Оскільки довгоочікуваний український (контр)наступ ніяк не вступить в свою рішучу фазу, все гучніше лунають думки про те, що військові дії загрузли в трясовині позиційних боїв, а війна стала боротьбою на виснаження. Між тим за зовні майже незмінним станом справ на фронтах можна розгледіти чіткий і послідовний розвиток подій, які рухаються в цілком визначеному напрямку.
Для того, щоб зрозуміти, звідки і куди відбувається цей розвиток, треба відповісти на два ключових питання?
Чому союзники надають допомогу Україні, зокрема військову?
Чи може вистачити цієї допомоги для перемоги?
Зміна позиції наших союзників розпочалася, авжеж, 24 лютого 2022 року, коли в одну мить розвіялися на попіл надії цивілізованого демократичного світу на те, що якщо залучати автократичні режими до політичного та економічного співробітництва та не перешкоджати їхньому збагаченню від глобального економічного зростання, то можна приручити ці режими, утримати їх від агресивних дій, особливо від військових. Стало ясно, що конфлікт між демократіями і автократіями є екзістенційним, від якого неможливо ухилитися і який неможливо згладити чи приховати.
Треба віддати належне ліберально-демократичному істеблішменту: коли виявилося, що їхні надії марні – радикальні і далекосяжні висновки були миттєвими, принаймні якщо міряти час мірками міжнародного політичного життя.
Перший і найважливіший з цих висновків полягав в тому, що до можливої, в тому числі і військової конфронтації з Китаєм треба було починати готуватися не вчора, а позавчора. Що-ж, краще пізно, ніж ніколи.
Можна багато написати про те, що саме цивілізований світ робив і буде робити внаслідок цього висновку, проте цей текст присвячений наслідкам другого за значимістю зробленого висновку: мовчазна або явна згода з будь-якими минулими, теперішніми та майбутніми територіальними здобутками автократичних режимів є фактичним потуранням цим режимам, їх заохоченням до наступних агресій, які відбудуться не сьогодні, так завтра. Цього демократичний світ більше допускати не хоче і саме з цієї причини нам почала надходити допомога.
Саме тому прийшло розуміння того, що всі випадки російської агресії на пострадянському просторі мають отримати рішучу і категоричну відсіч, а територіальну цілісність України (включно з Кримом і Донбасом), а також Грузії та Молдови, має бути повністю відновлено. І хоча щодо самої необхідності такої відсічі в раціональних євро-атлантичних елітах панує дивовижна єдність, її характер та інтенсивність викликають багато дискусій.
Необхідність військової допомоги українцям, готовим і спроможним відбити збройну агресію, жодних сумнівів не викликає, така допомога надавалася, надається і буде надаватися. Досвід її надходження переконливо показав, що кожне збільшення якості та кількості переданої зброї призводило до нових перемог української армії: від успішної оборони Києва та витіснення агресора з півночі України через Харківський бліцкриг до визволення правого берега Дніпра.
Висновок, який напрошується з цих фактів, виглядає цілком однозначним: якщо ще додати в кількості і якості зброї – повне визволення України, тобто досягнення основної мети України та її союзників, цілком можливе.
Причому для такого збільшення жодних принципових перепон не існує, саме в цьому випадку коаліція Рамштайн “ще й не починала”. А стриманість в цьому питанні, на яку часто нарікають українці, викликана не відсутністю можливостей, а небажанням робити занадто небезпечним глобальний психіатричний експеримент зі з’ясування справжнього рівня божевілля керівництва агресора: чи виявиться цей рівень достатньо високим, щоб використати ядерну зброю, якщо/коли з’ясується, що конвенційної недостатньо для досягнення поставлених цілей?
Щоб максимально знизити ризики такої, скажемо м’яко, надміру емоційної реакції донори зброї вибрали відому стратегію поступового нагрівання жабки: військові ресурси агресора мали порівняно повільно перемелюватися, викликаючи в результаті неминуче зростання невдоволення усіх верств населення і поступове вислизання важелів влади зі слабнучих рук кремлівських старців. При цьому коаліція Рамштайн уважно спостерігала, як Кремль реагуватиме на перетин намальованих ним же червоних ліній. Коли з'ясувалося, що нічого, крім бурхливих сплесків сумнівного красномовства, такий перетин не викликає – ставлення до цих ліній ставало дедалі більш зневажливим.
В результаті такого розвитку подій станом на зараз наші союзники вважають, що переданої Україні зброї достатньо, щоб за літньо-осінню військову кампанію суттєво зменшити території, окуповані загарбником, причому можливо навіть вдасться очистити її повністю, якщо обставини будуть на нашому боці.
Якщо-ж успіх буде меншим, ніж нам хотілося-б – нічого непоправного не станеться: помилки і здобутки кампанії будуть проаналізовані, нові постачання зброї здійснені — після чого лінію на повне витіснення агресора буде продовжено і відбудеться новий наступ.
І в цьому сценарії є мабуть лише один слабкий пункт: поки що абсолютно не зрозуміло, що робити, якщо армія України повністю звільнить свою міжнародно визнану територію, а армія Росії не припинить бойові дії.
Але ми обов’язково переможемо.
