Музичний радар #2. Краща музика квітня

Квітень 2026-го видався насиченим. Кількість свіжого контенту б’є рекорди: якість часто ховається там, де відчувається найбільший потенціал, і закінчується там, де чисельність переростає у сміття. У якийсь момент хотілося вимкнути всі стримінги й поринути у тишу, адже осилити стільки годин новинок не завжди під силу.

У вас часто так буває, коли особистий плакат очікувань завішений одним фаворитом, а кожен наступний гурт має не просто «грати», а виривати зубами увагу? Тим не менш, у часи війни така продуктивність — це неабиякі заслуги української музики, враховуючи, які в нас реалії, а там уже час розсудить, де непотріб, а де справжня цінність.

Я не хотів би здаватися снобом, але скажіть, будь ласка: чи змогли б ви послухати всі ці сім сотень пісень? Чи вистачило б у вас терпіння, і чи є в цьому взагалі сенс? Близько 60% — це шлак, не цікавий навіть самим музикантам, їхнім друзям, друзям друзів, сестрам чи прихожанам місцевої церкви, бо у цих артистів стабільно «нуль» відтворень в YouTube Music :)) Пересічний слухач не спроможний переслухати таку купу альбомів, якщо він про них «ні в зуб ногою». Хоч би у вайбер хтось скидав ці лінки, може, було б більше прослуховувань. А то ці музиканти — ні собі, ні людям.

Цьогоріч вийшло вже понад 966 альбомів. Космічна цифра, еге ж? Вау. Клас. Познущалися над слухачами і накліпали матеріалу, з якого увагу отримають можливо 10%, а культурно значущими стануть від сили 5%.

Але все це лише рефлексії — нахуя вони потрібні?

Якщо з нами святий металкор, який єдиний знає, що найкращий спосіб вичистити цей смітник — це просто влупити по ньому хорошим брейкдауном, після якого виживуть тільки твої барабанні перетинки та віра в нулі на шостій струні.

Якщо спробувати зібрати квітневі релізи в один пазл, вийде щось на кшталт «панорамного» хаосу. Виконавців кидає від пацанського інді, псевдоінтелектуального джазроку, лайтового прогресиву та мрійливо-сонливого шугейзу до нойзроку, трушного постхардкору епохи MySpace, бадьорого бітдауну, впевненого металкору та соціального року.

Квітень — це місяць контрастів, де кожен намагався зібрати себе докупи різними засобами.

СИНГЛИ

Почався місяць досить жваво. хейтспіч бахнули люту сатиру на тлі останніх подій у енергійно-панковому свіжачку «договорнячок». Дмитро Однороженко каже, що передусім за цю пісню треба подякувати пану Трампу та усім політикам, адже вони слугують найбільшою мотивацією, радістю в житті та невичерпним натхненням навалювати «хейтспіч»😌 Тож традиційно не обійшлося без усіляких приколів про Матір Терезу, Святого Миколая, політичних відсилок і божевілля на підґрунті повного божевілля. Люблю, коли форму абсурду нічого не обмежує в рамках обмежень. У hatespeech вийшов веселий сатиричний діс, що змушує посміхатися. Мені найбільше подобається настрій треку: люблю, коли воно все таке запальне — гітари валять, барабани луплять, рок-н-рол живе, і «партія» нічого не вдіє. Ніби Тоні Гатліф приїхав в Україну і зняв свою «Ліберте», надихнувшись нашим безумством.

Інша новинка, на яку слід звернути увагу, вийшла від молодого гурту, який колись привернув увагу дебютним альбомом та взяв дуже впевнений старт на початку шляху. Наразі headachee дещо збавили оберти й уже не створюють таких вірусних панчів, як у треку «Тиха година». А сингл «інструкція» я сприймаю як спін-офф до «goofy hot televizor». Між ними є спільний зв’язок і кілька спільних деталей. Структурно обидва треки схожі — це стик гаражного року та інді-панку. Якщо альбомний трек був більше про протест проти засилля пропаганди на ТБ, то «інструкція» — більш експресивний інді-рок, сповнений гумору й танцювальної енергетики. У цій пісні йдеться про уявний меблевий світ головної героїні, де вона намагається зрозуміти своїх співмешканців і себе заодно.

