Обійми Дощу — Відрада (LP, 2025). Рецензія

Слухати: https://rain.in.ua/go/vidrada

«Відрада» — найсвітліша робота Обіймів Дощу, що дає відповіді на питання, чому цей реліз — претендент №1 на кращий альбом року.

То був гарний день у моєму житті. Він мав статися — щоб ця рецензія отримала фінальний задум. Цей день я запам’ятаю надовго. Ще й почався він напрочуд світло: сонячно, з легким вітерцем, що освіжав двадцятиградусну спеку. Я прокинувся з гарним настроєм і треком Не опускати руки  у голові — і з чіткими планами на день, які збирався виконати згідно свого графіку.

Та зранку плани раптово змінилися: на будівництвах п’ятниці трапляються ледь не щодня, тож це не здивувало і не зіпсувало мого настрою. Замість того, щоб їхати на об’єкт, де я інколи працював, я рушив до бабусі. Їй уже за 80, вона живе високо в горах, і здоров’я її — хитке, як сухе осіннє листя. Вона часто потребує допомоги. Того дня я мав висушити їй накошену траву й принести ліки їй ліки проти серцевого тиску, іще якихось проблем з диханням, який її схопили через раптову зміну погоди, і ліки для пораненого цуцика, на якого напав лис і сильно травмував його лапку. 

Щоб дістатися до бабусиної хати, потрібно пройтися хвилин тридцять пішки — якщо лісом через гору, або ж трохи швидше, якщо в обхід. Це високі, стрімкі береги, оповиті густими лісами, зарослими хащами й перестарілим хмизом. Стежки тут вузькі, суто пішохідні — жодна автівка не проїде, хіба що гірський мотоцикл.

Я завжди йду лісом, а не селом. Це моє місце сили — воно мене заспокоює й чарує своєю дивною містичністю, мовчазною гідністю дерев. Тут я чую пташиний спів, бачу диких тварин і не зустрічаю жодної людської душі. Щоб видертися на той берег і спуститися — це те саме, що пробігти відстань у 10 км, тільки тут високими горами, поганими дорогами і повернутися назад. Для мене це ритуал, мої фізичні тренування. Завдяки ним я тримаю себе в тонусі — і можу без проблем вистояти в десятираундовому спарингу, хе-хе. 

Прийшовши до бабусі, я отримав звичну порцію турботи: вона зварила каву і пригостила смачним тістечком. Бабуля є бабуля, у неї завжди затишно. Завжди є прибережений смаколик і, звичайно ж, чисте гірське повітря.

Того дня бабуся була напрочуд говіркою й розповіла мені одну історію, яка, здається, ще надовго лишиться зі мною. Вона лишила глибокий слід — історію, що змушує довго думати.

Життя в бабусі було нелегке. Вона виросла в бідності, ще й у чужій родині, будучи прийомною дитиною, яку всі зневажали. Це повна фігня, а не виховання, думаю, ви згодні. Вона ніколи не знала любові. Навіть після заміжжя жила бідно, далеко від цивілізації — там, де зараз залишились лише старі, спорожнілі будинки. Нині це мальовничі місця для відпочинку й туризму, де якимось чином ловить хороший румунський інтернет, кращий за більшість інтернет-провайдерів. Звідти не далеко до найвищої на Закарпатті гори Менчул.  Але на початку 60-х там ще вирувало життя: жило багато родин, які важко працювали виживаючи в тих горах аби якось вижити. І там же траплялися трагічні події — загибель дітей, підпал будинку, в якому згоріла вся родина.

З того часу над тим полем безперервно крячуть ворони, виють вовки й оминають навіть лисиці. Це моторошне місце, наповнене відчуттям смерті. Ще змалечку воно викликало в мене дрижаки, холодок по спині й дивне хвилювання — таке, що хочеться якнайшвидше втекти.

Гори можуть здаватися романтичними, уособлювати велич, спокій і красу — якщо не бачити їхньої іншої сторони. Але ця інша сторона не обійшла бабусю з дідусем.

Дідусь через бідність, тоталітаризм комунізму і розкуркулення селян був змушений працювати в наймах — у чужих селах і містах, зносячи приниження, які важко собі уявити. Бабуся з дідовою сестрою працювали на полях у місцевих заможних людей — за шматок гидкої їжі.

