повідомили так пізно? Адже за тиждень, а хоча б за кілька днів — це було б набагато комфортніше для всіх.
Потім у чаті змагань, створеному Федерацією цього року, дні йшли за днями — і це, загалом, дуже зручно. Один чат — усі новини, усі обговорення, всі драми. Хоча одне мене все-таки дивує: чому туди не додають тих, хто не бере участі в офіційних змаганнях, а лише спостерігає? Невже так важко відкрити двері для фанатів? Трохи відчуття дискримінації, чесно кажучи.
Отож, протягом кількох днів після скасування змагань у чаті розгорнулися справжні баталії. Емоції били через край — зрозуміло, люди були розлючені й розгублені: ніхто не знав, коли ж перенесуть змагання, а питань ставало дедалі більше. Агресія іноді проривалася крізь повідомлення, але, чесно кажучи, близько 4/5 питань були цілком доречними і по суті.
До речі, я теж не стримався і поставив справедливе питання: навіщо цьогоріч такі ранні старти, якщо ж виконавці минулорічних змагань усе одно не поспішали підтверджувати свої розряди? Можливо, хтось просто не дуже хоче ускладнювати собі життя — або ж організатори не до кінця продумали графік."
І що зробили організатори після всього цього хаосу? Просто закрили всі чати. Так — просто і без зайвих пояснень. Пізніше оголосили, що змагання перенесли, але спілкуватися чи ставити запитання було ні з ким — чат був зачинений на замок. Відкрили його лише за 3-4 дні до старту, залишивши всіх у напрузі і здогадках.
Розділ 2. Ще одна спроба.
Нарешті була оголошена нова дата — майже через місяць після тих, що довелося скасувати. І ось тут з’явилися перші приємні сюрпризи: організатори взяли на себе оплату проживання та проїзду, а ще організували автобус від старту до готелю і назад. Маленький промінь світла після всього того хаосу.
Пізніше знову з’явилися списки на готель, але ми вже пам’ятали всю цю історію, тож вирішили бронювати як запасний варіант — на всяк випадок. (Спойлер: він не знадобився).
Цікаво було помітити, що всі ТОПи зі Львова, які мали бути на чемпіонаті, від’єдналися від змагань. Бо за тиждень після ЧУ стартує Чемпіонат Європи в Італії, у Тірано, і для них це справді пріоритет. Вони мудро вирішили не витрачати зайві сили, гроші та, найголовніше, не ризикувати травмами — пропустити ЧУ. Та все ж деякі львівські спортсмени вирішили завітати на чемпіонат — доказ того, що дух змагань у них живий і непохитний.
Розділ 3. День змагань естафети.
Якщо ви дочитали до цього моменту, то вже маєте загальне уявлення про те, як готувалися до змагань і що з ними сталося. А тепер — час зануритися у саму суть події, у художній розповіді пройдемося цими двома днями змагань.
Естафета відбулася в суботу. Таймінг був відомий заздалегідь, але організатори вирішили ще раз нагадати про нього в п’ятницю — напевно, щоб ніхто не заблукав у деталях і не пропустив початок.
Я, Владислав Мазунін та Ярослав Джус вирішили їхати на авто. Вирушили з міста Бровари о 05:40 — майже відразу після комендантської години. Маршрут пролягав по лівому березі Дніпра, через Черкаси. Ранкові години, тиша на дорозі, а попереду — довга поїздка і незабутні змагання.
Дорога виявилася досить гарною, хоч і з кількома ділянками, де ремонтували ями — без цього, як у нас заведено, ніяк. Їхали трохи менше чотирьох годин і прибули о 09:40. Виватажились, розтягнули ноги і направились до реєстрації. Нагадаю, що учасники, які мешкали в одному готелі із суддями, мали змогу забрати свої стартові пакети ще в п’ятницю — отже, ми були серед тих, кому довелося чекати.
Змагання відкрили досить рано — майже за годину до старту, даючи всім час налаштуватися, розім’ятися і відчути той передзмагальний азарт, який наповнює повітря перед великим випробуванням.
