Бачить Бог, я не хотіла цього робити...
На написання цієї невеличкої (або величенької) статті мене надихнула дискусія, що нещодавно розгорілась у соціальних мережах.
Якщо коротко: славнозвісне видавництво “Астролябія” опублікувало анонс свого нового перекладу Танідзакі Джюн’їчіро, у якому, звісно ж, послуговувалися системою Поліванова. На справедливе обурення користувачів видавець разом із перекладачем не забули назвати всіх незгодних “хєнтайщиками з кліповим мисленням”, “придонними хамуватими плебеями”, “болотяною флотилією”, “пристосуванцями” та “полум’яними патріотами”, а на наступний день іще й викотили статтю на захист полівановки. От про неї, власне, сьогодні й побалакаємо.
Посилання на статтю спеціально лишаю, аби кожен міг самотужки ознайомитися та оцінити "аргументацію" (якої, на мою скромну плебейську думку, усе одно не було).
Вступ
На випадок, якщо це важливо, одразу уточню: не маю освіти японістки, не маю радянських рИгалій.
Просто дуже сильно люблю мови, фонетику, гребу купи літератури, слухаю фонетистів, відвідую лекції з перекладу й редактури, вивчаю японську. Ноунейм із цих ваших інтернетів.
Також на старті хочу зазначити, що говорити ми сьогодні будемо про "середньостатистичну інкубаторну унормовану" українську мову й про таку ж "середньостатистичну інкубаторну унормовану" японську.
Діалекти, суржик, акценти — це прекрасно й чудово, це багатство й різноманіття, але вони не особливо релевантні в цьому дискурсі. Нам потрібно "базову" японську вимову передати засобами "базової" української фонетики. Тож говоримо про еталон звучання, без регіональних особливостей, без урахування нюансів мовленнєвого апарату мовця / слухача, послуговуємося "зразковим" варіянтом.
Розваги тільки починаються…
Отже, пан перекладач пише:
Можливо, доречно нагадати, що м’які можуть бути лише деякі українські приголосні
Тоді також принагідно нагадаю: м'якими можуть бути лише деякі японські приголосні.
А якщо очевидними фактами ми всі вже поділилися, то постає логічне питання: а яке це взагалі має значення?
Так, японський "ш" — м'який, а український "ш" перед "і" — пом'якшений (і це ми в деталях розберемо нижче), але що від цього змінюється? На жаль, ми живемо не у світі рожевих поні та єдинорогів, де кожному звуку іноземної мови можна дібрати стовідсотковий відповідник із української. Але ж суть якраз у тому, щоб дібрати щоякнайближчий, хіба ні?
Зокрема, шиплячі м’якими перед «і» не стають (хоча й пом’якшуються), тому носій української мови сполучення «ші» вимовить досить твердо, з голосним, ближчим до російського «ы», без японської палаталізації приголосного.
"Брехня?" — спитаєте ви?
"Брехня!" — відповім вам я.
По-перше, жодної особливої "японської палаталізації" не існує.
Палаталізація — це явище пом'якшення, воно повсюдне геть для всіх (або більшости) мов у світі. "Японська палаталізація" — це щось штибу "японського дощу" на позначення зливи в Токьо.
Спойлер: від дощу в Лондоні він нічим не відрізняється.
А от теза про "носіїв української, які "ші" вимовляють на російський твердий манер" — це цікаво, тож будемо розбиратися.
І без довгого вступу одразу пірнаємо в пруфи...
1. Як звучить російське "ши"?
шикарный — [ʂɨˈkarnɨɪ̯]
шимпанзе — [ʂɨmpɐnˈzɛ]
шишка — [ˈʂɨʂkə]
шинель — [ʂɨˈnʲelʲ]
Отже, російське "ши" записується двома фонемами:
👉 [ʂ] — глухий ретрофлексний фрикатив, найтвердіший із групи шиплячих фрикативів (/ɕ/— найм'якший; /ʃ/— пом'якшений або середньом'який; /ʂ/ — твердий);
👉 [ɨ] — неогублений голосний середнього ряду високого піднесення. Язикова спинка сильно піднята, язик перебуває у середній позиції, губи розтягнуті, неокруглені.
❗️ У літературній українській мові цей звук не фіксується, є в західноукраїнських говорах (пруф шукайте тут).
2. Але як же тоді звучить український пом'якшений "ш"?
шість — [ʃisʲtʲ] або поширено помилковий варіянт [ɕisʲtʲ]
шістсот — [ʃiˈsːɔt] або поширено помилковий варіянт [ɕiˈsːɔt]
навершя — [nɐˈu̯ɛrʃʲɐ]
решітка — [reˈʃʲitkɐ]
Отже, українське "ші" теж записується двома фонемами (і є ще бонусна "помилкова"):
👉 [ʃ] або його палаталізований (пом'якшений) варіянт [ʃʲ] — глухий ясенно-твердопіднебінний фрикатив, середньом'який у групі шиплячих фрикативів (нагадую ще разок: /ɕ/— найм'якший; /ʃ/ (наш випадок) — пом'якшений або середньом'який; /ʂ/ (російський випадок) — твердий).