Одного дня вона пішла копати картоплю до заможної родини. Поле було величезне, а сонце пекло так, наче самі чорти повилазили з пекла. Бабуся працювала до знемоги, аж до втрати свідомості. Їй навіть води ніхто не дав. І лише коли побачили, що вона лежить непритомна — 20-річна дівчина — злякались і принесли ковток води. Але замість того, щоб нагодувати, відчинили вікна, аби запах сиру, молока та іншої їжі наповнив усе поле. Це був максимально мерзенний і лицемірний вчинок, на мою думку. Таке не зробить людина.

За весь день вона з’їла лише шматок поцвілого хліба, якого й голодний пес оминув би. Більше нічого не дали — лише кілька копійок і фальшиве співчуття. Утомлена, голодна, бабуся пішла додому. Єдине, чим змогла підкріпитись — це дикі ягоди та черешні з лісу. Увечері вона розплакалась — і плакала до ночі. Навіть коли зараз розповідала цю історію, в очах стояли сльози. Я не міг їй не повірити, усе, що вона говорила – було дуже схоже на правду і викликало емпатію до бабусі.  Спогад залишив глибоку травму. Їй не було до кого звернутися, бо не було підтримки.

Але, знаєте, доля — дивна штука. Іноді вона таки вміє дивувати. Й тут я перескочу трішки вперед, до найголовнішого. Через кілька днів, коли бабуся поралась біля хати, до неї несподівано завітала якась жіночка середнього віку. Попросила ніж і склянку води, запитала, чи можна трохи відпочити. Бабуся не заперечувала, але насторожилась. Ситуація була незручна й трохи абсурдна. Якась дивачка в обідраному дранті, яку бачить уперше в житті, поводиться максимально дивно: розсілася собі біля будинку і давай приказувати щось зовсім для неї далеке і водночас близьке, так наче знаю бабулю все життя. І от, ця незнайомка бере ніж і щось дістає з торби. Бабуся каже: «Я злякалась страшенно. Думаю: яка дурна смерть мене чекає — померти голодною від ножа». Але жінка хутко заспокоїла й дістала з торби великий шмат сиру. Відрізала від нього три чверті — і простягнула бабусі.

Сказати, що вона була вражена — нічого не сказати. Бабуся не знала, як дякувати. Вона розплакалася — вже від радості.

— Я була сита, я так наїлася… най ми простить Бог, я порушила піст… але я була така голодна. Я голодувала все своє дитинство. Я жила в бідноті, — тремтячим голосом сказала вона.

Тоді ще пішла й роздала сир усім своїм племінникам, а собі залишила тільки трохи на потім.

Той сонячний день справді став найщасливішим у її житті. А я сидів спантеличений і навіть не одразу помітив, як бабуся розридалась знову, тримаючись рукою за металеву трубу. Карма працює, подумав я — доля все ж винагородила її за ті випробування. Люди вчинили з нею жахливо. І цьому не може бути жодного виправдання. Але та незнайома жінка її врятувала. Схоже, вона й справді була доброю людиною.

Відтоді бабуся вже понад 60 років щодня молиться за неї. Жінки давно немає серед живих, але бабуся досі відчуває перед нею борг, бо та вдихнула в нею віру, бо згодом ще кілька разів зустрічала її у житті.

Я не зчувся, як на фоні заграв альбом “Відрада” — я забув його вимкнути, він не голосно грав фоном. І коли обійняв бабусю, а вона ще дужче розплакалась, я зрозумів, наскільки важливим став для мене цей красивий, глибокий альбом. Він так співзвучно зрезонував з її історією — ідеально влучив у цей настрій. Такий же повчальний, такий же щемливо чесний.

Тоді я й вирішив: ця історія повинна стати передісторією до рецензії. Якби не вона — огляд вийшов би зовсім іншим. А тепер я сиджу розгублений, трохи шокований, з відчуттям, що карма справді діє. Мені байдуже чи збере ця рецензія найбільше прочитань, я її пишу такою, якою хотів би, ідея і задум яким загорівся, як і Обійми Дощу, коли створювали цей альбом. І як хотів би, щоб написали б про мене, якби в мене був свій гурт. 