Цікавинка — стартовий коридор для передачі естафети розташували між двома арками, що виявилося дуже зручно. Нас почали збирати вже о 10:30, за пів години до старту, а самі змагання мали розпочатися о 10:40. Організатори явно поспішали — спека давалася взнаки. Та, чесно кажучи, ті додаткові 20 хвилин не зіграли б особливої ролі, адже дистанція у 2×10 км триває близько 3–3,5 годин. Різниця у старті на 20 хвилин — це майже ніщо, коли попереду чекає пекуче сонце і нещадна спека.
Ще більш дивним було те, що дистанцію 2×5 км пустили всього за 5 хвилин після старту 2×10 км, хоча в регламенті було чітко прописано різницю у 2 години. Якби я, скажімо, брав участь у коротшій дистанції, то приїхав би близько 12:30, і, уявляєте, був би здивований, дізнавшись, що старт уже давно відбувся…
Стартували по двоє — по одному учаснику з кожної команди, з інтервалом у 10 секунд.
Коло естафети має 2,5 км, набір висоти 20м. Йдуть по черзі, пройшов коло і твій учаник по команді пішов, і так змінюєтесь.
Щоб краще розповісти про змагання, я розділю свою оповідь на кілька важливих розділів: траса, розмітка, суддівство та апеляції. Кожен з цих аспектів матиме свою історію, свої нюанси і свої сюрпризи.
Траса естафети.
По факту дистанція була майже ідеальною — мій гаджет показав 116 метрів на чотирьох колах (можлива похибка, але це норма). Коло — 2,5 км, і починається воно з плавного спуску: місцями легкий, місцями досить крутий, так що аж хочеться побігти вниз. Потім — повільний підйом, а далі — затяжний, близько 300 метрів, але досить плавний. Тут можна йти за всіма правилами технічного регламенту, навіть ногу на прямій не згинаючи — на відміну від "Буковиці", де ми карабкалися вгору, мов альпіністи.
На трасі мене чекав несподіваний сюрприз — машина, яку було не так просто обійти, і стадо… корів! Так, не помилився — п’ять корів, які мирно паслися на ділянці траси. Їх я зустрів на 2-4 колі, а от на першому вони десь сховалися.
Поверхня була напрочуд сухою: ґрунт на сонці так висох, що палка, коли влучала у нього, нагадувала старий “радянський асфальт”. Було трохи гальки та сухої трави, тож пилу вистачало, але сама траса — досить непогана. Просто її варто було трохи краще підготувати — і все.
Розмітка(маркування) естафети.
Відверто кажучи, це була найгірша розмітка з усіх змагань, що я бачив цього року. Але щоб не здаватися надто категоричним, наведу конкретні приклади: я сам заблукав один раз — пройшов зайвих 200 метрів; Андрій Блануца — двічі; Влад Мазунін теж двічі. І це не поодинокі випадки — дівчата з інших клубів теж плуталися. Загалом, щонайменше половина спортсменів хоча б раз повернула не туди і наробила зайвих метрів та хвилин.
Скажете, що було багато поворотів? Ні, не зовсім. Трек — він же наочний, правда? Там іноді йдеш прямо кілометр, потім один поворот, знову прямо, потім ще поворот… і так далі. Було і огороджувальна стрічка, і таблички зі стрілками, і судді на ключових ділянках. Але розмітка… була слабкою. Дуже слабкою. Коли підходиш до повороту — не завжди ясно: наліво, прямо чи направо?
І найцікавіше — тижнем раніше на “Відкритому чемпіонаті Київщини” була присутня Пані Сичова. Я бачив, як вона проходила трасу. Якось я зранку закінчував маркування одного з поворотів, і вона пройшла повз мене з фразою: "А ти думаєш, що учасники підуть не туди?" Тепер розумію, скільки правди було в цих словах. =)))))
Суддівство естафети.
Суддів на трасі було небагато — хоч коло й було 2,5 км, я нарахував десь 8 осіб, можливо, трохи більше. Але цікаво, що іноді від одного судді до іншого пролягало аж 300 метрів, а іноді і понад 700 метрів! Особливо на спусках — там ні душі, можна бігти скільки завгодно і без контролю. Над спірними поворотами суддів чи волонтерів просто не було. Одним словом, їх явно бракувало, і розставили їх, на мою думку, не дуже вдало.
