"Джиммі вісім років, і він героїновий наркоман у третьому поколінні. Це не по роках зрілий хлопчина з рудуватим волоссям і оксамитовими карими очима. Замість веснянок по-дитячому м'яку шкіру його тонких темних рук прикрашають сліди від уколів".
Цими словами починається стаття під заголовком "Світ Джиммі: восьмирічний героїновий наркоман, який живе заради дози", яка вийшла 28 вересня на першій шпальті газети The Washington Post. Джиммі живе в бідному передмісті Вашингтона зі своєю матір'ю-повією та її коханцем-дилером, який і підсадив його на героїн у віці п'яти років. Джиммі майже не ходить до школи, але цікавиться математикою, бо збирається сам стати дилером, коли виросте, а в цій справі потрібно вміти добре рахувати. Стаття викликала фурор: тисячі занепокоєних мешканців Вашингтона телефонували й писали до редакції, а вся поліція вдень і вночі розшукувала Джиммі, щоб забрати його в безвідповідальних батьків-наркоманів. Стаття отримала найпрестижнішу нагороду в журналістиці — Пулітцерівську премію.
Але є одна проблема: ніякого Джиммі не існувало. Авторка статті, Джанет Кук, повністю вигадала і його, і батьків, і всі подробиці статті, крім коментарів справжніх експертів, яких вона теж ошукала разом з усіма своїми редакторами та мільйонами читачів. Кук погоріла на тому, що набрехала не тільки в самій статті, а й у своїй автобіографії номінанта на Пулітцерівську премію: приписала собі диплом престижного університету, який не закінчувала, знання мов, якими насправді не розмовляла, і так далі. Її колишні роботодавці повідомили в редакцію The Washington Post, що вона, м'яко кажучи, вигадує свої заслуги. Серед колег Кук були ті, хто сумнівався в її історії про Джиммі, але їм так і не вдалося подолати опір керівництва — найзаслуженіших і найшанованіших у США журналістів і редакторів. Одним із них був Боб Вудворд, який прославився розслідуванням Вотергейтського скандалу.
Редакція провела внутрішнє розслідування (наприклад, Кук возили районом із проханням показати той будинок, де вона нібито брала інтерв'ю в "Джиммі" і його сім'ї, але вона не впізнавала місць, тому що бачила їх уперше), за підсумками якого Кук довелося визнати фальсифікацію. Вона одразу ж написала заяву про звільнення (і відтоді не поверталася до журналістики та майже не давала інтерв'ю) і повернула Пулітцерівську премію.
Скандал вибухнув жахливий. Відлуння його чути й досі, майже 40 років потому. Тут треба мати на увазі ось що. Хоча перші газети з'явилися ще наприкінці 17 століття, сучасна "справжня" журналістика в тому вигляді, в якому ми її знаємо, народилася зовсім нещодавно. З карикатурних лиходіїв, безпринципних писак, цинічних газетярів, які годували дутими сенсаціями й "качками" невибагливу клієнтуру масових "жовтих" газет довоєнної епохи, тільки з 60-х років журналісти в очах американської публіки перетворилися на "четверту владу", збірний образ Волтера Кронкайта і того ж Боба Вудворда з "The Washington Post": тих, хто безстрашно розслідує корупцію, говорить правду в очі сильним світу цього, зупиняє несправедливі війни та скидає нечесних президентів. І тут The Washington Post, яка до цього публікувала секретні документи Пентагону, попри загрозу судового переслідування, сама завдає такого удару по власній репутації. І не тільки по своїй, звісно.