👉 [i] — неогублений голосний переднього ряду високого піднесення. Язикова спинка сильно піднята, язик на передній позиції, губи розтягнуті, неокруглені.
👉 бонусна помилкова вимова, яка настільки поширена серед українців, що її навіть зафіксували: [ɕ] — це, як ви могли здогадатися, найм'якший у групі шиплячих фрикативів. Тобто українці в середньому схильні навіть сильніше пом'якшувати "ш", що передує "і", ніж то насправді потрібно.
Проміжний висновок:
1. Українське "ші" та собаче "ши" не схожі жодною фонемою.
2.
Український “ш” пом’якшується без японської палаталізації приголосного
Це неправда, тому що палаталізацію ми спостерігаємо: унормовану у словах "навершя" та "решітка" й помилкову (але поширену) в похідних від "шістки".
3.
носій української мови сполучення «ші» вимовить досить твердо, з голосним, ближчим до російського «ы»
Це теж радше фантазія на тему. Ну, ви знаєте, "адін язик, адін нарот, а у расіян ще й "ши" не пом'якшується".
До речі, на користь мого "плебейського припущення" процитую одного… мгм… “цікавого” мовознавця, Павловського (1822 рік):
Ви ще кажете, що літера и у Малоросіян вимовляється дещо м'якіше, ніж ы: це значить, що ви говорите ще більш невизначально, ніж я. Бо який існує середній тон між ы та и? хіба тільки в іноземців, що недавно в Росії живуть… …У цих словах ви скрізь почуєте від Малоросіянина, якби він став їх вимовляти, чисте ы: бо вони, як і всі інші Росіяни, маючи голосові знаряддя досконалі, вимовляють чисто і ясно всі букви
Щось нагадує, не думаєте? 😏
Але не зупиняймося на цьому, рушаємо до справді важливого питання.
3. То як звучить японське し?
塩 — shio — [ɕio̞]
親切 — shinsetsu — [ɕĩɰ̃se̞t͡sɨᵝ]
新幹線 — shinkansen — [ɕĩŋkã̠ɰ̃sẽ̞ɴ]
若し — moshi — [mo̞ɕi]
私 — watashi — [ɰᵝa̠ta̠ɕi]
辞書 — jisho — [d͡ʑiɕo̞]
Помітили спільність? У всіх прикладах оце таке таємниче й незрозуміле "ш" позначається однією фонемою:
👉 [ɕ] — глухий ясенно-твердопіднебінний фрикатив. Як пам'ятаєте, найм'якший у ряду шиплячих фрикативів.
👉 Ну й бонусом, у деяких випадках (moshi, watashi) "і" з し передається фонемою [i] — тою самою, що передає голосний звук у словах "шістка", "решітка" і в якому пан перекладач якогось біса вбачає "И".
❗️ Тобто, зовсім простою мовою: японське "ші" — найм'якше, українське "ші" — середньом'яке, російське "ши" — тверде.
Але тут є ще одна цікавинка.
Знаєте, де ще ми зустрічали [ɕi]? О так, у помилковій "пом'якшеній" вимові "шістки" [ɕisʲtʲ] .
Тобто так, неправильна українська вимова похідних від слова "шість" дає нам ІДЕНТИЧНИЙ, ТЮТІЛЬКА-В-ТЮТІЛЬКУ звук, як і し в деяких японських словах. Ой, як незручно.
А шо ж там у полівановців?
Ну, і якщо вже пішла така гулянка, нумо ще полівановку зачепимо.
Поціновувачі цієї транскрипційної системи (яку сам Поліванов узагалі транслітерацією назвав) ну ДУУУУЖЕ полюбляють розповідати, що російське "сі" набагато ближче до японського し. З'ясовуємо...
4. Як звучить російське "си"?
симбиоз — [sʲɪm⁽ʲ⁾bʲɪˈos]
марсианин — [mərsʲɪˈanʲɪn]
максимум — [ˈmaksʲɪmʊm]
ситро — [sʲɪˈtro]
*далі шукайте самі, заради бога, дуже важко згадувати слова з "си” 😭*
Отже, у всіх випадках у собачому "си" спостерігаємо одну-єдину фонему:
👉 [s], а точніше його палаталізована версія [sʲ] — глухий ясенний фрикатив. Не бачите тут частини про "твердопіднебінний"? Це означає, що звук артикулюється тільки кінчиком язика (а не, як у випадку з [ɕ] — середньою частиною язика + кінчиком).
Самі потестуйте: скидаєте повітря на кінчик — виходить "с-с-с", піднімаєте центральну частину язика до піднебіння — уже "ш-ш-ш".
