Тільки-но побачивши її на полиці «Вівату», я зрозуміла: мені треба. Яскрава багатообіцяюча обкладинка від КСД, впізнаваний стиль Поланіка і слова про світ моди в анотації — я просто не могла пройти повз «Невидимих монстрів». І це дійсно було абсолютно того варте.
Отже, «Невидимі монстри» Чака Поланіка — роман, опублікований у 1999 році. Прочитавши його, стає зрозуміло, чому Поланіку відмовляли в його публікації, називаючи історію «занадто нервуючою». Як і я зі своїми статтями, ця книга мала дочекатись свого часу, аби вразити публіку і — на відміну від мене — здобути всесвітню славу.
Історія розповідає про колишню модель Шеннон Макфарленд, яка втратила нижню частину обличчя внаслідок автокатастрофи, і тепер, ховаючись за вуалями, подорожує разом із новою подругою та колишнім хлопцем, займаючись шахрайством. Однак не можна сказати, що тут є чіткий сюжет: він переплітається з минулим героїні, наповнений роздумами про світ моди та ексцентричними сценами.
З першого до останнього речення різкий та динамічний стиль Поланіка тримає в напрузі, а нелінійна оповідь змушує не хотіти відриватись від читання, аби не загубити маленькі деталі суцільної картини. Однак це не схоже на затягнутий серіал, де зміна сюжетної лінії викликає нудьгу: тут кожен «стрибок» важливий та викликає без перебільшення екстаз.
Поланік, створивши аморальних персонажів, піднімає питання моральності. Герої калічать себе через та заради краси, однак це лише декорації заради іншого, більш глибинного питання — сенсу життя. До того ж, історія відбувається під час епідемії СНІДу в США, а отже велику роль тут грають ЛҐБТ-персонажі.
Окрім головної героїні, сюжет знайомить нас із ще декількома дійовими особами: Еві Котрел — найкращою подругою Шеннон, Бренді Александер — жінкою, яка подарувала героїні «нове життя», та колишнім хлопцем Шеннон, Манусом Келлі. Також оповідачка багато згадує про своїх батьків та брата Шейна. Усі вони мають власні історії, деякі викликають відразу й роздратування, деякі — співчуття та розуміння.
Перше, що кидається в очі у тексті — і що я найбільше люблю в книжках Поланіка, — це повтори. Якщо у «Бійцівському клубі» оповідач виражає емоції через приписування їх органам тіла, то в «Невидимих монстрах» це фотограф в голові героїні, що просить її дати йому злобу, сором, амнезію — словом, увесь спектр почуттів, через який проходить Шеннон і який не може виразити словами (буквально).
Друге і, мабуть, найочікуваніше — це сюжетні повороти. У першій же сцені книги ми дізнаємось частину її кінцівки, а отже в усіх наступних нас переслідує питання — як все до цього дійшло? Із плином тексту питань стає ще більше, і вже на останній третині роману доводиться відкладати книгу кожні дві сторінки, аби переварити шок від прочитаного. Важко назвати це приємним шоком, оскільки Поланік показує далеко не найкращі сторони людства, але все ж таки хочется: відчуття, коли дізнаєшся ключові моменти сюжету та самостійно складаєш пазл із зачіпок в голові, дійсно неймовірно приємне.
Однак саме через те, що сюжетні повороти починають видаватись один за одним, кінцівка книги здається перенасиченою подіями, і в якийсь момент я відчула легке розчарування — можливо, через те, що все звелось до сміховинно, на мій погляд, простої моралі. Після «Бійцівського клубу» я очікувала ще один посібник з неправильних життєвих рішень, але на його фоні «Невидимі монстри» видалися доволі позитивними.
Отже, якщо ви хочете пізнати психологічний виворіт бьюті-індустрії та насолодитись динамічною історією з абсолютно непередбачуваною кінцівкою — дуже раджу прочитати «Невидимих монстрів» Чака Поланіка. Це історія, яка відправить вас у нескінченну подорож деталями, бекґраундами, дорогими маєтками та модельними зйомками.