Випадок із Джанет Кук і "Світом Джиммі" виявив безліч системних проблем в американській журналістиці (практики якої так чи інакше копіює весь світ). І тоді, і зараз, газети та ЗМІ були надвисококонкурентним бізнесом. І не тільки в сенсі конкуренції між різними виданнями, а й усередині кожної редакції. Кожен співробітник і The Washington Post, і The New York Times перебуває під постійним тиском свого редактора, мріє про власну статтю на першій шпальті та Пулітцерівську премію і прагне знайти найгучнішу історію, яка принесе йому славу. Кожному хочеться взяти "золотий" коментар або інтерв'ю у найнедоступнішого героя чи розшукати найексклюзивнішу історію для першої шпальти, але така удача посміхається далеко не всім. Кук вирішила зрізати через подвійну суцільну і просто вигадала героя, порушивши негласний договір про довіру і між газетою з читачем, і між журналістом з редактором. До історії з Кук, якщо журналіст хотів зберегти своє джерело в таємниці (як Вудворд і Бернстайн зі своїм агентом "Глибока горлянка"), він мав право не розкривати його ім'я навіть власному редактору. Після Кук від цієї практики довелося відмовитися.
Але історії, подібні до Джанет Кук і "Світ Джиммі" продовжували відбуватися, повторюючись до найменших деталей. Майже 20 років по тому, наприкінці 90-х, уже в розпал "бульбашки доткомів", молодий репортер Стівен Гласс у старому, надійному виданні The New Republic випустив статтю "Хакерський рай" про 15-річного хакера, який зламав сайт відомої софтверної компанії, що, замість того, щоб здати його поліції або ФБР, взяла його на роботу (міф про те, що таке взагалі можливе, з'явився саме звідти). Гласс був на чудовому рахунку в редакції, тому стаття про новий і ніким ще до кінця не розвіданий інтернет-ринок не викликала нічого, окрім захоплення і заздрості колег.
Але Гласс вигадав усе від початку і до кінця: самого хакера, організацію, в якій він нібито перебував, фірму, яку він нібито зламав і яка його нібито найняла, оголошення, які нібито давала ФБР по радіо з проханням не брати на роботу хакерів. У своїх спробах замести сліди брехні Гласс пішов набагато далі, ніж Джанет Кук: він навіть створив фальшивий сайт фірми Jukt Micronics і телефон, на який під виглядом директора відповідав його брат. Розкрили його в'їдливі репортери першого вебсайту журналу Forbes, які зацікавилися, чому вони ніколи не чули про нібито відому компанію. Вони звернулися за коментарем до редактора Гласса, той зажадав від Гласса пред'явити йому докази існування його героя і навіть звозив до готелю, де нібито, згідно зі статтею Гласса, проходив з'їзд хакерів. Зрештою Гласс зізнався, що все вигадав, і не тільки в цій статті, а й у багатьох інших, і був з ганьбою звільнений. Це настільки відома історія, що вона лягла в основу сюжету фільму "Афера Стівена Гласса" (в оригіналі Shattered Glass).
Юний, талановитий, але болісно амбіційний репортер потрапляє у відоме видання, де зі шкіри геть лізе, щоб довести свою корисність. Спочатку він приписує своєму джерелу дуже яскраву цитату, а згодом і зовсім вигадує джерело і все інтерв'ю, далі почав придумувати цілі сюжети, а його статті потрапляти на першу шпальту, його обожнює керівництво і заздрять колеги. Престижні премії, пошана. Потім комусь із колег чи конкурентів потрапляє на очі деталь, яка викликає у нього підозри. Починається розслідування, ниточки розкручуються, молодий талант відпирається, вигадує дедалі безглуздіші виправдання, але врешті-решт його викривають, він плаче та просить про милосердя, з ганьбою звільняється, газета випускає каяття-спростування.
Автор німецького журналу Spiegel, лауреат багатьох журналістських премій Клаас Релотіус зізнався, що створював фейки. З видання його звільнили. Прославлений журналіст придумував деталі своїх історій, яскраві цитати з вигаданих інтерв'ю, в його історіях фігурували уявні персонажі.
Клаас Релотіус "фальсифікував статті в грандіозних масштабах і навіть вигадував героїв", - йдеться в редакційній статті на сайті Spiegel.
Вигадки містяться в кількох репортажах журналіста, зокрема матеріалах, відзначених нагородами, додали в редакції журналу. Як зізнався журналіст, вигадані факти та коментарі містяться в 14 його репортажах. У самій редакції вважають, що таких матеріалів може виявитися значно більше.