Альбом Обіймів Дощу — передусім про людяність. Про неї в різних проявах: як важливо цінувати сім’ю й рідних, як важливо любити дітей і давати їм простір для зростання, як важливо підтримувати навіть не зовсім знайомих людей. Емпатія, здатність до добрих вчинків — саме це відрізняє нас від ворога. І я навіть не можу порівняти їх з тваринами, бо у тварин — добрі серця.

Це найкрасивіша поема про життя у важкі часи з дрібкою надії та віри в краще. Про щирість і справжність, які відчуваються в кожній ноті, в кожному рядку, як би це не читалося. Слухаючи, хочеться залишатися чесним не лише з собою, а й з рідними, друзями, зі світом. Це дуже глибока й терапевтична тема — і Обійми Дощу розповіли її, як на мене, надзвичайно вдало.

Після цієї платівки вам, можливо, не знадобиться психолог,  і ті сеанси можете відкласти на осінь. Гурт ніби проговорює важливе і таке очевидно просте,  розповідає про любов до дітей, надихає не опускати рук, дозволяє помріяти. І, звісно, в альбомі чимало сентиментальності — та вона не банальна, а щира, така, що робить музику вразливою, майже крихкою, як дорогоцінний камінь. Бо це є миті зафіксовані в моменті емоцій. 

Володимир Агафонкін не боїться з’являтися слабким, бути в розпачі, стояти на життєвому роздоріжжі (як, наприклад, у «Після війни»). І, зрештою, навіщо прикидатися сильним, коли всі ми часом відчуваємо страх, втому, апатію? Це те саме, що казати слова любові, не відчуваючи її. Закинути Обіймам нещирість — це було б не просто хибно, а образливо.

Навпаки, попри темні часи, це — найсвітліша робота гурту. Вона зігріває, підтримує, наповнює теплом. У ній — пошук спорідненості з людьми в дедалі роз'єднаному суспільстві, вміння дивитися на світ очима дитини, усвідомлення швидкоплинності часу, потреба близькості з природою, подолання людських упереджень і спроба знайти сили, щоби вистояти, коли важко.

Авторками зворушливого відео до треку «Діти» стали доньки фронтмена — Марійка та Даринка. У своїй простоті кліп вражає щирістю: дитячі малюнки, кольорові олівці, родинна близькість — усе це перетворюється на потужне емоційне послання. 

Для пісні «Не опускати руки» гурт створив унікальне рекурсивне лірик-відео, складене з особистих кадрів з квартири Володимира Агафонкіна. Звичайні домашні речі, побутові фрагменти, атмосфера затишку — усе це перетворюється на якір, за який можна триматися в часи внутрішньої бурі. Маленькі побутові ритуали як спосіб втриматися на плаву у часи політичних колапсів. 

Трек «На відстані» — найстаріший на альбомі. Він вийшов ще у 2020-му, в часи пандемії, коли світ раптом зупинився. Це пісня про урбаністичну самотність, про ізольованість серед натовпу, про те, як сильно ми віддаляємось один від одного, навіть маючи багато спільного. «На відстані» тоді стала однією з небагатьох пісень, що щиро проговорила цю тему. У той рік з’явилися сотні рефлексивних релізів, написаних похапцем, — і більшість з них безслідно зникли, а ця залишилась. Для мене вона була дуже особистою: ковід застав зненацька, стосунки на відстані розпались, а ця пісня відлунювала в мені ще довго. Не думаю, що серед моїх читачів хтось згадає класні пісні на “ковідну тему”, коли сотні таких робіт розчинилися у повітрі, як дим.

Цікаво, що для «Відради» гурт створив нову версію композиції: з оновленим вокалом, новим інструменталом і живим струнним оркестром. Усе це дозволило їй органічно вплестись у загальний настрій альбому — м’яко, щемко, невіддільно.

Володимиру обов’язково варто навідатися на Закарпаття, якщо він справді так любить гори — а востаннє був тут аж 12 років тому. Обіцяю: трек «Буревій» звучатиме там особливо — в одному місці, яке я підберу і закохає в себе з першого погляду. І хто знає, може, після цієї подорожі Обійми Дощу зберуть увесь свій стаф і вирушать записувати новий альбом уже на закарпатських схилах.

До речі, найзакарпатськіший трек альбому — «Буревій» — виявився і найскладнішим для Володимира з погляду вокальної техніки. Високі партії у джазовій манері вимагали точності й витримки. Загалом, я бачу напівакустичне з електронними домішками живе виконання цієї пісні в закарпатських горах, як це робила Ханья Рені з Abu Simbel. 

