Автор рецензії — Іван Лисько | ⭐️⭐️⭐️ |
|---|---|
Жанр: попрок, фолькрок, репрок | Дата релізу: 27.02.2026 |
У плейлист: Баю-бай, Танго сонних фей, Їй Бо |
Чотири роки тому я востаннє писав про Роялькіт як про гурт, що випустив один із найавтентичніших фолк-альбомів сучасності. І це не перебільшення. Досі вважаю «Житіє гуцульське» перлиною української етномузики, своїм найулюбленішим альбомом у їхній дискографії й недосяжною віхою для гурту, який тоді перебував у розквіті своїх сил і можливостей.
Війна руйнує, війна забирає у людей найцінніше і найважливіше, що в них є. Війна змінює нас повністю і вчить переосмислювати старі погляди під фокусом нових. Адаптуватися можна до будь-чого, навіть до війни, але краще до неї все ж не звикати, бо зачіпає вона, на жаль, кожного. Зачепила й Роялькіт. Буквально. Адже вокаліст Роман Гаман — ветеран війни, який отримав поранення та був списаний, а гітарист Євген Костніков перебуває в лавах ЗСУ з 2022 року. Через це творчість гурту була призупинена — не зупинена повністю, але нові роботи виходили раз на рік і за першої можливості.
Фактично, четвертий студійний альбом «Танго сонних фей» є першим повноформатником гурту за останні 5 років. І я, безумовно, радий, що Роялькіт таки зібралися і доробили те, що почали, попри всі життєві труднощі, які довелося пройти Роману, не зламавшись під тиском обставин.
На цьому альбомі порівну: п’ять нових і п’ять старих пісень. Не певен, що я в абсолютному захваті від релізу, але чітко розумію, як складно він реалізовувався. Та й не думаю, що доречно порівнювати його зі старими роботами. Усе ж нові часи — нові теми. Деякі з пісень уже застаріли за сенсами й були більш актуальними у 2022–2023 роках, коли ми всі були романтично наївними під впливом великої ілюзії та щиро вірили в ідеали, які з часом драматично розбивалися.
Та й звучання гурту суттєво змінилося. Від фолку залишилися хіба що поодинокі відбитки. Це вже більше модерновий поп-рок, із яким гурт почав експериментувати ще на альбомі «Край» 2021 року. Тому логічно, що цей стиль знайшов своє продовження і в «Танго сонних фей».
Було дуже незвично і в чомусь навіть ностальгічно побачити в треклісті «Дінь-Дон» — трек, що вийшов ще у жовтні 22-го року. Багато хто не пригадає, що слухав місяць тому, а тут реліз чотирирічної давнини. Хоча, заради правди, мене радше торкнула сама думка про те, що цей трек із 2022-го, бо перед очима враз повиринали спогади. Стільки часу пройшло, стільки всього змінилося... А мені дуже не хочеться про це думати.
Про альбом «ТСФ» я б сказав як про реліз, що є певним набором ідей, де якісь працюють, а якісь — ні. Він виступає часовим маркером і пропонує дещицю чогось власного, можливо, дуже особистого. Однак я не вважаю цей альбом контекстуально цілісним. Тут нові сенси перетинаються зі старими, і це спричиняє конфлікт ідей. Помітно, що сам гурт змінився, а вигляд пісень — ні, коли поруч співіснують старі треки («Диско», «Баю-бай»), які гурт виконував ще до війни, та зовсім свіжий матеріал з геть іншим настроєвим відтінком. Через це палітра альбому вийшла розмитою, до кінця не зрозумілою і зітканою з різних за формою пісень. Можливо, їх об’єднує хіба що тематика сновидінь та фантасмагорії?
А ще мене приємно вразило, що Роман Гаман не боїться експериментувати з хіп-хопом та трепом. У якусь мить це викликало у мене подив, підкралися думки, що це невластиво гурту, бо ж я звик, що Роялькіт — це більше про фолк. А потім згадав, що на «Житіє гуцульськоє» слухав афробіт і фанкі-фанкі, й такий: «Мде, сам себе ж заплутую, от розтелепа».
Мені одразу ж сподобався опенер «Баю-бай». Щоправда, я чув його ще давно, утім вокал Романа тут звучить дуже кайфово та навіть хітово. Це більш звичний Роялькіт, якому властива іронія над пошуком сенсів там, де їх немає. Ще й запаковано все це в танцювально-фанкову обгортку.