«інструкція» — це потішна побутова ситуативна комедія. Це сатира на споживацтво, де матеріальні блага та побутова техніка стають декораціями до повного краху людських стосунків. Вона висміює нездатність людини вийти за межі побутового мислення навіть у моменти глибокої життєвої кризи.

Це вже у травні Ziferblat випустять другий повноформатний альбом, але у квітні ви мали змогу насолоджуватися (або ні) заключними передальбомними синглами «Божеволію» та «Місто», які вийшли відповідно на початку і в кінці місяця. Не секрет, що альбом Ziferblat був для мене довгоочікуваним. Тепер, коли він вийшов, я мав змогу насолодитися ним сповна. Також ми створили ексклюзивний матеріал у день прем’єри для нашого інстаграму, де докладно зробили track-by-track розбір.

Вже тоді, по завершальних синглах, я зрозумів, що на слухачів очікує гарна казкова мандрівка у світ магії та чистих почуттів, хоча й залишилося стійке відчуття, що магії, як на «Диско-фанко Терапії», стало в рази менше. Та і робота ця, в принципі, відрізняється. Однак більше деталей про альбом ви дізнаєтесь уже в майбутній рецензії. А що стосується квітня, то ці два треки були гарним доповненням до студеної, вітряної весни — вони зігрівали скоріше емоційно.

У квітні мою увагу привернула також нова робота андеграунд-проєкту radiokit. Не певен, чи багатьом із вас про щось говорить ця назва, однак, якщо ця стаття відкриє вам цей проєкт, вона була написана не дарма. У radiokit вкрай цікавий стиль. Я точно не певен (але здогадуюся), якими саме виконавцями вони надихалися, але привабив мене їхній новий сингл передусім атмосферною красою. Щось на кшталт ню-металу 90-х, шугейзу, дрім-попу та емо — коли схвильованість відчувалася буквально в повітрі й клітинах тодішніх пісень, а сьогодні турбулентність і невизначеність є нашим постійним супутником.

Це звучить красиво й атмосферно. Ностальгійна туга за дитинством і молодістю, накладена на густі шугейзові гітари, крізь які пронизує нойзова гострота та ню-металеві відтінки у моменти повного занепаду. З гнітючою і песимістичною лірикою у дусі емо-року музиканти констатують радше факт зневіри: вони перебувають на межі депресії та відчаю, не шукаючи проблиску надії. Можливо, їм і хочеться перебувати у стані від легкої нудьги до важкого розладу — трек, безумовно, зрезонує тим, хто так само сумує за прожитим часом. Але radiokit своїми словами у пісні вже занадто «заганяють», тоді як я відчуваю скоріше присмак гіркої ностальгії, ніж повної безвиході («не буде часу на прощання, на спогади тих днів»). Хотів би, щоб туга за втраченою молодістю була радше трагікомічною, як от життя і фільми пізнього Чарлі Чапліна. Було б краще, якби radiokit вибудували історію так, щоб у кінці залишався шанс на надію.

Особливою перевагою інді-гурту Zlypni є британська практичність і послідовність. Вони викупили, що в Україні особливо популярним і ситим інді-музикантом не будеш, а співати про «панічку» якось не те. Тож Zlypni вирішили брати не кількістю, а якістю.

Після шорсткого дебютного альбому, на якому Zlypni грали артхаусну психоделіку, вони випустили лише три сингли. Гурт конвертував кількість у якість, щоб кожна з цих трьох робіт була особливою по-своєму, мала свою магію та чарівність і могла запам’ятатися слухачам. Оновлений підхід до творчості, безумовно, винагородив музикантів: роботи стали популярнішими за альбом, а на стрімінгах кількість слухачів зросла до кількох тисяч.

«Svit» — це втеча від шуму та інформаційного перенасичення у світ ескапізму. Музиканти радять вдихнути ковток свіжого повітря, зібратися докупи й рухатися далі. І як тут не послухатися милих підтримувачів ментальних станів, коли в навушниках грає кайфова психоделіка, що помірно розростається до ню-метал масштабів і нагадує серцебиття в момент шаленого тиску зусібіч. Трек не вирішує проблеми нагально, але дає якесь відчуття полегшення — мовляв, можна вивезти навіть найважчі випробування.