Щодо якості суддівства — це вже інша історія. Були і жовті картки, і зауваження, і навіть поради. Деякі судді записували все на телефон — що, звісно, відкривало можливість обговорити ситуацію пізніше. Інші ж були категоричні й непохитні. Загалом, суддівство залишило по собі враження “середнього рівня” — ні блискуче, але й не катастрофа.
Апеляція.
Чи ви колись подавали апеляцію, коли не погоджувалися зі своїм результатом? Коли вам ставили жовту картку з додаванням +30 секунд штрафу або навіть кілька за порушення, про які ви були впевнені — це не ви? Раніше мені було байдуже, але цього разу вирішив спробувати.
Наша команда Ч/Ч зайняла почесне 2-ге місце, програвши всього +5 секунд лідерам. Програли — і програли, боротьба була справді запекла! Але найбільше мене обурило те, що і мені, і Владу Мазуніну присудили по жовтій картці. І ось тут я вирішив: треба діяти — напишу апеляцію.
До речі, у технічних правилах було чітко прописано:
8.7 Учасник змагань має право оскаржити рішення судді щодо дискваліфікації, протягом 30 хвилин після фінішу та опублікування попередніх результатів, подавши в суддівську колегію протест, відео/фото фіксацію та інші докази.
Результатами опікувався пан Анатолій — справжній професіонал своєї справи. Він миттєво фіксував кожен показник, оперативно рахував і негайно публікував результати. Завдяки йому все йшло чітко і без зайвих затримок.
Як тільки всі перетнули фінішну лінію, стартове містечко почало розпадатися на очах. Спека, втома, думки про другий день та купа справ — причин, щоб швидко збиратися, було багато. Люди пакували свої речі у коробки й чохли, поступово розходилися… І саме тоді під’їхали результати.
Я ж вирішив: «Час подати апеляцію». Попросив пана Анатолія попередньо опублікувати результати й оголосити, що на оскарження є всього пів години. Але, чесно кажучи, вже ніхто цим не хотів займатися — думки були далеко від суддівських протоколів.
Тож у той момент почалася справжня лотерея: розбирай рюкзак, шукай аркушок, ручку, планшет, суддівські записки, з’ясовуй хто кому що поставив… Добре хоч у мене було відео моєї помилки, а от у Влада Мазуніна — ні. Він навіть не пам’ятав, хто йому жовту картку виніс. І як тоді довести свою правоту? Без відеофіксації чи фото — ніяк.
Але повернемося до мене. В правилах ТР чітко написано:
8.4 Жовта картка – суддя, не зупиняючи учасника, пред’являє жовту картку, голосно називає номер учасника та повідомляє причину, робить помітку в суддівському протоколі. Одна жовта картка дорівнює 30 с, яка додається до результату учасника. Кількість жовтих карток не обмежена.
Як це було в мене? Суддя знімає на телефон, називає мій номер, помилку і каже, що дає мені жовту картку… але саму картку не показує. Ніби як «тут помилка, а картки — ні, беріть на слово».
Звісно, помилка була — до судді жодних претензій. А от питання до Технічного Регламенту: чи вся ця процедура вручення картки має бути відпрацьована по кроках, як це прописано? Бо як вона не виконана повністю — чи вважається тоді рішення дійсним? Знавці ТР, дайте відповідь, будь ласка!
Я навіть на місці, поки писав апеляцію, запитав про це. Мені відповіли: «В одній руці телефон, в іншій — планшет, не дуже зручно картку показати». На що я лише сказав: «Та секундочку планшет під бік підтримаєш — і картку спокійно покажеш». Ну, мабуть, я придираюсь, але ж я не правила писав, правда? :)
Якщо процедура вручення картки не виконана до кінця — що робити? Просто цікаво.
Після цього нашу заяву прийняли, і всі роз’їхалися по своїх справах.
Розділ 3. Готель.
Як я вже згадував, федерація організувала житло безкоштовно — за кошти платників податків, так що особливо скаржитися не доводиться. Тих, хто жив у двомісних номерах, розмістили у готелі «Марія», а нас — у тримісних «Єлисаветград». Ми якраз потрапили у другу категорію.
