Автор рецензії — Діма unortheta Громов | ★★★★½ |
|---|---|
Жанр: брутальний дезметал | Дата релізу: 06.04.2026 |
Рекомендація у плейлист: Famine 33», «Mob Justice», «Suttee (Defeated Sanity cover)», «Sectarian Ritual (Appalling Oath)» | Лейбл: Grave Island Records |
Нову страву голодним українським дезграйнд-метал-смертникам приготували київські хлопці Sectarian Defacement. Сама назва проєкту вже як мед на вуха, а технічна подача матеріалу — це прямо-таки високо кулінарний комплімент від шеф-кухаря, який доповнює цю гастрономію неймовірними враженнями.
В основі звучання дуже відчутна слем-основа. Втім, завдяки більш креативному й нешаблонному підходу до грувової сітки барабанів та цікавих гітарних штрихів, ця штука звучить як щось олдскульне. Причому не як старий умовний Devourment, а ніби звідкілясь виліз через 30 років онук коїтусу між Suffocation та Dying Fetus на початку їхньої кар'єри на нью-йоркському м'ясокомбінаті (який завжди славився хардкор-присмаком своїх виробів). Драм-секція нагадує важкі черги з дробовика, а рифи ріжуть хвилями, мов тисячі іржавих пил під тупа-тупа-біт — як-от у треку «Mob Justice».
Одна із сильних сторін Hostile Consuming Rapture, що розкривається в процесі, як добре вино — це цікавий звук. Він одночасно поєднує атмосферну об'ємність аудіопростору та щільну текстуру гітар. Можливо, цю магію творить просторовий ефект, накладений на останні удари по барабанах, які розносяться ехом по печерах підсвідомого... Створюється враження, ніби ще свіжі паруючі туші щойно завезли у велику холодильну камеру, вимкнули світло й шукають тебе з бензопилою. Важко пояснити, але асоціації з релізом переважно холодно-арктичні й чимось нагадують легендарну стрічку «Щось» (1982) — через велику кількість некроморфної «живої» мертвої плоті.
Обкладинка з «Сатурном, що пожирає свого сина» Франциско Ґої (який геть збожеволів під кінець життя) перероблена тут у колажному стилі й дуже точно вловлює моторошний вайб альбому. Вона містить прихований ефект «зловісної долини» — притягує та відлякує одночасно. Що довше вдивляєшся, то більше здається, ніби за порожніми очима потвори має бути якийсь сенс — як у сюжетах пекла Ієроніма Босха, звідки, здається, і зійшов цей арт.
Що далі, то впевненіше альбом крокує в розвитку ритмічного груву. Він поступово нарощує технічність навколо качових патернів, а метричні модуляції та складна динаміка пересування цього м'ясного «Щось» стають уже звичним явищем. Так, «Famine 33» із цим набором більше скидається на Cryptopsy-звіра періоду Blasphemy Made Flesh / None So Vile. А логічним підсумком у цьому контексті стає кавер на Defeated Sanity — трек «Suttee» з їхнього найсмачнішого періоду творчості. Свого часу подвійною платівкою Disposal Of The Dead // Dharmata німці ніби розділили навпіл свою музику, щоб довести: вони можуть грати як брутально-тупорилий кейвмен-слем у строї B-A-D# (мабуть, найнижчому, що я чув у дез-металі), так і складну музику для розумників а-ля Cynic / Atheist. Вони поєднали, здавалося б, взаємовиключні поняття: «бруталізм із жиром» та «тендітну складність джазу».
Чи збираються за аналогією щось комусь доводити Sectarian Defacement? Чи є це протистоянням трендовому оверпродюсед-слемкору? Не знаю. Мені здається, нашому слухачу, якому Пивоваров метал-сцену перевернув, щось доводити взагалі немає сенсу. Sectarian Defacement зроблений не з того металу, який можна легко перекинути чи взагалі підняти: кавер на Defeated Sanity для багатьох сучасних драмерів звучить як непідйомний олімпійський виклик!
А я принаймні спробував переконати вас у тому, що це майже справжній шедевр. Для більшості він незримий при поверхневому огляді української метал-сцени, проте суть цієї сцени — не показовий фасад, а міцна арматура в фундаменті. Це база.
