Автори: Керрі Андерсон та Майкл Кіммейдж для Horns of a Dilemma на War on the Rocks
Оригінальний подкаст був опублікований 26 квітня 2024 року
Керрі Андерсон: Ласкаво просимо до подкасту «Horns of a Dilemma», подкасту Texas National Security Review, який є партнерством між організацією War on the Rocks і Техаським університетом в Остіні. Мене звати Керрі Андерсон, я випусковий редактор Texas National Security Review. Далі буде презентація Майкла Кіммейджа, який розповість про свою нову книгу «Колізії: витоки війни в Україні та нової глобальної нестабільності» (Collisions: The Origins of the War in Ukraine and the New Global Instability). Він пропонує свій погляд на війну і деякі політичні рекомендації.
Майкл Кіммейдж: Отже, академік в мені хоче почати з того, щоб окреслити те, що я скажу. Тому я почну з того, що скажу кілька слів про назву книги, чому вона називається «Колізії», а не «Колізія». Звідти я піду далі. Не знаю, чи можу я зробити спойлер про статтю в Wall Street Journal, яка вийде наступного тижня, але я зроблю спойлер про книгу, про чотири висновки з неї. Я буду радий підсумувати ці висновки для вас сьогодні ввечері. А потім я спробую сформулювати деякі висновки щодо політики, оскільки, на мою думку, саме в цьому полягає завдання Центру Клементса і багатьох з вас, присутніх у цій аудиторії, спробувати зрозуміти, як ми можемо звернутися до минулого, щоб прийти до обґрунтованих і дієвих ідей щодо здійснення політики. І я запропоную кілька політичних рецептів, фактично три, які ґрунтуються на історичному аналізі, представленому в цій книзі. І я не сумніваюся, що у вас виникне багато запитань. І ми зможемо розпочати жваву розмову про минуле, теперішнє і майбутнє у зв'язку з жахливою війною, яку ми розглядатимемо цього вечора.
Причина, чому книга не називається «Колізії», що було б розумною назвою для книги про війну, полягає в тому, що вона випливає із самого задуму та аргументації книги. У певному сенсі, це те, що відкрилося мені як автору лише під час написання книги і стало зрозумілим у процесі її написання. І це те, що війна в Україні, війна, яка почалася чи то в 2022, чи то в 2014 році, - це не одна війна. Це, насправді, кілька війн. І щоб зрозуміти природу цієї війни, її логіку, її динаміку, важливо розібрати ці три окремі війни. І я підозрюю, що ми могли б придумати ще більше рамок, у певному сенсі, більше війн, які також є предметом розгляду в цьому конкретному конфлікті. Перша і найбільш очевидна - це війна між росією та Україною. Це свого роду серія вторгнень з боку росії, починаючи з 2014 року. І це є центральним елементом, серцем і душею цієї війни. Але не менш важливою, я б сказав, є війна, яка відбувається між росією і Європою. Не оголошена війна, не відкрита війна, не війна відкритих боїв, але, тим не менш, невід'ємна від того, що відбувається на полях битв в Україні, і від її ширшого контексту. І, по-третє, повертаючись до теми війни, яка триває між росією і Сполученими Штатами - я думаю, що це визначення не буде неправильним. Це дуже важливий вимір речей. Тому я просто «розпакую» кожну з цих трьох війн, скажу кілька слів про кожну, а потім перейду до висновків, які представлені в книзі.
Я не думаю, що мені потрібно зупинятися на тому, що росія і Україна були ключовими. Очевидно, що процес прийняття рішень в росії, як Джеремі щойно згадав, є рішенням фактично однієї людини. Саме рішення Путіна розпалюють війну. Війна ведеться, безумовно, російською армією. І ця війна стосується в першу чергу цивільних осіб і народу України, але це екзистенційна битва за збереження Україною своєї держави, свого устрою, своєї культури, своєї цивілізації і своєї свободи обирати бажаний для себе майбутній курс. Це, звичайно, те, в чому Путін хотів би відмовити Україні, і це те, за що, окрім виживання, бореться Україна, і ми могли б побачити це в усіх різних битвах цієї війни. І я думаю, що все це досить знайоме.