І знаєте що? Це був величезний плюс. У нас був тримісний номер із власним, одним-єдиним балконом — майже як свій власний шматочок свободи серед цього спортивного хаосу. Невеличка, але приємна розкіш, яка навіть у такій метушні додає настрою.
Спілкувався з усіма учасниками — і всі без винятку залишилися дуже задоволені умовами проживання. Неважливо, у якому готелі хтось зупинився, атмосфера була на найвищому рівні. За це величезне дякую організаторам — таке відчуття, що про нас таки подбали.
До речі, ще один приємний бонус: від готелю до місця змагань і назад курсував безкоштовний автобус. Цим сервісом скористалася значна кількість учасників, і це неабияк полегшило життя всім нам. Ще один плюсик у карму організаторам!
Після поселення, душу та трохи відпочинку у всіх виникло одне спільне бажання — нормально пообідати чи хоча б повечеряти.
Посиділи з харківськими друзями, трохи відпочили, поговорили про все на світі — і день тихо, але приємно завершився. Іноді саме такі моменти заряджають більше за будь-які змагання.
Розділ 5. День індивідуальних змагань.
Ми розуміли, що старт буде ранній — організатори про це заздалегідь попередили.
До речі, місце проведення індивідуальних змагань виявилося зовсім іншим. Якщо естафета проходила в парку — яскрава, драйвова і відкрита, — то тепер нас чекала «лісова» траса. Дві різні локації — це, без сумніву, великий плюс: різноманітність завжди додає гостроти.
І одразу відповім на питання, яке піднімав раніше: на естафеті виступило 30 учасників у двох категоріях, а на індивідуальних змаганнях — аж 107! Втричі більше. Причина, на мою думку, проста — відстрочений м’язовий біль, який у народі називають «крепатурою». Естафета була важкою, насиченою емоціями, і навіть якщо вживати магній, вітаміни чи інші препарати — на наступний день відновитися повністю просто неможливо. Ми не стали винятком. Тож твердження одного з організаторів про те, що хтось приїде виключно на естафету, а на індивідуальні дистанції — ні, не справдилося. Це було зрозуміло з самого початку.
Отже, після сніданку почали збиратися, усвідомлюючи, що день обіцяє бути ще спекотнішим. Локація була зовсім іншою — приїхали за годину-півтори. Стартове містечко цього разу виявилося простішим, ніж на естафеті. Організатори вже були на трасі, а ми тим часом розминалися, готуючись до нових випробувань.
Старт відбувся без змін таймінгу, спочатку чоловіки 10км, по 1 людині кожні 10 сек, потім жінки 10км також по 1 людині, далі за ними одразу 5 км все так само, у кінці дітки.
Дистанція V класу "Пересічена місцевість" – 10 км, набір висоти 120 м, 1 коло 5 км.
Щоб краще розповісти про змагання, я розділю свою оповідь на кілька важливих розділів: траса, розмітка, суддівство, фінал замагань.
Перед початком змагань нам надіслали трек траси, щоб ми могли попередньо оцінити, що чекати. Основна відмінність старої і нової траси — невеличка ділянка у нижній правій частині, що нагадувала форму “печінки”.
Траса індивідуальних змагань.
Отже, почну з головного. Знову впевнився, що індивідуальні змагання треба було проводити в перший день, бо траса виявилася на дві голови складнішою. По-перше, набір висоти на два кола (10 км) був значно більший, ніж заявляли організатори: не 120 м, а у мене показало 161 м, у інших — 168-177 м, а у когось навіть 180 м! Так, похибка пристроїв є, але аж на 40-55 метрів — це вже занадто.
До того ж, довжина дистанції теж була більшою — 10,6 км, а у деяких учасників і 10,8 км.
Траса йшла за годинниковою стрілкою. Перші 25-30% шляху пролягали лісом, далі відкриті поля під пекучим сонцем, а потім досить круті підйоми назад у ліс. Одразу згадалося минулорічне ЧУ на Буковиці — подібні виклики=))))
Коли ми розверталися, заходили у ліс — і тут мене буквально “вдарило” я прям бачу як зідрали кусок траси “серпантину” у Броварах, і саме ця ділянка лісу, довжиною близько 600-700 метрів, була найкращою частиною маршруту. Тут — ідеальна земля, прохолодна тінь із проблисками сонця, і хоч поворотів було доволі багато, але розмітка була ідеальна, і бігти було дуже комфортно.