А от композиція «Відрада», що дала назву альбому, — автобіографічна. Написана ще 15 років тому, за кілька тижнів до весілля, вона присвячена його дружині. І, схоже, вона справді щаслива мати поруч такого чоловіка.

Цей трек резонує насамперед ідеєю дому — того теплого відчуття, коли повертаєшся і тебе чекають. В інтерв’ю журналу Лірум Володимир зізнається, що «Відраду» було складно записати з технічного погляду: струнний квартет довго звикав до складних ритмів і поліритмії, академічним музикантам довелося годинами переписувати фінальну частину — аж до пізньої ночі.

Певною мірою, альбом «Відрада» можна назвати ретроспективним. У ньому багато спогадів про дитинство, справжніх фактів з життя Володимира Агафонкіна та інших учасників гурту. «Діти» — не лише про доньок Володимира. Це пісня-нагадування про те, якими ми самі були в дитинстві. Це можливість згадати себе малими, побути на одній хвилі з дітьми, краще їх зрозуміти. Місток між світом дорослих і світом дитини, де кожна мить сповнена щирості. Яскравий промінь посеред сірої буденності.

Навіть у болючому треку «Після війни» з’являється образ дитинства. Згадується груша, що росла під вікнами старої хрущовки, де Володимир проводив багато часу. Рядок «висаджу під балконом грушу» — символ обірваного спогаду, бо дерево давно спиляли, але в пам’яті воно залишається назавжди.

«Час» — як і підказує назва — про швидкоплинність. Формально йдеться про дитинство, але головна думка полягає в іншому: ми живемо надто поспіхом і часто забуваємо про речі, які справді приносять тепло й радість.

А от «Істини» — пісня, яку сам Володимир жартома описує як таку, що “спровокувала срачі у твітері” серед усіх можливих експертів, які вважають, що знають про життя краще за всіх. Це й справді найбільш контроверсійна композиція альбому: хтось бачить у ній іронію, когось дратує прямота або відчуття спрощення складних тем. Але найважливіше — вона не лишає байдужим. І це, мабуть, і є головна істина.

Пишучи цю рецензію, занурюючись глибоко у ліричний контекст альбому, перед моїми очима знову й знову спалахували спогади з дитинства. Коли я був малим, пережив серйозну психологічну травму — комплексний посттравматичний стресовий розлад. Усе почалося з банального — старші підлітки вирішили по-дурному пожартувати, залякати мене, аби повеселитися. А я потім не міг спати — кричав ночами, замикалася в собі, тіло стискалося в конвульсіях, а батьки були в розпачі.

Звідтоді мене переслідувала постійна тривожність, страх, недовіра навіть до найближчих друзів. Я не сприймав дотиків, замикався у гніві, кричав. Батьки возили мене по лікарях, священниках, монахах — шукали будь-яку допомогу. А все — через один дурний жарт, який зруйнував усе моє відчуття безпеки.

Рятували мене книжки, телевізор і мої блокноти. У школі я майже ні з ким не спілкувався — був мовчуном. Писав оповідання з тією ж назвою — «Мовчун», наче це була моя особиста реакція на світ, що лякав і відштовхував.

Проте й у цьому невеселому дитинстві були світлі клапті — найчастіше це літо. Сусідські хлопці, з якими я грався — вони не лякали мене, не знущалися, не били. Ми ганяли у футбол на рівному красивому полі — нас було небагато, зате ми були як одне ціле. Грали до темна, поки батьки не приходили з ременями, щоб поволокти додому. Наче йшли пасти корів, а самі будували між деревами колиби, гралися в диких індіанців і гуцулів, вигадували власні світи. Обожнювали красти черешні з поля, де вже давно ніхто не жив — видиралися на дерева, жерли черешню доти, доки самі не ставали червоними з голови до ніг.

Водночас я часто ставав свідком батьківських сварок — усе через гроші й бідність. У такі моменти я ховався в куточок, щоб мене ніхто не бачив, або тікав у колиби в лісі й сидів там мовчки. Тоді я перетворювався на колючого їжака — закривався в собі, нікого не хотів бачити. Сусідські хлопці залишалися єдиними друзями, а спогади про літо — найщасливіше, що лишилося з мого дитинства.