Тож я перейду до рамки війни між росією та Європою, яка, на мою думку, є знайомою та інтуїтивно зрозумілою, але також потребує пояснень. Драма війни починається у 2009 році. І це ще не війна, це не військовий момент, але це програма, розроблена Європейським Союзом після саміту НАТО 2008 року, на якому Україні було обіцяно членство в НАТО, але не було надано плану дій щодо членства. І в якості своєрідної компенсації Європейський Союз запропонував так звану програму Східного партнерства для шести пострадянських країн - Молдови, білорусі, України, Азербайджану, Вірменії, Грузії. А ідея з боку Європейського Союзу була відносно скромною. Вона полягала в тому, щоб забезпечити легальний бюрократичний шлях не для членства України в ЄС, а для більшого ступеня комерційної, правової, міжлюдської участі. Таким чином, це майже бюрократична ініцатива Європейського Союзу, а не те, що було б на перших шпальтах газет у 2009 році. Це ставить дилему перед лідером України, президентом України з 2010 по 2014 рік Віктором Януковичем, який певним чином хоче підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом і перебуває під певним тиском, щоб зробити це, і в той же час не хоче підписувати і перебуває під тиском Москви, щоб цього не робити. Тож він грає в те, що стає для нього неможливою грою, жонглюючи всіма цими різними м'ячами, і врешті-решт він вирішує не підписувати [Угоду про асоціацію], і це рішення викликає революцію в Україні. Частково саме таким чином Янукович розібрався з розчаруванням від того, що не підписав Угоду про асоціацію, але революція починається наприкінці 2013 року, а потім набирає обертів у січні та лютому 2014 року. Ця революція досягає успіху. Янукович тікає до росії пізно ввечері 21 лютого 2014 року або рано вранці 22 лютого, а через кілька днів росія анексує Крим або запускає процес анексії Криму, а потім протягом наступних тижнів і місяців росія починає своє вторгнення на схід України або на Донбас. Це видатна послідовність подій. Що я хочу підкреслити тут, так це те, що Європа просто важлива для наративу і важлива для історії. Ми можемо перемотати вперед до 2022, 2023, 2024 років. Європа була абсолютно ключовим учасником війни. Значна частина військової та фінансової підтримки України надходить з європейських країн. Багато українських біженців були прийняті Німеччиною та іншими країнами, і для президента Зеленського, а також для багатьох людей, які становлять переважну більшість в Україні, європейський шлях розвитку країни залишається винятково важливим. Це одна з кількох причин, чому Україна воює, а Україна, яка не є Європі, є однією з військових цілей росії. Отже, йдеться не лише про поразку України, що, безумовно, є метою Путіна, але й про недопущення того, щоб Україна стала частиною Європи.
Тому я думаю, що ми могли б говорити в історичних термінах про росію і Європу і сказати більше, але я поки що залишу цю тему і перейду до третьої рамки війни або третього колізії - росія і Сполучених Штатів. Сполучені Штати не беруть активної участі в програмі Східного партнерства, це програма ЄС. Росіяни хотіли б, щоб ви повірили, що Сполучені Штати брали активну участь у революції на Майдані 2013-2014 років. Я не думаю, що це так. Я не думаю, що у цього твердження є багато доказів, але це правда, що коли в Україні завершилася революція і в травні 2014 року до влади прийшов новий президент, Петро Порошенко, між Україною і Сполученими Штатами розвинулися досить важливі відносини. Частково це правові та політичні відносини, частково - інституційні, різні американські інституції, які починають розвивати свою присутність в Україні, але частково це також і військові відносини. І це все на тлі, безумовно, рішень Путіна, які він ухвалюватиме в період між 2015 і 2022 роками. І ще один спосіб, у який залучені Сполучені Штати, - це санкції проти росії після анексії Криму та вторгнення на Донбас. США фактично керують санкціями, Європа трохи запізнилася з вступом у цю гру, але ви можете бачити, що в цьому сенсі Сполучені Штати знаходяться на передньому плані і в центрі цієї історії. І якщо ви проаналізуєте риторику, яка лунає з Кремля - я не знаю, наскільки вона відображає реальне бачення світу Кремлем - але ця риторика ставить Сполучені Штати в абсолютно центральне місце в цій історії. Отже, Європа - це маріонетка, набір режимів-маріонеток, вона виконує накази Вашингтона, а противник, з яким бореться росія, як стверджує Путін, як стверджують кремлівські ЗМІ, - це насправді не Україна і не Європа, а Сполучені Штати. Тож і тут ми бачимо центральне місце Сполучених Штатів у цій історії. Сполучені Штати - і ми можемо повернутися до цього, оскільки за останні кілька днів з'явилося так багато новин з цього приводу - також були ключовим постачальником військової допомоги Україні. І це те, що ви повинні розуміти і як допомогу в «сирому» вигляді, матеріальну допомогу, а також цілевказування і розвідку, що, ймовірно, не менш важливо, ніж матеріальна допомога.