Особисто мені ця ділянка здавалася трохи вузькою для Гайдів, адже там багато корінців і крутих поворотів. Після розмови з ними, вони сказали, що все нормально — пристосувалися.
Далі траса вела через болото — так, не жартую, ми справді перестрибували болото! Ось воно потрапило у кадр.
Після виходу з лісу ми потрапляли у відкрите поле, де на нас чекали ще три підйоми і спуски. Особливо запам’ятався останній підйом — досить затяжний і вимотуючий. На цій ділянці, близько 4-го кілометра, ми йшли майже прямою лінією вздовж річки, що розташовувалась праворуч.
Потім дорога вела до фінішу, після чого треба було робити ще одне коло і знову проходити той самий маршрут.
З неприємного — земля знову була суха, ніби висохлий асфальт, крім невеликої ділянки “серпантину”, де земля трохи м’якша і можна було трохи розслабитися. Траса була насичена підйомами і спусками — саме такими, що змушували тебе буквально балансувати між бажанням бігти і необхідністю берегти сили. Адже бігти на таких схилах — не можна, а затриматися — означає знову входити у ритм, що зовсім не просто.
Особливо запам’ятався один невеликий, але дуже крутий підйом перед пунктом гідратації, який, певно, залишив слід у пам’яті всіх учасників. Особисто я, як лижник, навіть ставив перед собою дві палиці, щоб «загнати» себе на цей підйом — настільки він був крутий.
Щодо пунктів гідратації — одного було явно замало. Добре було б мати ще один, розташований після серпантину, коли виходиш з лісу і знову йдеш полем. У спеку такий додатковий «освіжаючий» момент був би дуже доречним і допоміг би краще справлятися з навантаженням.
Розмітка(маркування) індивідуальних змагань.
Організатори наслухалися “відгуків” маркування на естафеті, як всі губилися, і видно було що працювали над цим. Чесно кажучи - воно було на голову вище, от чесно. АЛЕ є як завзвичай одне НО. Точніше їх два. Перше. Я сам особисто повернув не туди, це трапилося на ділянці, як ми вийшли з лісу і піднімалися по полю знову, вдалечені був суддя, а до нього було 3 шляхи: перед, і трошки з ліва та права, і ви уявіть - ну от жодної позначки немає. Потім хтось мені там сказав що там десь була стрічка яка порвалася і улетіла. Таке враження що розмітили 4км+ а останній км якось та і дійдуть. Друге. Якщо уважно подивитесь з права - на треку є 2 зони: маленьке коло та велике де траса пересікається у прямому сенсі. Організатори розділили по центру цю ділянку, і поставили там суддів. І хоч і все добре, але я маю 3-4 приклада коли люди зробили по ще одному колу, хтось маленький а хтось +1,5км. Бо їм не показали там напрямок і все. Через це втратили лідерство у своїх вікових групах, а Пані Марія у абсолюті. Ну дайде більше вказівників, більше стрічок, ще чогось. До речі коли йшов перше коло, трасу ще ходили та до розмічали. Ніби і розумієш що краще набагато ніж було на естафеті, а ніби думаєш що все одно люди погубилися і не туди пішли. Особливо більше і немає чого додати.
Суддівство індивідуальних змагань.
Це вже хороший знак, що організатори звернули увагу на недоліки і збільшили кількість суддів, особливо на поворотах — це дійсно дуже важливо для правильного орієнтування. Але, як я сказав, навіть трохи більше суддів на критичних ділянках зробило б велику різницю.
Можливо, ще б допомогло, якби судді не просто стояли, а активно «керували» учасниками, особливо в місцях, де траса неочевидна. А також варто розглянути можливість додаткових вказівників або навіть тимчасових огороджень, щоб мінімізувати плутанину.