Zlypni, дайте ще! Це дуже добре. Головне — подивитися у небо, а там можна побачити хмари або синій купол 😊

Не пройшли повз мою увагу і гурт Sexy Education, які зацікавили мене передусім зміною стилю звучання. Невідомо, чи на назву гурту вплинув британський серіал від Netflix, а може й український, де трохи інша назва. Дебютувавши два роки тому, Sexy Education грали щось на кшталт простенького поп-року, але послідовно змінили звучання у бік дарквейвового інді-року. Однак були в них і пізньо скрябінівські потуги у треку «Светр», що за настроєм нагадує дитячі спогади поїдання смачного джему у бабусі в селі.

На треку «Ностальгія» з’явилися темні відтінки постпанку. Парадоксально, що це їхній найуспішніший трек — поки що. Грайте постпанк, якщо хочете бути популярними! Крайній сингл «МИ» показує Sexy Education у бік дорослішання. Основною темою треку є втрата дому і відчай, коли рідні місця не повернути. «Ми — ті, що не мають дому» — хороший панч, який справляє позитивне враження і в межах пісні легко запам’ятовується. Трек сумний і драматичний у порівнянні з іншими роботами. Музично гурт теж подорослішав: вони поліпшили власне бачення дарквейву, написавши, як на мене, свій найкращий трек. Вийшла така собі даркова мелодрама у стильній постпанковій реалізації, яка чомусь дарує надію.

«Уламки світів» — ще один шугейзовий проєкт, який наївно вважає, що принесе в українську музику щирість, нетипове звучання та незалежний інді-підхід. Усе, що він принесе, — це ще один шугейз, який вийшов, по суті, дефолтним і примітивним у новому синглі «стоп’ятдесятвісім». Подібною атмосферою не здивуєш, «стіною звуку» точно не проб’єш вуха слухачів, але як чергова спроба кількості заради кількості — то най буде.

Онісука Тайгер відомий якраз тим самим «легендарним» лайвом на «коврах», що залетів у TikTok, ну і мемною прикольною обкладинкою. Особисто для мене Онісука завжди був містком у минуле — минуле провінційної американської глибинки. Він нагадує, що іще досі десь існує старий добрий рок: щоб воно брязкало, співало — знаєте, всяке таке, щоб у барі з пацанами послухати чи біля вогнища посидіти. Пісні Онісуки, як завжди, світлі й позитивні, але більше про них нема що сказати. Просто це хороший і приємний рок…і на тому все. Мабуть, у минулому житті він жив у Канзасі. А ще Онісуці дуже бракує хіта, який став би трампліном для всієї творчості. Писати стабільно нові пісні без жодного прогресу — це, звісно, добре, але це тупцювання на місці. Онісука так і залишатиметься в категорії другорядних, не завжди обов’язкових до прослуховування виконавців, попри мою симпатію до нього.

The Elliens люблять себе позиціонувати як голос молодого покоління зі стилем на перетині панку, сексуальності та зухвалості. Безумовно, їх уже можна назвати «яскравими зірочками», що спалахнули ненароком. У них є свій вайбовий стиль, який мені імпонує, але насамперед це стосується їхнього творчого підходу. Олена Усенко пройшла шлях від дитячого Євробачення та сольної творчості до нацвідбору на «доросле» Євробачення. Та саме в The Elliens їй вдалося намацати щось більше, ніж у пошуках ідей у власній сольній кар’єрі.

The Elliens заважає хіба що скутість та рамки, в які себе заганяє гурт. Інколи помітно, ніби колектив опинився не зовсім у своїй колбі. Це відчувається через сценічні виступи музикантів, емоції Олени — наче вона надто намагається, аж занадто старається. Адже альтернативний рок, у якому працюють The Elliens, приніс жанрову свіжість в Україну. Тобто гурт доводить, що в цьому можна створювати небанальну музику для широких мас й мати певну популярність. Їм личить брудний саунд, що додає сексуальності звучанню, однак саме в «дівчинка з каре» щось заважає їм виплеснути усю свою енергію і навернути повного рок-н-ролу. У нас уже є наша Ліззі Хейл, яка теж може бути такою ж довбанутою і харизматично яскравою. Більше сміливості, The Elliens. Більше рок-н-ролу!