Ми жваво обговорювали фільми, на вихідних дивилися у мене вдома DVD-диски, потім підсіли на реслінг і годинами говорили про улюблені шоу. І хто з вас не пробував хоч раз реслінг на собі — хай кине в мене першим тапком.

Для мене літо — символ дитинства. Це активні ігри з однолітками, походи з мамою по гриби, які заклали мою любов до гір. Це музика, яку ми слухали по MTV, Enter Music, A-One і скачували по 20 хв, бо інтернет був слабкий, але в нас були й диски куплені за 25 гривень. Тобто, ми дуже цінували те, що скачували й заслуховувалися годинами, хоч і смак у нас тоді був відверто кажучи лайнячий. 

Це книжки, які я читав, коли пас корову, і власні оповідання, які писав вечорами — фантазія тоді у мене була бурхлива. І досі люблю книжки, у мене своя маленька бібліотека. В дитинстві я прочитав понад 300 книжок, за що мене називали зразковим розумником. Я їздив на районні й обласні культурні заходи, присвячені літературі, звідки привозив медалі та грамоти за ерудованість в українській класиці. Вони й досі десь валяються в батьків на горищі, вже трохи пожовклі й потерті — як старі фотографії Скрябіна. Усе це сформувало мою любов до українського в дорослому житті.

Дитинство моє — суцільний контраст. З одного боку — не залічена травма, з якою я жив роками. Монахи, священники щось та й допомогли, але до 18-ти років я був соціально ізольованим і дуже вороже налаштованим до більшості однолітків. Я відчував у них загрозу, дистанціювався, не довіряв нікому, крім хлопців, з якими виріс. Травма залишалася не пропрацьованою до самого повноліття. Я й досі пам’ятаю обличчя того виродка, який налякав мене ледь не до смерті. Колись я таки наб’ю йому пику.

У 18 років, якби я до когось заговорив першим, це було б щось на кшталт восьмого дива світу. Якби я підійшов першим до дівчини, то це було б найбільшим здивуванням у її житті. Я й досі не розумію, як вижив у тій школі — коли мене кидали з вікна, намагалися втопити в річці, вдарили в око так, що воно й досі не бачить як слід. Мене оточували гуртом, залякували, били реслінг-прийомами на бетоні, а я при цьому не став чудовиськом. Я залишився людиною. І сьогодні займаюся тим, що справді люблю. Не сприймайте це за наглість розповідати такі епізоди з життя.

Гаразд. Досить. Нахлинуло. Рідкісний момент відвертості — така буває хіба в розмові з психологом. Треба повертатись у реальність.

Обійми Дощу — це справді революційний гурт для української сцени. Вони беруть не кількістю, а якістю. За стільки років — лише третій студійний альбом, але який! Високоякісний прогресивний рок українською мовою — сам факт вже унікальний. Потрібен Opeth зразка 2003 року? Любите Стівена Вілсона? Тоді, будь ласка, до ваших послуг — Обійми Дощу, найкращий прог-рок гурт України.

Цей колектив ламає рамки, розбиває міф про те, що український рок нібито не може звучати на світовому рівні. Рівень, який задали «Обійми», — не кожному по плечу, навіть тим, хто виріс на Black Sabbath і мріє «жарити рифи». Вони дратують тих, хто закликає до «простішої» музики й постійно воює з «гітарним дрочевом». Але, якщо чесно, на цьому альбомі жодного дрочева й близько немає.

Тут витримана тонка межа між академічністю та високим професіоналізмом — і водночас абсолютною слухацькою доступністю. Цей альбом — не для обраних, він напрочуд відкритий. Це музика, яку хочеться слухати, аналізувати, переживати — й водночас вона не вимагає вищої освіти у гармонії. Гурт своїм досвідом і талантом доводить: українська музика може стояти поряд зі шведською, британською, будь-якою. І навіть ставити запитання: а хто тут насправді кращий?

Ви не побачите Обійми Дощу у популярних плейлистах. Для багатьох це — надто складно, надто емоційно, надто «елітарно». Але водночас, іронія в тому, що «Відрада» — це, мабуть, їхній найдоступніший альбом: з відкритою, прозорою лірикою, щирою інтонацією, зрозумілими смислами.