Отже, США є ключовим учасником конфлікту, як вони вимальовуються в російській уяві, і я думаю, що для президента Зеленського рішення, які приймаються в Сполучених Штатах, мають велике значення для продовження війни в Україні. Тож ми бачимо, як ці три колізії перетинаються. Що я хотів би сказати в якості висновку, коли мова йде про ці три колізії - так це те, що кожна з них є досить різною. Це не ідентичні колізії. Я не думаю, що вони мають однакові точки відліку. Я не думаю, що вони завершаться однаково. Я не думаю, що вони мають однакову логіку чи динаміку. Тому я вважаю, що необхідно аналітично розставити їх у трьох різних місцях і думати про них як про різні та окремі, хоча вони багато в чому перетинаються. І якби у нас було більше часу, ми могли б розглянути багато глобальних вимірів конфлікту. І є, насправді, низка глобальних колізій, які відбуваються і навколо війни в Україні. І тут не треба обмежуватися трьома - можливо, існує чотири, п'ять, шість, сім, вісім колізій, які відбуваються.
Гаразд, щодо висновків. Отже, маючи три колізії, у мене є чотири висновки для вас, які викладені в останньому розділі книги. І я пригадую, що книга досягла своєї точки неповернення, коли ви вже не можете багато чого змінити, в день заколоту Прігожина, тобто в червні минулого року. І я був трохи наляканий. Тобто, я не знаю, чи був я в жаху від заколоту, бо важко було зрозуміти, що думати в реальному часі. Але я жахнувся від думки, що це зруйнує мої висновки, тому що це велика подія. А що, якщо росія розвалиться на шматки і не буде більше Путіна, і мої висновки не спрацюють? Можна сказати, що Путін врятував мене від цієї дилеми, позбавившись Прігожина саме так, як він це зробив. І тому я думаю, що висновки - три з чотирьох моїх пунктів у висновку - все ще залишаються в силі. Щодо четвертого можна поставити більше запитань, я думаю, що сьогодні я можу описати його дещо інакше, ніж рік тому.
Отже, мій перший висновок полягає в тому, що росія свідомо вирішила, Путін свідомо вирішив відокремити росію від Заходу. Захід означає Європу і Сполучені Штати, але, можливо, щось більш широке та символічне, ніж будь-яка географічна одиниця. І я вважаю, що радикалізм цього рішення заслуговує на те, щоб чітко і рішуче підкреслити, що Путін робить те, чого не хотів робити жоден російський лідер з часів Пєтра Пєрвого. Навіть у випадку з більшовиками, які, як може здатися, привели країну в дуже незвичне місце після революції - вони, в тому числі, переймали західну філософію і західні технології. Радянський Союз вів багато справ з Веймарською Німеччиною і все ще багато в чому був частиною Європи. І те, що зробив Путін, - це відрив росії від цього. На мою думку - завжди важко точно знати, як працює розум Путіна - але на мою думку, я не думаю, що для Путіна це є альтернативною вартістю, втраченою вигодою внаслідок війни. Іншими словами, я не думаю, що у нього є набір військових цілей, що [розрив] відносин із Заходом стали болючою жертвою, але це те, що він мав зробити. Я думаю, що це неправильно з точки зору розрахунку Путіна. Я думаю, що розрив із Заходом - це і є сенс війни. Це створить іншу росію. Це змусить росію будувати інші економічні та партнерські, а можливо, і союзницькі структури. І це, звичайно, виправдає той тип автократичного правління, який Путін встановив за останні 24 роки в росії, і в певному сенсі назавжди поховає питання демократії, верховенства права і, як ви розумієте, західних стилів політики. Звичайно, чи вдасться Путіну це зробити - це вже інше питання. Але з точки зору намірів, я думаю, що розрив із Заходом є частиною стратегічного бачення, яке лягло в основу рішення про вторгнення 24 лютого 2022 року в той спосіб, в який Путін його здійснив. Від початку війни ми спостерігаємо еміграцію ліберально налаштованих росіян, що орієнтуються на Захід, близько мільйона осіб. Ми також спостерігаємо шалене поширення антизахідної риторики, дуже високий рівень репресій і пошук у ЗМІ та офіційній культурі свого роду реакційної російськості, яка дуже чітко