Серед матеріалів із фейками опинилися статті "Останній свідок" - про американця, який присутній на страті в ролі свідка, "Діти левів" - про двох іракських дітей, викрадених бойовиками екстремістського угруповання "Ісламська держава", і "Номер 440" - про ув'язнених в'язниці в Гуантанамо. Усі ці тексти були номіновані на престижні нагороди, за деякі з них Релотіус навіть дістав нагороди.
Те ж саме, слово в слово, але з іншою цифрою, написано в редакційній передовиці "Нью-Йорк Таймс" від 11 травня 2003 року, коли розкрився обман їхнього співробітника Джейсона Блера (див. вище):
The widespread fabrication and plagiarism represent a profound betrayal of trust and a low point in the 152-year history of the newspaper.
Історія продовжує розкручуватися, розкриваються дедалі нові й нові ганебні подробиці "афери Релоціуса", усі видання, для яких він писав, починають перевіряти статті за його підписом, а він — знов-таки, який збіг — плаче, благає про вибачення редакцію, читачів і професію і каже, що він хвора людина і потребує допомоги. Усе це вже багато разів було за рівно таким самим сценарієм. І щоразу здається, що такого удару газета і взагалі журналістика не витримає. Довіра читачів до ЗМІ на історично низькому рівні, а кожен такий випадок на руку професійним брехунам: ну і що, мовляв, усі так роблять, навіть найповажніші та найвідоміші видання!
У 2004 році USA Today, одна з найбільших газет США, визнала, що один з її провідних репортерів Джек Келлі (Jack Kelley) сфабрикував або сплагіатив щонайменше 20 статей протягом останніх десяти років. Келлі писав на такі теми, як тероризм, війна і права людини, і стверджував, що був свідком подій, яких він ніколи не бачив і не міг бачити. Він також використовував фальшиві джерела, документи і фотографії для підтвердження своїх історій. Келлі подав у відставку після того, як внутрішнє розслідування викрило його обман.
4 листопада 2002 року, через рік і два місяці після терористичної атаки проти WTC (башти близнюки) 11 вересня 2001 року, в якій загинуло близько 5000 осіб, The Guardian опублікував повний текст "Листа до Америки", нібито, написаного Усамою бін Ладеном, організатором терористичних актів проти цивільного населення США.
Не думаю, що хтось з журналістів-ліваків тоді займався встановленням автентичністі того листа, плюс традиційне "услишать другую сторону", з високою долею ймовірності було підставою для публікації цього тексту.
Коли біль від атак був свіжим і пекучим, на цей текст ніхто особливо не звернув уваги. В той час американська влада витрачала мільйони доларів на просування своєї точки зору. В тому числі, і на легітимацію рішення про воєнну операцію в Іраці. Відтоді на боротьбу з терористичною пропагандою Аль-Каїди, ІДІЛу та КСІР було витрачено мільярди.
В ЄС створено спеціальні Stratcom Task Force, задачею яких було справлятися з проблемами комунікацій в медіа, в тому числі і в сфері протидії тероризму. В США було створено Global engagement center, покликаний боротися з тероризмом і дезінформацією.
Іншими словами, ліберальний західний світ витратив силу-силенну грошей, щоб пересвідчитися, що люди цього світу бачать реальність певним чином.
У 2011 році Усаму бін Ладена вбили американські спецназівці. І, в результаті, цих мільярдних витрат, що ж ми маємо 22 роки після теракту 9/11?
За останні дні сотні американських тік-токерів записали свої відео про те, як вони прочитали листа Усами бін Ладена, і тепер стверджують зрозуміли, чому терористи вбивають людей, і усім радять почитати бін Ладена...
Американці у китайському Тік-Тоці влаштували флешмоб на підтримку маніфесту Осами Бін Ладена! Просто вдумайтеся будь-ласка в цю фразу!
12 років терорист, що вбив тільки на території США 5000 людей, який усе своє життя провів чи у в'язниці, чи у якійсь дірі серед гір, щоб його не знайшли, проти кого витратили десятки мільярдів доларів... І ось результат. Флешмоб на підтримку мертвого терориста.