Тому, коли хтось каже, що пісні звідси варто ігнорувати — це просто смішно. Вони кращі за добру половину всього українського року.

Коли двоє дивляться в калюжу, хтось бачить каламутне болото, а хтось — небо й хмари. Це вам не дебют дуже нішевого мелодік-думу і не той другий альбом, що складніший просто тому, що складніший. Обійми Дощу — це музиканти-академісти, які вирішили пограти рок. Але не з тієї породи, що склепають абияку «дешеву шляпу». Їхня музика давно вийшла за межі жанрів.

За духом Відрада часом нагадує Damnation від Opeth чи інші взірці європейського прогресиву. Але її головна перевага — повна українськість: мова, коріння, теми, які найглибше відчуваються саме нам. Те, що тут проговорюється — не зрозуміють ні британці, ні норвежці. Їх не боліло так, як нас. І тому звучить ця музика щиро — інакше й бути не могло.

Окрема повага — за підхід до строкової оркестровки, уміле поєднання кінематографічного звучання з камерною інтимністю, там, де це справді потрібно. Це доросла, точна, технічно грамотна робота зі звуковими текстурами. Джазрок тут — на своєму місці. А партії Євгена Дубовика — приклад того, як можна поєднувати академічну вивіреність з гнучкістю ідей. Він — один з найкращих джазових музикантів України, і це чутно. Його фортепіано — влучне, витончене, несподіване.

Відрада — це справжній, сповнений життя прогресив-рок, переосмислений через сучасний досвід. Це альбом, адаптований під нові емоційні важелі, в якому однаково добре почуватимуться як інтелектуали, так і слухачі, які просто шукають якісну українську музику. Тут є неофолк, неокласика, джазрок, дум, артрок. І між усім цим — органічний зв’язок, без розброду. Альбом витриманий і концептуально, і композиційно. Вісім треків — як одне ціле, без жанрового метушіння чи різких стрибків.

На щастя, Обійми Дощу не пішли шляхом Rivers of Nihil з їх об’ємною металевою вагою, і не скотилися в структурну перевантаженість, як іноді трапляється в Riverside. Електроніка тут — радше деталь, що заповнює мікропаузи, а не домінує. Вокальні ефекти — або мінімальні, або й зовсім відсутні. Гурт утримує тонкий баланс між академізмом і роком.

Складається враження, що музиканти написали цей альбом насамперед для себе — так, як би самі хотіли його слухати. І це відчувається. Вісім пісень, наповнених любов’ю, підтримкою і теплою людяністю. Тут вистачить енергії, щоб зашити емоційні рани, дати дихати й віддати цьому світу хоча б краплину добра.

Звісно, трапляються й спірні моменти. Наприклад, «Після війни» — звучить дещо неактуально, хоча й чесно. А от «На відстані» отримала нове життя, набравши сенсів у світлі нових подій. Також не всім може бути до вподоби легка моралізаторська інтонація треків «Істини» і «Не опускати руки», які місцями віддають синдромом відмінника. Проте саме завдяки цьому педантизму гурт не скочується в авангардизм — і, що важливо, не втрачає ясності й відкритості у своїй ліриці.

Розумію: для більш вибагливих слухачів тексти альбому можуть здатися надто повчальними, дещо зразковими й правильними — ніби тебе ненав’язливо навчають ідеалістичної доброти. Але важливо пам’ятати, що «Відрада» — це не альбом, написаний за один рік чи в одному емоційному стані. Це збірка пісень, які народжувалися в різні моменти, як реакція на події, переживання, особисті трансформації. Іноді альбом — це не позиція, а фіксація шляху.

Можливо, комусь ця платівка видасться надто пряма, але я не виключаю, що для іншого стане рятівним човном. Тут є підтримка, тут є турбота, є справжні слова, які можуть допомогти вистояти, можливо, комусь. «Відрада» точно залишиться в пам’яті — і викличе дуже різні відгуки, бо вона не приховує свого емоційного посилу.

Цей альбом — як весняний дощ, який не очищає до блиску, але вмиває землю, роблячи її м’якшою. Він прекрасний у своїй природній, людяній красі. Обійми Дощу — це академічні музиканти, які вирішили просто створити інтелектуальний, емпатичний рок для більш свідомого, відкритого, уважного суспільства. І зробили це по-своєму — гідно, щиро, з душею.