Особливо більше додати немає чого. А ні, згадав. На 2 колі, на останньому пагорбі на полі, після чого йдемо прям вздовж річки на фініш, стояв останній суддя(так він був останній на трасі перед фінішем). Виходить ще 1 км+ ми йшли самі, точніше я бачив як передімною навіть бігли, але не про це.
Так ось, коли я збирався на цю останню гору, і проходив повз суддю, суддя дала мені жовту карту за порушення чогось, отримав так отримав, але я запам’ятав фразу її: “Я тебе знімати не буду, але жовту ти отримаєш” ))))
На фініші мені звичайно було цікаво за що, але відео немає нажаль, просто було б цікаво подивитися) Але фраза як мем в мене вже))) В минулому році було: “Ти надто сильно відводиш руку назад, на тобі червону”. В цьому році це))
Фінал змагань.
Після фінішу нас очікували медалі фінішера.
Холодна вода — як маленький острівець порятунку посеред спеки, що обпікає шкіру і спалює сили. Медична допомога поруч, на випадок, якщо хтось не витримає цю сутичку з природою і собою. Все працювало, як годинник, хоч і не без дрібних недоліків. Перший день, звісно, стартове містечко виглядало яскравіше, більш живе, але й другий був на висоті — головне, що всі були готові до випробувань.
А потім — результати. Відчуття, що в другий день трохи просів, але ж буває. Зрештою, що маємо, те маємо — йдемо далі.
Розділ 5. Нагородження.
Цікава організаційна знахідка — три різні локації для трьох ключових подій: естафета в одному місці, індивідуальна гонка в іншому, а нагородження — зовсім в іншому куточку. Чи це плюс, чи мінус — питання відкрите. З одного боку, розподіл може розвантажити локації, надати кожному заходу свій унікальний простір, але з іншого — може створити плутанину і зайві клопоти для учасників та глядачів.
Отже, нам обіцяли «центр туризму» — уявляв собі щось грандіозне: велика сцена в затишній будівлі, красиві коридори, які ховають за собою історію.
А насправді все відбувалося просто на відкритій території: банери, запрошені гості з владою, ведучий, який тримав подію в тонусі. Ніби й не менш святково, але без того пафосу, на який сподівався.
Усі щиро дякували одне одному — теплі слова лилися без упину, міцні рукостискання, обійми, посмішки, що гріли навіть у спеку. Ще на початку змагань нам казали: тут з’явиться перші МСУ — майстри спорту України. Бо КМСУ, кандидати у майстри, уже цього року розмножилися, мов грибочки після дощу, і ось нарешті хтось підтвердить статус чи його здобуде. Про МСУ — трохи пізніше.
Почалося з нагородження естафети — першого дня змагань. І от тут у мене виникло певне здивування. Раніше організатори чітко писали, що якщо буде менше п’яти команд — нагородження не відбудеться. Тож нагадаю, скільки було команд і які саме:
2х10км: Ч/Ч - 1; Ж/Ж - 3; Ч/Ж - 4.
2х5км: Ж/Ж - 5; Ч/Ж - 3.
Відверто кажучи, призових місць по категоріях було практично у всіх, окрім Ч/Ч на 10 км. Думаю, пояснювати, чому так вийшло, зайве — ситуація й без того зрозуміла. Ми й не прагнули нагороджень.
Але ось що зробили судді — замість того, щоб по справедливості вручити нагороди за категоріями Ж/Ж і Ч/Ж на кожній дистанції, просто об’єднали всіх у абсолют. Від цього справедливість розсіялась: чоловіча команда без проблем забрала призові, а жіноча — ні.
Чи було це справедливо? Звісно, ні. Розумію, що, можливо, не вистачало медалей чи подарунків, але ж реєстрація відбувалась заздалегідь, усі команди були відомі, і перенесення змагань — це не причина знімати нагороди.
Така ситуація залишила після себе гіркий присмак, якого не вдається легко виправдати.
Стосовно нагородження індивідуальних змагань, у регламенті прописано участь/нагородження:
18-29 років; 30-39 років; 40-49 років; 50-54 років; 55-59 років; 60-64 років; 65-69 років; 70 та старші.