спрямована проти Заходу. І я просто думаю, що нам потрібно відійти на крок назад від самої війни, яка так поглинає [нашу увагу] в своїх деталях, щоб визнати величезну важливість цього моменту і цього зсуву. Я також не думаю, - і це остання теза, яку я висловлю під цим висновком - що будь-якому майбутньому російському лідеру, тобто будь-якому російському лідеру після Путіна, буде легко повести росію в зовсім іншому напрямку. Я міг би пояснити це наступним чином - умови повернення росії на Захід були б наступними: виведення всіх своїх солдатів з України, виплата репарацій Україні та згода на визнання військових злочинів, слухання, трибунали, відправлення, можливо, тисяч росіян до Гааги. Ймовірність того, що російський лідер буде готовий зробити все це, на мою думку, надзвичайно низька. Тобто, можна уявити собі російського лідера, який був би менш антизахідним, ніж Путін, але як ви збираєтеся вийти з цього кута? Це дуже, дуже складне завдання. І я не думаю, що коли Путін дивиться на це, що для нього це якась трагедія. Він дуже чітко усвідомлює, що робить російські еліти та російське суспільство співучасниками війни. Багато медійних спектаклів, які ми бачимо з Кремля, насправді спрямовані на створення цієї співучасті у війні. І якщо росія не зазнає поразки, як Німеччина в 1945 році, мені важко уявити, що вона змінить свій курс, і я кажу це з величезним жалем для нас, тому що це означає, що ми матимемо цього супротивника, ймовірно, дуже довго. І я кажу це з великим жалем для народу росії, який буде відрізаний від Європи, я думаю, це дуже прикро для нього. І я не думаю, що вони дійсно отримали право голосу в цьому питанні. Але ми можемо повернутися до питання російської громадської думки і внутрішньої політики трохи пізніше, якщо хочете. Своєрідним симетричним доповненням до цього висновку є моє відчуття, що Україна приєднається до Європи і Заходу внаслідок війни. Отже, це дві речі, які відбуваються одночасно і, звичайно, глибоко пов'язані між собою як політичні та геополітичні процеси. Як саме це станеться, мені дуже важко уявити. Багато залежить від того, як розгортатиметься війна, і особливо від того, як вона завершиться. Це визначить характер відносин України з Європою. І ми можемо мати темні і світлі сценарії, які ми можемо розіграти в цьому відношенні. Але я думаю, що в певному сенсі [певні] переходи вже відбулися. Я думаю, що ми занадто зациклилися на деяких дуже драматичних бінарностях: НАТО - не НАТО, Європейський Союз - не Європейський Союз. Що дуже вражає у війні - війні 2022, а не 2014 року, - так це те, наскільки відданою Європа стала Україні. Зараз ми можемо уявити собі більшу відданість з боку Німеччини та інших європейських країн, але ми також повинні оцінити відстань, яку ці країни пройшли за останні два з половиною роки. І я не думаю, що вони повернуться назад. Я думаю, що існують інші шляхи, якими Україна стане частиною Європи, що лежать більше у площині культури, почуттів та приналежності до певної спільноти. Але ці речі надзвичайно потужні в політиці. І вони можуть стати основою або фундаментом для довгострокових і сильних інституційних зобов'язань. Я наведу лише один невеликий приклад: Wissenschaftskolleg zu Berlin, свого роду елітна академічна та дослідницька установа, протягом останніх півтора року досить наполегливо працювала над створенням низки офісів у Києві. Їхня ідея полягає в тому, що ви будуєте такі наукові та інтелектуальні відносини, ви інвестуєте в дослідження, ви інвестуєте в молодь, у студентів - і таким чином будуєте мережі спорідненості. І я думаю, що це лише один маленький приклад. Існують десятки, сотні, можливо, тисячі подібних прикладів, які об'єднають Україну з Європою, а Європу - з Україною. Україна та Сполучені Штати глибоко переплетені через діаспору, а також через політику та культуру - хоча це, звичайно, трохи більше віддалено з географічної точки зору. Але я думаю, що щось подібне відбувається і там. І це висновки, які я роблю в книжці. Я дотримуюся цих двох висновків і через рік після їх написання.
