«Похованого велетня» Кадзуо Ішіґуро я читала досить довго. Спочатку змушувала себе перегортати по кілька сторінок на день, адже оповідь не особливо чіпляла. Потім, сторінки після сотої, я трохи пришвидшилася, адже й історія почала набирати обертів. Останні двісті сторінок я подолала за два дні, але не тому, що книга раптом перетворилася на екшн, а тому, що я просто хотіла вже дізнатися до чого вів автор.
Так от, в центрі сюжету – старе бритське подружжя, яке одного дня вирішує навідати свого сина, який живе десь в іншому поселенні. Вони, мабуть, і раніше зібралися би, проте їх землі окутала імла, яка стирає спогади. На своєму шляху ця пара зустрічає славетного лицаря Ґавейна і ще двох саксів. Я не буду вдаватися в подробиці, що посприяло цій зустрічі, щоб не спойлерити сюжет, а опишу власні враження від нього.
Із позитивних рис хочу виділити прив’язку до легенд про короля Артура (хоча тут події відбуваються вже після його смерті, а сер Ґавейн – старезний дід) та історичне тло – період завоювання саксами бритських племен. Автор досить своєрідно обігрує це в романі, і читачі, які хоча би трохи не знайомі з історією Британії, ймовірно так і не зрозуміють на що саме була ВЕЛЕТЕНСЬКА метафора. До мене це усвідомлення прийшло десь у другій половині роману.
Мені сподобалася міфологічність історії. В сюжеті час від часу мелькають оґри, дракони, фейрі… та острів (той самий, але його не називають), хоча вони майже ніколи не з’являються на першому плані. Ішіґуро їх навіть не описує як слід. Дві третини роману я сумнівалася, а чи справді усі вони існують. У мене було враження, що я дивлюся на історію крізь густий туман, за яким ледве видно нечіткі постаті. Як і головні герої цієї історії.
Щодо слабких сторін… Це дещо театралізовані діалоги. А ще – повільність оповіді. Відчуття, наче я майже чотириста сторінок чвалаю невідомо куди… Можливо автор так і задумував?
Висновок такий: якщо ви любите неквапливу оповідь, ця історія – для вас. Якщо ви любите довгі відступи, роздуми, алюзії та пошуки скритих сенсів, ця історія знову для вас. Якщо вам подобається притчевість, міфологічність, а ще легенди про короля Артура і Мерліна (він тут теж фігурує, між іншим), вгадайте що? «Похований велетень» Кадзуо Ішіґуро для вас.
P.S. Зазвичай ВСЛ для мене – це зразок якісного оформлення. Але з цією книгою щось пішло не так. Мені подобається обкладинка, те як в ній поєднуються два образи, але всередині… Таке враження, що художниця робила ілюстрації за один вечір нашвидкоруч. Вони схематичні, умовні, людські фігури тут у стилі «палка-палка-огірок». Якщо художниця хотіла підкреслити розмитість історії, то їй вдалося, але з тим же успіхом цих ілюстрацій могло би й узагалі не бути.
