Село Близнюків – Власне нічого і не відбулося (LP, 2025). Рецензія

Власне, усе відбулося: Чому «Село Близнюків» — це набагато більше, ніж просто інді-рок

В українській музиці легко знайти десятки самобутніх виконавців, які приносять свіжі ідеї, вражають креативністю і талантом, але про них мало говорять і пишуть. І це стосується не лише року чи металу: в тій же експериментальній чи електронній музиці стільки унікальних особистостей, які швидко ростуть і розвиваються, що хотілося б, аби представники медіа писали про них частіше.

Коли мова заходить про самобутні інді-гурти, на думку одразу спадає ностальгійний проєкт «Село Близнюків». Гурт не можна назвати новачками (на стримінгах вони існують із 2023-го і записали чотири альбоми), але й дуже відомими, навіть у межах локального андеграунду, теж не назвеш. Утім, Ігорю Литвиненку, який займається цим проєктом, досвіду точно не позичати. Як і унікального почерку, який ні з ким не зрівняєш, а якщо і є стилістично схожі гурти, то ця подібність виражатиметься непрямо.

Дотепно, що мене ніколи не полишало відчуття: на цих чотирьох альбомах гурту вдалося найбільш автентично передати ностальгію за пострадянськими 90-ми (які я часто переглядав у батьківському архіві). Це той самий східноєвропейський вайб 80-90-х із відчуттям провінційної «захланності» — зовсім інше світосприйняття, що залишило глибокий слід на формуванні менталітету цілого покоління. І цей вайб також втілений через візуальне оформлення, над яким Ігор "запарюється", вибудовуючи певну художню концептуальність.

Обкладинки чотирьох альбомів символізують різні меседжі, але всі вони торкаються історичного контексту. Наприклад, на обкладинці другого альбому ми бачимо стару сепійну фотографію, стилізовану під архівний знімок. На ній зображена велика споруда, схожа одночасно на піраміду чи храм із терасоподібною структурою, як у мезоамериканських культур. Навколо стоїть багато людей у старовинному одязі, що додає враження етнографічної фотографії. Над деревами видно ще один об’єкт, схожий на маленький літальний апарат.

Споруда виглядає як симбіоз древнього храму й НЛО — алюзія на «теорію древніх астронавтів». Це пряма відсилка до популярної, хоча й псевдонаукової, теорії про те, що стародавні цивілізації будували свої монументальні споруди за допомогою позаземних технологій. На мою думку, це зображення виглядає як влучна насмішка над псевдонауковими теоріями.

А ось обкладинка першого альбому “З лану до столу” — це вищий пілотаж іронії, на мою думку. Це виглядає як скан обкладинки журналу Огонёк, Работница або, що найімовірніше, — радянської вітальної листівки. Ось ця хризантема на пласкому, хімічному блакитному тлі — це класика жанру для привітання з 8 березня або Днем вчителя, хе-хе.

Побуду пафосним снобом, але нехай ця обкладинка буде актом деконструкції й першим таким проявом метаіронії та глузування Ігоря Литвиненк. Гурт бере мертвий, стерильний символ минулої епохи (радянську листівку, що символізує буденність і "нормальність") і оскверняє його своїм майже блек-металовим логотипом, ніби кажучи: «Усередині цієї вашої "нормальності" усе почорніле».

Обкладинка третього альбому «Люди перестали бути людьми» продовжує цю стилістику. Обидві використовують чорно-білу естетику та прийом фотоколажу, але з різними смисловими акцентами. Тут ми бачимо чорно-білу фотографію двох жінок у купальниках, які ніжно цілуються біля басейну. За їхніми спинами — трибуни з людьми.

Фотографія, найімовірніше, належить до радянської епохи, коли відкритий прояв одностатевих стосунків був суворо табуйованим. Ну, це моє суб’єктивне припущення, враховуючи культурний контекст, який пов’язує концепцію творчості Села Близнюків. Поєднання радянської естетики (спортивне життя, дисципліна) з «несистемною» поведінкою (одностатева любов) є формою прихованого бунту — ніби в совку він колись був сміливим, гиги. Це показує, як особисті, «неправильні» емоції пробиваються крізь ідеологічні рамки.

Однак обкладинка нового альбому «Власне, нічого і не відбулося» — це міський пейзаж, ймовірно, з пострадянського міста. Зображені типові багатоповерхівки, широка дорога, старі автобуси та тролейбус (марки Škoda). Група людей у діловому одязі переходить дорогу. Цікаво, чи це відсилка на The Beatles, чи спонтанна випадковість? Ні, не вірю у випадковості.