По факту, як завжди, багато категорій об’єднали — великий привіт 18-49 у чоловіках і жінках, та всі інші теж були об’єднані. Зараз почую відповідь, що в цих категоріях менше 5 учасників і тому їх об’єднують. Але у відповідь хочеться сказати: “Дайте ті медалі людям, які їх заслужили!” Вони два дні під сонцем ходили, ставили особисті рекорди, старалися і проїхали пів країни. І їм байдуже, що буде написано у офіційних чи розрядних протоколах. Ми обговорюємо це не вперше, але поки що зрушень немає. В цілому ж всі були задоволені. Правда, був форс-мажор — переплутали 1-е і 2-е місця, але ситуацію швидко виправили.
Чемпіонат України — подія всього лише раз на рік. Один раз! І тут, замість блиску, ми маємо брак коштів. Якщо не вистачає, чому б не зробити стартовий внесок трохи більшим? Не 600 гривень, а хоча б 800, а то й 1000. Адже це лише один раз на рік — трохи більше вкластися зараз, а взамін отримати справжнє свято спорту. Уявіть собі: кращі траси, бездоганне маркування, достатня кількість суддів, нагородження для кожної категорії, медалі, що хочеться тримати в руках довго-довго... І призи — не просто символічні, а справжні, від меценатів і спонсорів. Так, трохи більша сума, але і подія, яка залишить по собі яскраві спогади на цілий рік.
Після нагородження ми повільно попрощалися з усіма — зі знайомими, друзями, навіть із тими, з ким лише кілька днів ділили спільну боротьбу і втому. Подякували організаторам.
Дорога назад, як завжди, здалася легшою — можливо, тому що тепер за спиною вже були всі емоції і переживання. Час промайнув швидко, і вже ввечері ми були вдома, серед близьких і рідних, у тиші, що так контрастує з динамікою змагань.
Ось так минули ці два дні — спекотні, емоційні, наповнені боротьбою, що не давала ні на секунду розслабитись. Підтримка була шалена, іноді ти відчував, ніби вся траса дихає разом із тобою. Організація, хоч і не ідеальна, все ж тримала руку на пульсі, дозволяючи змагатися і отримувати задоволення від кожного кроку.
Розділ 5. Розряди
Напевно, цей момент варто було додати до опису нагородження, але я вирішив винести його окремо — щоб він звучав особливо.
Перед самим початком церемонії Федерація оголосила про важливу подію — у Кропивницькому з’явились перші майстри спорту України. Першими стали Андрій Блануца та Ганна Кухар. Обоє заслуговують на це, без сумніву. Андрій — переможець українських змагань, активний діяч і організатор стартів. Ганна — чемпіонка і призерка не лише українських, а й європейських та світових змагань зі СХ.
Але найбільше несподіванкою стала інформація про третього майстра спорту — Іллю Галілейського. Так, це я. Той, хто вже понад два роки постійно щось критикує, сперечається з федерацією, радить і тикaє пальцем. І ось — найвище спортивне звання. Чи заслужив я його? Відверто кажучи, ні. Певен, що на моєму місці мав би бути хтось інший — наприклад, Влад Мазунін, або хтось із учасників, хто набрав кращий рейтинг і проявив себе на цих змаганнях.
До речі, десь вище я писав що стосовно розрядів МСУ - були цілі тактики серед учасників, команди та міст. Так у прямому сенсі. Я просто нагадаю що необхідно зробити щоб отримати МСУ:
Це зараз 2 умови на яких можна виконати МСУ, звичайно для цього ще необхідно інші умови, на ЧУ вони є, там лише необхідно зібрали людей з високим рейтингом та різних областей.
Що таке рейтинг це ось:
Чим вище звання спортсмена — тим вищим має бути рейтинг змагань. І це не випадково: престижні старти дають у тричі більше рейтингових балів, ніж менш важливі. Саме тому на найпрестижніших змаганнях — отримати КМСУ чи МСУ — набагато легше, бо там рейтинг “важить” більше.
Щоб у естафеті виконати норматив на Майстра спорту України (МСУ), потрібно, щоб у змаганнях брали участь щонайменше 8 команд з різних областей (до речі, Київ і Київська область — це різні регіони). Рейтинг змагань має бути не нижче 630+. З цих команд тільки одна, найкраща, отримає право на присвоєння звання МСУ. Тобто, з 16 учасників команди лише двоє отримають це почесне звання.