А тепер перейдемо до фаворитів місяця. pasta fibonacci торік дуже вдало дебютували, чим змогли привернути увагу досить-таки непоганим синглом «далеко» — навіть найзліші хейтери українського року радили цей трек, хе-хе. Потім був реліз «в іншому житті», який мало запам’ятовується, і, судячи зі статистики, шанувальникам гурту він теж не зайшов.

«Вечірка одного росту» — це, звісно, не те, що я очікував, коли побачив анонс нового релізу. Однак саме такі пісні існують для того, щоб називати їх «особливими» чи «своєрідними». Вживайте епітети які завгодно — трек від цього чудовим бути не перестає. Я люблю аутсайдерську музику з відтінком інтровертності, і у «Вечірці одного росту» це все є. pasta fibonacci підкуповують харизмою, яку їм ще належить розкрити сповна. Їхній новий сингл — це фантастично приємна робота, що схиляється більше до артхаусу, ніж до мейнстримового звучання. Можливо, тому у ній і немає гачка, який би вчепився у слухача вушним черв’ячком. Я б назвав цю роботу трагікомедійною історією про упереджені стандарти.

На створення треку дівчат надихнула лекція «Level» німецького художника Ганса Геммерта. В основі пісні — висміювання стереотипів і нав’язливих шаблонів, диктованих суспільством. Дівчата кажуть, що хотіли розповісти історію про те, як люди оцінюють одне одного за зовнішніми критеріями та насміхаються над комплексами. Тоді як можна уявити собі світ, де всі ролі зникнуть і люди зможуть нормально спілкуватися без слатшеймінгу, вчачись проявляти повагу. Для pasta fibonacci це більше мистецька робота, сповнена гумору і влучних панчів, яку можна перенести на артперформанс — і це виглядатиме круто. Для пересічного слухача ця робота зайде не кожному, але її цінність у тому, що вона реагує на досі існуючі форми булінгу.

Я завжди вважав, що у мене є певний емоційний зв’язок із Паліндромом. Вперше з його творчістю познайомився у 2020 році, а після синглу Кафе-Надія, я зрозумів, що це мій новий улюблений виконавець. Відтоді Степан завжди зі мною: немає такого року, щоб я його не слухав і не повертався до його «кафе надії», де завжди по-своєму добре.

І в якийсь момент у мене виникає «шизотеорія», що Паліндром грається зі мною в ігри розуму та очікувань. Минулого разу я писав, що він випустив найтемнішу свою роботу — «ніщо». Але він бере і релізить сингл «дивна любов» — свій найважчий в емоційній площині посттравматичний крик душі. І, напевно, це мій найулюбленіший трек після «Я боюсь», «Бензин» та «Лінч». У цій пісні закладено надто багато. Вона насичена глибоким змістом — це трушний артхаус на даному етапі його кар’єри, хоча Степан завжди балансував десь посередині між мейнстримом та андеграундом.

Паліндром читає реп так, наче після цього його змусять закінчити кар’єру й піти до біса, тому він навалює панч за панчем. Це і про солодке дитинство у бабусі (одна з наскрізних тем його творчості), і про непрості стосунки з батьком, сповнені неприємних спогадів. Це особисті рефлексії, які найліпше зчитуються через відеоряд: малий Паліндром у кліпі — це щось особливе.

«Ти все зрозумієш сам, як матимеш своїх дітей» — взагалі шикарний панч, який влучно б’є в соціалку. Це брудна драма про зіпсоване дитинство, завдану шкоду і моральні травми, нанесені старою системою виховання. Тією самою, що мала на меті виховати «мужиків», бо якщо ти нюня — значить сопля, йди до мамки, пожалійся, скиглію. Я пишу так емоційно, бо саме цей трек зрезонував зі мною найбільше. Історія, розказана в пісні, дуже близька моєму життю: деякі фрази Степана тригерили мене, викликаючи спалахи дитячих спогадів. Тому я просто не можу реагувати на цю роботу сухо.

З кожною новою роботою Паліндром дедалі більше розкриває межі свого таланту. Попередня блекгейзова «Éclaire le chemin» тьмяно губиться на фоні двох останніх сильних синглів. Мене тішить, що він продовжує сплітати хіп-хоп і рок, нанизуючи на ці дві цеглини різні стилі. І ще більше радує, що в «дивній любові» Паліндром не скотився в чорнуху, як це часто буває у реперів.