❗️ Висновок по поліванівському "так намноґа бліже к аріґіналу, всьо как у японцав":
👉 Японський [ɕ] м'ягесенький. Передавати його палаталізованими звуками — ґуд.
На палаталізацію здатна як українська "ші", так і російська "си".
👉 Японська [ɕ] перебуває у групі шиплячих фрикативів.
Українська [ʃ] теж перебуває в групі шиплячих фрикативів. Механізм їхнього творення й звучання вельми схожий.
Російська [s] — просто глухий фрикатив. Без "шипіння". Відрізняється і за звучанням, і за механізмом творення.
👉 Українське "ші" може абсолютно точно відтворювати японське "ші" (як от неправильна вимова "шістки") або максимально наближатися до нього ("решітка", де спостерігаємо палаталізацію шиплячого).
Російське "си" ніколи й за жодних умов цього не зробить.
І я могла б легко зробити таку ж добірку про "чі/ті", але що? Але пра-а-а-а-авильно, "ми так слишим, нам так удобнєє, ми так прівиклі" 🤡
Хвилинка-цікавинка
До речі, у буремну добу живемо, пані та панове: відносно нещодавно, у січні 2024 року в Японії заговорили про те, що система латинізації Гепбьорна має стати офіційною (на відміну від Кунрей-шікі, який затверджений зараз і на якому базується полівановка). І це навіть при тому, що Гепбьорн там і так повсюдний і використовується навіть при записі імен у документах. Тобто японці як носії мови чудово усвідомлюють і бачать, що "сі"-кання й "ті"-кання — це хуйня з-під коня, а от українцям уперто намагаються нав’язати “прівичку”.
Післяслово з маленьким підпалом
Моя емпатична (чи трохи скажена) натура не дозволяє мені пропустити кілька вкрай неприємних маніпуляцій, які пан перекладач озвучив у своїй “епохальній праці”. Наприклад:
З особливим ентузіазмом підтримали транскрипцію з «ші/чі» перекладачі японських коміксів «манга». Наскільки мені відомо, цей рух починався з самодіяльних перекладів з англійської мови, тож «шікання» й «чікання» на англійський копил переглядачі коміксів, які на момент появи перших українських перекладів уже встигли надивитися їх із перекладом англійською, сприйняли, наче щось природне.
Маю зауважити, що “цей рух” не починався з любителів манґи. “Цей рух” (а саме “рух за коректну транскрипцію”, напевно) започаткували Анатолій Діброва та Василь Одинець, які ще в 1944 році, за 50 років до Федоришина, у співпраці з японськими фонетистами розробили проєкт власної системи. Але що ж із нею сталося? Правильно: ні — ху — я. Тому що радянська окупаційна влада знищила всі доробки, а суспільне й культурне життя тодішніх українців сильно потерпало від російської культурної експансії. Ну але та, чого вже, усе ці кляті манґочитуни.
Далі ще прекрасне:
У жодній з вивчених мною праць українських авторів на тему японської фонетики не використана сучасна наукова методика. Фонетика починається з запису спектрограм, продовжується визначенням об’єктивних параметрів, які вможливлюють розрізнення звуків, вимагає обчислень для обґрунтування тверджень про подібність чи відмінність тощо. В опублікованих працях цього нема, все зводиться до розмов про формування звуків у мовному апараті.
По-перше, хочеться спитати: а Поліванов, значить, у своїй системі може похвалитися "аналізом спектрограми"? Гадаю, уся спільнота залюбки б ознайомилась, чесне слово.
Хоча, на практиці, знову маємо фірмове: "ну, радянщині ми й так віримо безумовно, а от українчики мають тридцять гопаків станцювати, відринути надбання світових фонетистів, власних науковців в еміграції (як сучасних, так і історичних фігур), проробити їхню роботу з нуля й от тоді їх, так і бути, можуть послухати"...
Ну, а по-друге... Це такий логічний і дискусійний абсурд, що мені хочеться плакати, тому зупинятися на цьому довго не буду. Нумо так: не можна самотужки вигадувати "початок фонетики" й "сучасну наукову методику", критерії подібности й відмінности, а потім намагатися нав’язати ці вигадані обмеження дискусії своєму опоненту.
Методології вивчення звуків існують різні, усі вони валідні за певних умов (на відміну від снобізму в стилі "ось таке я хаваю, а решта — то дітки бавляться"), у тому числі — і аналіз артикуляції / мовленнєвого апарату, до якого я пару разів апелювала тут.
Остаточний висновок
Система Поліванова (й усі побічні, розроблені на її основі) — просто шмат історії. Вона не відповідає сучасним вимогам про максимальне збереження оригінального звучання, вона не відтворює звуки японської мови в якнайкращий спосіб і, найголовніше, вона ніколи не створювалась із урахуванням фонетики української мови.
Мені трохи сумно, що ця дискусія й досі постає в перекладацькому полі, хоча, на мою особисту думку, українське суспільство вже таки визначилось, що йому насправді потрібно.