З третім я маю певні проблеми, і я впевнений, що у нас будуть питання з цього приводу - щодо мого твердження в книзі, що Сполучені Штати будуть глибоко віддані Європі і європейській безпеці. Це повертає нас до тривалих дебатів [протягом] останніх 10-20 років про розворот до Азії, про ізоляціонізм у США, про те, наскільки Сполучені Штати дбають про Європу. Я думаю, що війна демонструє в дуже широкому сенсі, що Сполучені Штати дуже дбають про Європу, що Сполучені Штати відіграють унікальну роль у військовому плані, але також і як сила, що об'єднує. Я б дуже хвилювався за Європу, якби не було США як стрижня режиму санкцій і широкомасштабних зусиль на підтримку України. Я дуже боюся, що Європа вийде з рівноваги, і ви отримаєте більш байдужих португальців і більш рішучих естонців, і їх буде дуже важко об'єднати. І я думаю, що США в певному сенсі необхідні для об'єднання Європи в цьому відношенні. І в певному сенсі те, що США роблять в Україні, дуже гармонійно вписується у велику частину американської історії, яка сягає Вудро Вільсона, якщо не Томаса Джефферсона. І тут роль України як демократії дуже важлива. Я думаю, що Вудро Вільсон дуже добре зрозумів би цю війну. Я думаю, що це вписується у візію Вільсона, етнічне самовизначення, що народи мають право визначати своє політичне майбутнє, робити світ, робити Європу безпечною для демократії. Це фраза, яку можна застосувати до цієї війни. В американській зовнішній політиці є багато старих моделей, які, на мою думку, ця війна відродила. У мене є кілька абзаців у книзі про те, як маркіз де Лафайєт у 1820-х роках виступав у Конгресі. І - я не знаю, як вимовляється його ім'я - угорця Кошута, учасника революції 1848 року, який приїхав і виступив у Конгресі. А потім у 20-му столітті - Вацлав Гавел та інші. А потім у перші шість місяців війни, у грудні 2022 року, Володимир Зеленський приїхав і виступив у Конгресі. І тут, мені здається, є певний континуум. Але, звичайно, останні півроку дещо похитнули це. Трохи складніше сказати, що ця відданість буде залізобетонною чи неминучою. Не думаю, що я міг передбачити, коли закінчував книгу, що така невелика більшість у Палаті представників і парламентські маневри, які зараз відбуваються у зв'язку з цим, можуть призвести до того, що фінансування України буде підірвано до такої міри, як зараз. Це було те, що я просто не міг собі уявити. Тому що, якщо спростити все це, то можна сказати, що більшість республіканців підтримують допомогу Україні. Більшість демократів - за. Білий дім за. Тож це просто продовжуватиметься. Але я думаю, що мені потрібно дещо переосмислити і ретельніше подумати про те, що саме дозволить або не дозволить Сполученим Штатам підтримувати Україну в довгостроковій перспективі. Тому я поставлю знак питання і зірочку або виноску біля цього пункту.