Насамкінець, завершуючи тему синглів, відчуваю зобов’язання розповісти вам ще про декілька важливих ЕР квітня. Резидентка лейблу kontrabass, гімікова артистка Whyt, таки дропнула свій дебютний ЕР «So Whyt» — імпульсивна і прикольдесно довбанута штука. Її я проганяв кілька разів під час ранкових пробіжок. Знаєте, дуже добре спрацьовує. Мені аж сподобалося — треба повторити досвід.

Whyt наелектризована так, ніби її прибило струмом, і вона шалено харизматична. До конкретного жанру цю роботу не слід відносити: вона універсальна і не звертає уваги на жанрові кордони. Тут і тріп-хоп, і електропанк, який розганяється до ска, і хайперпоп, і щось чудернацьке до фольку, в якому знаходиться ложка дьогтю гаражного року. Мені особисто найбільше зайшла «ДО ТЯМИ». Усе, що можу порадити Whyt — це більше зосередитися у майбутньому над цілісністю матеріалу, бо поки, що це виглядає як набір пісень, попрацювати з голосом, подолати певну монотонність вокального виконання. Не бійтеся бути екстравагантною — і буде пушка.

Колись в одній з наших приватних бесід Стас Корольов сказав, що напише пісню про те, як я заїбався від усіх дайджестів. Я вважав, що це такий жарт, але, мабуть, із джаз-музикантами краще не жартувати. Новий ЕР «Темпоральне круп’є» вийшов сповнений іронії: Стас примудрився залізти у комп’ютер і звідти зіграти «your quest is over, we present you a new quest», створити дуже вайбовий кавер на «Сиротину» і підкорити мене, звісно ж, однойменним треком «Темпоральне круп’є». Це їдке, десь іронічне, але загалом сумне артвисловлювання на тему плину часу, моральних заїбів у житті й катастрофічної нестачі уваги. Однак я тут більше вчуваю думки про марність днів, проблеми прокрастинації та емоційне вигорання — от коли вже ніби все-все розгребеш, але ні: час летить, тікає кудись у пітьму, ти його наздоганяєш, але все марно.

Leleka i Paporot заполонили своєю чесністю ще з моменту перших релізів. З плином часу вони незмінно тримають планку якості, хоч і залишаються доволі андеграундним проєктом. Новий ЕР гурт анонсував ще синглами, і по них ставало зрозуміло, що вийде один із найкращих мініальбомів року. Не те щоб Leleka i Paporot створили щось надзвичайне чи повністю нове. Ні. Історія набагато прозаїчніша: вони дали слухачам надзвичайно красивий, естетичний та атмосферний інді-рок, помноживши його трикратно елементами психоделіки та місцями відчутними закосами під орієнтал східноазійської культури.

Крім цього, шугейз став акцентованішим у перемішку з їхнім мрійливим інді-роком на меланхолійну тематику пісень. У цьому релізі кожна мелодія і кожен звук має вагу, відповідає за послідовність та цілісність матеріалу. Усе на своєму місці, що лише свідчить про надзвичайний талант Leleka i Paporot. Це один із найкрасивіших та найвитонченіших андеграундних інді-рок релізів першого півріччя, музичні ідеї якого вражають нестандартним підходом.

КРАЩІ АЛЬБОМИ КВІТНЯ

sportcafe — go-punk

(3 квітня)

Найочікуваніший альбом року вже тут. Легше було другого пришестя Христа дочекатися, ніж цього релізу. Та коли він вийшов — очікування були того варті. sportcafe перевершили самих себе: тим, що постійно відкладали прем’єру, вони виграли час, щоб дополірувати звучання до максимуму. Тому навіть деякі знайомі сингли отримали змінений та покращений звук.