До того ж, у СХ раніше ще не було жодного МСУ, лише КМСУ. Для рейтингу враховуються результати перших 6 команд, а серед 12 учасників має бути не менше 10 кандидатів у майстри спорту і 2 — першого розряду.
Важливо також, що рейтинг рахується окремо для чоловічих, жіночих та змішаних команд — це додає складності організації. Мабуть, організаторам варто було провести опитування, щоб зрозуміти, скільки команд з якої категорії планують брати участь, і, можливо, зробити старт лише для Ж/Ж та Ч/Ж — це моя особиста думка.
Повертаючись до естафети: спочатку заявилось 7-8 областей в абсолютному заліку, але після того, як Львівська та ще кілька областей знялися, рейтинг змагань став нижчим. Особисто я дуже хотів би бачити Львівську область у естафеті — це додало б гостроти і справжнього суперництва.
Щодо рейтингу індивідуальних змагань — тут усе набагато простіше і водночас цікавіше. По-перше, завжди велика кількість учасників, і вони представляють різні області, що саме по собі підвищує престижність турніру. По-друге, рейтинг теж має бути не нижчим за 630+, але на відміну від естафети, тут одразу 1-3 місця можуть претендувати на присвоєння звання МСУ. Це мотивує боротися за найвищі позиції кожного року.
Звісно, це абсолютний залік, і часто виникають питання щодо об’єднання чоловіків та жінок в одну категорію — чи правильно це, чи ні, — однозначної відповіді я поки не маю. Особисто я не бачив фінальних протоколів і розрядів, тож можливо, коли буде повна інформація, всі ці питання стануть зрозумілішими і те, що я зараз описую, «рухне як картковий будинок під час землетрусу».
Оскільки виконання нормативу МСУ наразі можливе лише на Чемпіонаті України, а Кубки тимчасово відсутні, виникає потреба у новому підході. Я запропонував би у майбутньому запровадити два титуловані змагання — Чемпіонат України та Кубок України, розмістивши їх, приміром, навесні та восени. Це дозволило б не лише розширити можливості для спортсменів, а й надати змагальному календарю бажаного ритму й балансу.
Розділ 6. Плюси та мінуси.
Якщо Ви дочитали аж до цього місця — вітаю! Ви справжній молодець, бо це означає, що Вам справді цікаво. І мушу зізнатися чесно: це мій останній відгук. Відверто — вже трохи набридло постійно писати, пояснювати, радити, як зробити краще, при цьому не бачачи жодних реальних змін і вкладів у розвиток змагань.
Плюс:
Готель;
Автобус від готелю до місце змагань та у зворотньому напрямку;
Естафета;
Стартове містечно естафети;
Вода на старті та на трасі;
Дотриманий таймінг(хоч і були неточності);
Судді знімати на відео порушення;
Швидкі та точні результати;
Фотограв всі 2 дні + нагородження;
Ведучий на нагороджені;
Велика робота організаторів та всіх причетних до змагань;
Зустріч зі всіма учасниками та знайомими, потужне суперництво та чудове проводження часу;
Погоду, так спекотно але нарешті літня.
Мінус:
Маркування трас. Особливо у перший день;
Не оголошення попередніх результатів(поки сам не наголосив);
Не відповідність висот та довжині на другому дні траси;
2 дні змагань, доволі важко;
Об’єднання категорій на нагороджені;
Закритий час та відсутня комунікація з учасниками;
Скупий стартовий пакет, як і нагородження.
Але як не було гарно чи погано. Це все пророблена робота. Низький уклін кожному хто прийняв участь у організації чи допоміг їй відбутися. Це велика робота і дякую за це.
Вітаю всіх з перемогами, зі подоланням таких ваджких змагань. Вітаю клубів та тренерів та їхнії учнів з новими спортивними розрядами.
Сподіваюсь ви гарно відпочили, повні сил та енергії і до зустрічі на майбутніх змаганнях та бережіть себе!
Слава Україні!!!