Насправді, обкладинка є дуже продуманою. Якщо оцінювати візуал, то тут він реалізований найкраще — і концептуально, і художньо. Вона поєднує елементи попарту, фотореалізму та іронії, створюючи відчуття пострадянської естетики, але з критичним поглядом. Вона говорить про буденність, яка залишається незмінною попри катаклізми, і про «маленьку людину», яка намагається знайти своє місце в хаосі, зберігаючи «сільський» (тобто простий) дух.

Ця естетика тісно пов'язана із самим звучанням альбомів, з яких виникають відчуття, ніби це старі, забуті платівки, що застрягли між 80-ми і 90-ми. Ніби «Село Близнюків» відкопали їх в архівах і вдихнули сучасне оцифроване життя. Жодні інші альбоми не дарують мені це п’янке відчуття «анемої» — ностальгії за провінційною «захланністю» 90-х. Це лише романтична, наївна, така справжня естетика. Відчути це так тонко можуть лише ті, хто глибоко занурений у той часовий інтервал.

Слід зауважити, що музично доробок «Села Близнюків» також не одноманітний. Точніше, всі альбоми реалізовані в інді-рок стилі, що є кістяком, але до нього додаються субжанри. Тут можна почути й шугейз, і дрім-поп, і брит-поп, і постпанк. Софт-рок мені вчувається на дебютнику; альтернативи, нойз-року та слекер-року вистачало на моєму улюбленому «Зникають наші імена, зникають наші тіні». Повноформатник «Люди перестали бути людьми» більше акцентував на синті-поп.

Зрештою, свіжий альбом «Власне нічого і не відбулося» ніби підсумовує етапи формування власного звуку. Цього разу гітарний саунд натхненний брит-попом 90-х, хвилею шугейзу та дрім-попу. Це перший реліз із новим учасником — гітаристом Ігорем Тесленком (відомим за SMURNO та «Площа Устриць»). Електроніка виходить на новий рівень і стає досконалішою. Гурт акумулює всі попередні спроби міксування стилів у новий, майстерніший досвід.

Лідер гурту розповів, що процес розпочався зі звичайних демо з акустичною гітарою та «кривим» вокалом. Далі учасники записували свої партії віддалено, керуючись лише загальними референсами.

«Ми якось зловили небесний метч, ніби десь у ноосфері стали одним цілим», — поділився Ігор Литвиненко.

За його словами, музиканти досягли повного порозуміння з перших дублів, що дозволило створити альбом в атмосфері «повної творчої свободи». Такий експериментальний підхід дозволив гурту створити матеріал, який одразу «потрапив у яблучко».

Це альбом весняного пробудження, що зародився темною зимою та вибухнув цвітом у теплі дні, пройшовши всі стадії — від дрімоти коріння до буйства квітів. Його обов’язково слухати послідовно, адже вступне інтро — це ритуал пробудження, ранкова молитва з густою, насиченою стіною електронних звуків, що імітують шугейз.

«Молитва» звучить радше як магічний, космічний дарк-ембієнт, що затягує у невідомий портал. Чи відправляє у таємничу мандрівку снів. А звідти, наче прокинувшись у несподіваному місці біля церкви, наприклад, слухач потрапляє під рваний, нестабільний настрій гітар треку «Душа». Це вже туманний британський інді-рок, де емоційна напруга зростає, але не для катарсису, якого очікуєш, а щоб несподівано розчинитись у мелодійному програші. Це задає і ліричний тон: метафорична розмова про совість, де «грішить людина, а брудниться душа».

«Земля» за звучанням — найприкольніша з альбому. Я не до кінця схоплюю всі музичні референси, але ці готичні, розтягнуті рифи, темні синтезатори та загальний меланхолійно-дарковий настрій одразу викликають асоціації з класичним The Cure. Це безумовно найтемніший і найцікавіший трек на всій платівці.

Композиція вражає класною гітарною роботою — тут стільки чудових мелодій, які часто і динамічно змінюються. Це найглибша і найбільш філософська пісня. Вона про те, що життя не має сенсу, часто позбавлене сенсу, що відбувається з ним після смерті, і куди зникають усі імена.

Альбом постійно грає з формами. «Навіть якщо так» — це повільна музика стану, де космічно-психоделічне аранжування та барабани, що імітують серцебиття, відкрито посилаються на ранній шугейз (на кшталт Cocteau Twins). А семихвилинний епос «Щось відбулося» взагалі починається як атмосферний, кінематографічний нью-ейдж 90-х, ніби саундтрек до трилера, поступово розвиваючи історію. Це концептуальне полотно, об'єднане спільною ідеєю — рефлексією про сенс буття, тиск релігії та саме існування, де кожен трек є частиною єдиного клубка.