Загалом про цей альбом найкраще написав наш оглядач Влад Яковлєв, який «на пальцях» розтлумачив усі його принади. Нойз-рок — така рідкість на нашій сцені, що подібні альбоми за замовчуванням стають цікавим явищем, навіть якщо вони «не дуже». Утім, це не стосується «go-punk». Перед нами відмінний зразок якісного нойз-року — нехай дещо акуратного та обережного, проте професійного. У наявності пачка хітових пісень із купою «хукових» моментів, де нойз — це не просто атональна стіна шуму, яка пердить і гудить, як китайський трактор, що от-от розсиплеться. Побудова альбому та весь його скелет — це детально обдумані ідеї, насичені постіронією, особистими та абстрактними темами, реалізовані на стику постпанку, нойзу та гаражного року. Чи не найкращий альбом першого півріччя?

plaaaato — brightdeadstarr

(10 квітня)

Сьомий (якщо рахувати подвійне видання альбому «Два») і останній альбом Костянтина в межах plaaaato. І його найкращий за весь час. Творчість проєкту еволюціонувала: звучання завжди залишалося стабільним, проте стиль пройшов шлях помилок і вірних рішень. До цього року я вважав plaaaato одним із найстабільніших інді-проєктів у той час, коли інші згорталися. І через це сумно: сумно, що альбом останній, і водночас прекрасно, що історія закінчується на такій ноті.

Реліз став квінтесенцією всього шляху Костянтина. Мікс лоуфайного інді, слакер-року, шумного шугейзу та «плаваючих» дрім-поп гармоній. Зазвичай такі альбоми краще слухати восени, під дощ і камін, але «brightdeadstarr» має одну чарівну суперсилу — він ідеально пасує весні та літу, теплим затишним вечорам і вдивлянню в нічне небо. Альбом настільки комфортний та інтровертний, що взагалі позбавлений будь-яких шаблонів. Йому просто ок перебувати у цій бульбашці спокійних хвиль, які легесенько завіюють у скроню. Я слухаю це — і мені добре.

Perevod — Souper

(17 квітня)

Perevod — це якраз той випадок, коли хороший реліз пройшов повз усіх настільки тихо, ніби його й не було. Проєкт Олексія Переводчика вже давно існує на периферії сцени, але «Souper» звучить як робота людини, яка абсолютно не женеться за алгоритмами чи трендами, а вперто будує свій дивний і щирий світ.

Утім, цей новий альбом залишив деякі порожні відчуття. Попередній Королівство забутих китів був дуже гарною діснеївською казочкою з прекрасною атмосферою, яка зачаровувала своєю ідеалістичністю. Souper виглядає як крок назад. Відхід від складних прогресивних текстур у бік лайтового прогроку. Легше цю музику уявити десь у витонченому ресторані чи розкішному фоє готелю або театру, де бенд Perevod особисто акомпанує для якоїсь урочистої події. Просто це настільки фонова музика, для повного занурення в релакс і спокій, що іншої цінності я в ній не бачу.

Але для особливих задротів, які однозначно скажуть, що це прекрасний матеріал, нехай буде так: тут прогресивний рок, джаз-ф’южн, артрокова меланхолія й та «стара школа» prog music, де музиканти ще не бояться складних структур, несподіваних переходів та химерного блуду в текстах. Олексій називає серед впливів Opeth, Steven Wilson та King Crimson — і це відчувається, але без сліпого копіювання. Найбільше вражає те, наскільки «Souper» не виглядає як контент. Він існує поза інформаційним шумом. Після масштабного «Королівства забутих китів» Perevod ніби трохи зменшив оберти, але став ще впевненішим у деталях. Це одна з найприємніших і найакуратніше зроблених прог-рок робіт українського андеграунду цього року.

пропаща сила — панорама

(24 квітня)

«пропаща сила» ніби остаточно перестали бути просто «ще одним молодим гуртом із прикольними синглами» й нарешті зібрали себе в цілісну форму. «панорама» звучить як дуже чесний і дуже втомлений портрет молодості, де між хаотичними вечорами, дивними діалогами, безгрошів’ям і напівзламаними стосунками раптом проступає щось по-справжньому болюче й живе. І що найважливіше — без удаваної «поетичності». Тут усе працює через прості деталі та інтонації, які впізнаються майже миттєво.

При цьому «панорама» не розвалюється на набір треків для плейлистів, а справді відчувається альбомом — із власним темпом і внутрішньою логікою. Усього другий реліз гурту, але вже схоже на роботу людей, які чітко розуміють, ким вони є. Поки частина сцени намагається бути «модною», «пропаща сила» просто фіксують свій час і стан — і в цьому є щось напрочуд справжнє.