І я завершу свої висновки, а потім зроблю кілька висновків щодо політики для мого справжнього висновку в досить песимістичному ключі, хоча, на мою думку, він є дійсно необхідним в тому числі, для науки, для навчання і для роздумів про теперішній момент. Я відчуваю, що люди мого віку, когорти і покоління (я закінчив бакалаврат у 1995 році) прийшли до дуже ідеалістичного уявлення про те, якою була і буде Європа - Стіна «впала7 за шість років до того, як я закінчив коледж. І я мав багато можливостей подорожувати Європою, яка, здавалося, позбулася стін і, можливо, навіть кордонів. І не було великої різниці між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Росія ніколи не була повноправним членом клубу, але вона не була викреслена з мапи. І що дійсно вражало в Європі, так це її геніальність щодо інтеграції. Важко працювати у сфері американської зовнішньої політики і не бачити американську відданість цій ідеї або принципу, що інтеграція Європи - особливо важлива, я думаю, для адміністрації Обами - інтеграція Європи є моделлю того, як інші частини світу можуть мати справу з розбіжностями, напруженістю і проблемами, історичними образами. Якщо весь світ зможе стати одним великим Європейським союзом, ми будемо там, де нам потрібно бути, або де ми хотіли б бути. І я не думаю, що ця парадигма - і я думаю, що в ній були дірки в той час, коли вона була висунута - але я не думаю, що ця парадигма є тією, яку ми можемо чесно підтримувати в даний момент. І я думаю, що ми повинні визнати реальність: як би не здавалося в 1990-х роках, що в Європі запанував мир, зараз у ній знову, як це часто бувало в її історії, панує війна, і нам потрібно до цього пристосовуватися. Це важке пристосування. Я все ще намагаюся пристосуватися до цього, але Україна, звичайно, знаходиться в центрі Європи. Завжди важко визначити, що означає Європа, але географічно Україна знаходиться в центрі Європи. І я думаю, що геополітично Україна також знаходиться в центрі Європи в даний момент, і Україна в усіх відношеннях перебуває у стані війни. І ця війна величезна. Вона має екологічні наслідки. Це мало наслідки для цивільної інфраструктури України, її комерційного добробуту. І, звичайно ж, для добробуту її громадян, від найстарших до наймолодших. Отже, це не маленька війна. Це не локальна крихітна війна. Це велика війна, і вона пронизує сенс того, чим є Європа. І тому я думаю, що ми повинні прийняти цей зсув. Це не означає, що ми вважаємо, що ця війна триватиме вічно, або що ми повинні прийняти ці рамки для Європи в дусі фаталізму, але це зміна, яку ми повинні прийняти. І я все ще відчуваю, що для мене це робота в процесі. Тому я думаю, що написання цієї книги було частково спробою зробити це і привести нас, як мені здається, туди, де ми повинні бути історично та інтелектуально в цьому конкретному питанні. Це останній висновок, і я дотримуватимусь його і через рік після того, як він був зроблений.
У цій книзі я описую три ідеї щодо політики, і я викладу кожну з них по черзі. Перша - це припущення, що війна буде тривалою. Я думаю, особливо якщо повернутися до першої з двох колізії, російсько-української - за нею стоїть така глибока історія, що мені здається, що цю війну буде надзвичайно складно швидко розплутати. Я вважаю, що росія має «піднятися на дуже круту гору», щоб вести мову хоча б про щось, що нагадуватиме її перемогу. Я думаю, що ми забули про це - можливо, за останні пару місяців, враховуючи новини, які надходять з полів битв - і я думаю, що росія дуже і дуже далека від того, що можна було б назвати перемогою, але росія має великий потенціал, потенціал військової індустрії. І якщо Путін залишиться при владі - або, якщо я не помиляюся, якщо йому на зміну прийде путініст - Путін продовжуватиме вести цю війну ще дуже довго. І я думаю, що те ж саме, з дуже різних причин, справедливо і для України. Для України це екзистенційна війна. Україна не може здатися або поступитися. І повертаючись до 2014-2015 років - Україна була змушена мовчки прийняти втрату своєї території, анексію Криму та російську військову присутність на сході України. І що в результаті цього сталося для України? Росія вторгається в 2022 році з Криму. Це, мабуть, було найуспішнішою частиною російського вторгнення. Тож для України це розрахунок, який просто не можна ігнорувати. Якою б важкою та виснажливою не була війна, ставки занадто високі, щоб Україна могла припуститися будь-якої помилки, і, безумовно, занадто високі, щоб Україна могла поступитися. Тому я думаю, що і тут ми бачимо ознаки, які вказують на те, що війна буде тривалою. Тому для американської політики першочерговою буде чеснота терпіння. Вбудувати терпіння в американську зовнішню політику - це, напевно, одне з найскладніших завдань. Ви можете поставити собі таке завдання, враховуючи мінливість громадської думки та складність нашої політичної системи з Конгресом як рівноправною гілкою влади, виборами тощо. Це, звичайно, нелегко, але це необхідно. І я хотів би почути більше від Білого дому з цього приводу. Ми багато чули про стратегічний провал Росії. Ми багато чули від Білого дому про ставки в цьому конфлікті, і це добре. Я хотів би почути більше про необхідність терпіння. Можливо, це важко зробити за кілька місяців до виборів. Побачимо, як пройдуть вибори. Але якщо вибори не є такою великою зміною з точки зору внутрішньої американської політики, то, можливо, після виборів настане час для того, щоб обґрунтувати необхідність дуже терплячої зовнішньої політики. Я думаю, що американській зовнішній політиці в цьому випадку доведеться вимірювати себе періодами не років, а десятиліть. Це величезний виклик - але таким є мій перший рецепт політики або політичний висновок.