Знаєте, що зробили журналісти The Guardian? Вони видалили текст. Журналісти провідного світового ЗМІ тихенько видалили свій же текст. З інтернету. Знаючи про "ефект Стрейзанд" і сервіс archive.org
Звісно — це тільки підкинуло хмизу у вогонь.
Россійська Федерація витрачає десятки мільярдів долларів на створення та поширення фейків та маніпуляції, а також займається підкупом та вербовкою журналістів та інфлюенсерів по всьому світу. Чого тільки вартує публікація в таких виданнях як Washington Post чи Der Spiegel, які прийнято вважати взірцями чесності, але чи дійсно вони є такими?
Керівниця відділення Washington Post в Києві Ізабель Хуршудян, яка кілька років працювала журналісткою в Москві і має величезну кількість знайомих у вірменській діаспорі, в яку входить і один з головних рупорів россійської пропаганди Маргарита Симоньян, від "своїх джерел" дізналася, що саме Роман Червінський підірвав газовий трубопровід Nord Stream 2.
За словами Хуршудян, анонімне джерело повідомило їй, що Червінський служив в ССО, які підготували та організували виїзд шістьох осіб до Німеччини, оренду вітрильника та водолазного спорядження, привезли з собою півтонни вибухівки і підірвали одночасно три з чотирьох гілок газопроводу. Анонімні джерела Хуршудян їй сказали, що Залужний знав про операцію, але збрехав міністру оборони США Марку Міллі про причетність. У своїй статті Хуршудян, не соромиться цитувати російський пропагандистський ресурс ТАСС, на який накладено санкції США, ЄС та багатьої інших держав.
Двадцять четвертого квітня 2023 року американський канал Fox News звільнив Такера Карлсона ― одного зі своїх найпопулярніших ведучих, автора власного шоу Tucker Carlson Tonight і відомого симпатика росії. Звільнити Карлсона вирішив особисто власник холдингу News Corp, якому належить Fox News, ― медіамагнат Руперт Мердок. Карлсон так загрався в своїх прокремлівських заявах, що на телеканал подали до суду і це коштувало каналу 787,5 мільйона долларів.
Карлсон послідовно підтримував брехливі аргументи росії як до, так і після вторгнення. Він поширював російську конспірологічну теорію про американські біолабораторії на території України. Володимира Зеленського Карлсон називав «темною силою та інструментом тотального знищення». Він виступає проти допомоги Україні та за налагодження відносин із путінською росією.
Карлсон ― послідовний трампіст. Тому, коли в січні 2021 року Трамп не визнав результати виборів і заявив про свою перемогу, Карлсон повністю його підтримав. Він заявляв, що нібито у штаті Джорджія підрахунок голосів сфальсифікували, звинуваючуючи компанію Dominion Voting Systems, що розробляє машини для підрахунку голосів в тому, що ті були спеціально налаштовані так, аби видавати результати на користь кандидата Байдена. Dominion подала до суду, звинувативши Fox News у наклепі.
Юристи Dominion змогли довести, що у приватних бесідах і листуваннях Карлсон сумнівався в заявах Трампа, Пауел і Лінделла про фальсифікації. А отже, свідомо вводив в оману глядачів, а не просто помилявся. За те, щоб не доводити справу до суду присяжних і не допитувати свідків, Fox News заплатив Dominion $787,5 мільйона.
Чому взагалі журналісти брешуть? Звідки беруться такі історії? Чому вони такі однакові? Журналісти — теж люди, схильні до тих самих вад, що й бухгалтери чи каскадери. Лінь, марнославство, гординя. Багато хто хоче бути журналістами, хоча справи в індустрії йдуть дедалі гірше й гірше, шанс на реальний успіх ще менший, ніж за часів Вудворда і Бернстайна, конкуренція вкрай висока. Оскільки нічого, жодні гроші не зрівняються з відчуттям, яке відчуваєш, коли тобі в руки потрапляє якась ексклюзивна інформація, якась важлива таємниця, далекий відблиск якогось злочину, прихованого від очей громадськості. І ось ти всіх виводиш на чисту воду, твоє ім'я сяє на першій шпальті або головній сторінці сайту, крутиться лічильник переглядів, соцмережі вирують, тобою захоплюються і тобі заздрять колеги, читачі пишуть подяки, тебе номінують на престижну премію...