«Дінь-Дон» — це злий реп-рок, який знайшов свій сенс у 22-му році, але тепер він не викликає в мене колишніх емоцій. Утім, однойменна «Танго сонних фей» — красива й інтелігентна рок-балада, а атмосферні рифи та мелодія саксофону додають їй елегантної вишуканості. Одразу ж почали уявлятися сцени закоханих людей, які мило танцюють десь на площі міста в теплий літній вечір. Десь там поруч Роялькіт грає свою баладу, люди навколо знімають їх на телефони, але їхні погляди не бачать нікого, адже закохані споглядають світ із висоти.
«Останній день зими» — це як 5 хвилин Kozak System навпаки. Не розумію, чому і звідки беруться ці асоціації, але не можу не думати про Івана Леньо та його хлопців. Між цими піснями є одна спільна нитка, що їх об’єднує: у Роялькіт — це рання весна, а у Kozak System — початок осені. Обидві меланхолійні, сповнені сумного ліричного настрою. Манери виконання Романа та Івана теж схожі: у Роялькіт — важча рокова, а у Kozak System — легка поп-рокова балада. І, звісно ж, обидві за формою лірики є глибоко поетичними. Чого лиш варті рядки:
Золота блакить
Там, де птах летить
Там, де чорногуз Гніздо зів'є…
І наступні рядки, які навіюють відвертий песимізм та розпач:
В останній день зими
Так тепло на душі, зігріємось надіями.
Це розповідь про світло, яке з’являється попри втому, про любов і страх, що існують поруч, і про віру, яка народжується навіть у найтемніший час.
«22» — легка поп-джазова мрія про вільний Крим, берег Азова, переповнений українцями й вільний від окупантів. Це точне відображення наших мрій та думок, які тоді здавалися настільки реальними.
«Кіч» — гостросоціальний реп-рок на бум-беп бітах. На диво, мені подобається флоу Романа в цій пісні. Принаймні, він не намагається корчити з себе когось іншого й видавати себе за тру-репера. Просто в цьому є його щирість. Просто йому подобається хіп-хопчик, раз він зачитав його і на клозері «Їй-Бо», де також замішалися лейтмотиви трепу.
Якщо серйозно, то клозер — найкращий на альбомі. Як же кайфово тут злилися агресивні треп-біти з фолково-ембієнтовими мотивами й народними наспівами! Отакі експерименти я обожнюю. Це звучить добре, моментами сонливо, наче опиняєшся під гіпнозом у світі марень. Кудись несе й несе, де реальність подібна до фантасмагорії, де все нечітке й розпливчасте. По-моєму, альбом на такій ноті закінчується шикарно. Я дуже вподобав цей дивний артхаусний вайб.
На жаль, про інші пісні я так сказати не можу. «Диско» не змушує мене повірити у диско — сама алюзія вийшла посередньою і трішки дубовою. «Додому» — досить тривіальна пісня про пошук власного дому, виконана в блюзовій формі, яка чомусь завжди важко дається українським музикантам. Ніби й усе добре в цій пісні, а ніби й ні. Її актуальність важлива й тепер, бо втрата дому — болюча тема, але чомусь вона мені не лягає. Не те щоб трек відштовхував, зовсім ні, скоріше він просто не може знайти спільної мови зі мною, чи я не можу його відчути. «Чіо-Чіо-Сан» — кавер, який мені не дуже зайшов, оскільки відтворити ту саму енергетику, властиву пану Скрипці та ВВ, під силу далеко не кожному.
І, як я вже писав вище, головною проблемою альбому є розфокусованість підібраних тем. Хоча в пресрелізі йдеться, що всі пісні об’єднані темами нічних марень та фантасмагорії, ті треки, що виходили раніше, з часом розгубили свою актуальність. Або ж просто саме для мене їхня актуальність уже трошки розвіялася — так буде сказано чесніше.
Звучання альбому сприймається скоріше як збірка хороших пісень, об’єднаних загальною атмосферою, але аж ніяк не монолітною ідеєю. Тут зустрічаються фанк, поп-рок, поп-джаз, реп-рок тощо, але чіткої зв’язності між ними немає. Якщо гурт мав на увазі, що концепція сновидінь — це і є сама атмосфера, то я з ними згоден. Однак, я знаю, що для повноцінного занурення це недостатньо психоделічно.