Другий рецепт політики або політичний висновок, який випливає з аналізу книги, з історії, яка розглядається в книзі, - це марність напівзаходів. Я думаю, що ми можемо озирнутися на 2014-2015 роки. Я просто поставлю США і Німеччину в центр цієї історії, тому що я думаю, що багато в чому так і було. Те, що США і Німеччина толерували, коли мова йшла про їхню політику, не щодо росії, а щодо України, було половинчастими заходами і кроками. Що ж, ми зробимо це наполовину, а потім заметемо все під килим і уявляємо, що все вирішиться само собою. Це повертає нас до так званого «Мінського дипломатичного процесу», який виник між вереснем 2014 і лютим 2015 року, коли Німеччина і США, Захід, поставили росії певні умови - вона мала залишити східну Україну, були введені санкції, щоб змусити росію виконати ці умови, але цього не сталося. А коли цього не сталося, що відбувається? Санкції посилюються?. Чи висувається новий набір каральних заходів? Ні, все відбувається навпаки, і ви маєте нормалізацію відносин з росією і забуття про ситуацію в Україні. Напівзаходи і напівкроки. Існує багато причин, чому так сталося. Я думаю, що ми можемо сказати зараз - не звинувачуючи ретроспективно, я не вважаю це особливо корисним - що ми можемо просто вчитися на цих напівзаходах і напівкроках і бачити, що вони були глибоко, глибоко невдалими. Нам потрібен більш сміливий набір політик, і ми повинні взяти на себе більш серйозні зобов'язання, якщо ми дійсно хочемо брати участь у вирішенні проблем у цьому регіоні. Якщо не повертатися до того, про що я говорив хвилину тому, що ЄС і НАТО - це бінарний вибір, і що існують інші способи вимірювання відносин України з Європою і Заходом, якщо це не членство в НАТО або членство в ЄС, які, схоже, не стоять на порядку денному в короткостроковій і середньостроковій перспективі, то є багато інших способів, за допомогою яких зобов'язання перед Україною можуть бути висунуті, проявлені і структуровані. Ми вже маємо двосторонні угоди про безпеку між Україною та Великою Британією, а також між Україною та низкою інших країн. Я думаю, що США можуть почати думати в цьому напрямку. Це не обов'язково має бути членство в НАТО. Це може бути щось більш диференційоване, можливо, більш обмежене спочатку з перспективою розширення в майбутньому, але це не може бути півкроком і півмірою. Росію не перемогти напівкроками і напівзаходами, а Україна не буде адекватно інтегрована в Захід напівкроками і напівзаходами. Потрібна більша сміливість. Я думаю, що історія, в певному сенсі, вчить нас цьому, а історичний досвід, як на мене, надто чітко вказує на ціну, заплачену за напівзаходи і напівкроки.
Нарешті - і це для того, щоб взяти дещо інший напрямок - я вважаю, що підтримка України є абсолютно необхідною для Сполучених Штатів. Як на мене, вона відповідає основним інтересам США. Я також думаю, що якщо війна триватиме п'ять, 10, 15 років, то те, чого США потенційно можуть домагатися від росії, - це «правил застосування сил та засобів» (rules of engagement). Це щось окреме від вирішення проблеми. Це, безумовно, щось окреме від вирішення проблеми шляхом переговорів, і я б не пропонував Сполученим Штатам, Україні чи Європі вести переговори з росією, щоб спробувати домовитися про умови. Я не думаю, що Путін висуватиме умови, відмінні від капітуляції України, але я думаю, що можливо знайти правила гри. Тут, Джеремі, я думаю, ми могли б заглибитися в історію ранньої Холодної війни і подивитися на анархічну конкуренцію, яка була притаманна першій фазі Холодної війни. Потім, коли Холодна війна затягнулася, ви знаходите способи виявити і домовитися про правила ведення бойових дій. Зрештою, Сполучені Штати і росія є ядерними державами, і ми не хочемо, щоб про це забулося в розпал цього конфлікту. Напевно, ми зможемо найбільш відповідально підтримати Україну, якщо знайдемо якісь «правила гри» з росією. Я не думаю, що це буде можливо в найближчі рік-два, можливо, три, але, дивлячись на перспективу, я думаю, що це може бути можливим у майбутньому.