...але шанс, що все буде саме так, мізерно малий. Похмурі люди, яких ти насилу вмовив на інтерв'ю, недорікуваті й нічого цікавого сказати не можуть. А єдиний вартісний коментар у тебе не для друку. А відважний активіст, який бореться проти пригноблення котиків або вирубки унікальних фікусів, виявляється душним мудаком і до того ж печерним антисемітом і противником ГМО. А ідіотам читачам подавай зрозумілі драматичні історії, в яких є чітко окреслене добро, що перемагає карикатурне зло (і обидва при цьому дають ідеальні цитати під запис), інакше вони не дочитають далі підзаголовка. А керівництво вимагає трафік. Коротше, журналістика — це життя, сповнене розчарувань.
Тому спокуса приписати герою більш ефектну цитату або взагалі вигадати його є надзвичайно великою. Це азарт, це наркотична залежність, які завжди супроводжує згубний самообман — а раптом ніхто не помітить, а раптом пронесе. І часто проносить!
І тут вступають у справу ті самі стандарти.
Стандарти якості в журналістиці — це як імунна система, навіть абсолютно здорова людина не може жодного разу в житті не застудитися. Вони полягають зовсім не в тому, що ніхто ніколи не вигадує і не помиляється, як прагнуть себе переконати люди, які постійно шукають виправдання своїй власній моральній нікчемності. Скільки б сотень сторінок не було у твоїй редакційній догмі, вона ніколи не буде сильнішою за людський чинник: лінощі, марнославство або неправильно витлумачене почуття справедливості, яким виправдовують брехню задля порятунку.
Якщо ви уважно подивитеся на всі випадки, які я описав вище, то ви серед інших усталених сюжетних елементів обов'язково виявите один, який проходить червоною ниткою крізь усі ці історії: журналіст із того самого видання, в якому спершу зароджуються легка підозра, потім чітке усвідомлення, що його підлеглий, колега або начальник брехун і фальсифікатор. Часто він ризикує аж до звільнення, намагаючись донести це до інших, з величезними труднощами долає опір колективу, його звинувачують у наклепі на шанованого журналіста через заздрощі. І завжди, у кожному випадку, коли обман розкривається, проводиться масштабне внутрішнє розслідування, його результати стають цілковито публічними, видання багаторазово просять вибачення і проводить публічну роботу над помилками.
Ось це, власне, і є ті самі "стандарти західної журналістики". Вони не найвидатніші, вони постійно і регулярно дають збої, правда далеко не завжди тріумфує, але вони є. І ці стандарти формувалися багато десятиріч у результаті низки скандалів, ганебних провалів, навіть трагедій через журналістську безвідповідальність або лінь. А нам необов'язково їх усі повторювати! Ми можемо просто взяти та користуватися! Але я не те щоб сповнений оптимізму з цього приводу, тому що у нас найпатологічніших, найвдоволеніших брехунів зовсім не заведено карати, а навпаки нагороджують ефірами в прайм-тайм, навіть просте вибачення крізь зуби вважається чимось надзвичайним. Стандартам нізвідки взятися, якщо жодними наслідками їхнє порушення не загрожує.
P.S. Настав час усвідомити, що немає ніякої “сферичної дезінформації у вакуумі”. Що фактчекінг і медіаграмотність — це просто красиві слова, які насправді не вирішують проблему. Що збільшення кількості круглих столів, конференцій та брошур не зможуть перемагати ідеї підкріплені методологією рефлексивного управління, бо в метамодерні не існує єдиної істини, а світ не розділяється на правду і брехню. Бо, настала епоха постправди, в якій факти більше не мають значення.
