Vøvk — одні з найяскравіших представників українського важкого андеграунду, чия музика балансує на межі прогресивного року, стоунеру та пост-металу. Vøvk вже давно завоював репутацію самобутніх експериментаторів, які не бояться ламати жанрові шаблони. Пройшовши тривалий шлях трансформацій, оновлення складу на дві третини та свідомий перехід на українську мову , гурт повернувся з новим повноформатним альбомом Litera — магнетичним, складним та повністю україномовним релізом , що став результатом перезагрузки колективу, який добре гримів восени минулого року та отримав загальне схвалення слухачів.
Про те, як створювалася нова платівка, про складний шлях неангломовної концептуальної музики на Захід та про вміння фіксувати особисту історію в епоху великих потрясінь — читайте в нашому розлогому інтерв’ю з лідером гурту Сашею Куцом.
Коли ви думаєте про період, у якому створювалася Litera, це для вас більше про існування в моменті чи про фіксацію досвіду?
На створення альбому пішло багато часу — це була кристалізація кожної ноти, слова, думки. Платівка та пісні на ній — це одночасно і відбиток часу створення, і закладених сенсів, але з простором для майбутньої трансформації. Ми не полишаємо пісні в тому часі, де вони були створені, ми беремо їх із собою.
Як змінився ваш підхід до створення музики за ці шість років і як новий життєвий досвід відобразився у звучанні альбому?
Шість років — це досить довгий відрізок життя як для людини, так і для гурту. Будь-який досвід впливає на нас і залишає сліди, хочемо ми того чи ні. У порівнянні з минулою роботою у нас на 2/3 оновився склад, і, звісно, кожен привніс свій почерк у звучання та концепт. Колектив — це завжди про обмін думками, ідеями та поглядами, тож вони на 2/3 оновилися.
Чи відчуваєте ви зараз потребу проговорювати речі, які раніше здавалися другорядними чи не настільки вчасними?
Не можу пригадати нічого такого, що з другого плану раптом перейшло б на перший.
Ви будували альбом як цикл стихій. А в який момент він перестав бути просто художнім концептом і перетворився на особисту історію?
Не було моменту зміни як такої. Концепт відразу задумувався таким, яким ми його реалізували: об’єднання широкого зовнішнього простору та вузького внутрішнього, особистого.
Якщо прибрати всю музичну форму й залишити тільки чисту структуру — це була б історія, молитва чи щось зовсім інше?
Це історія, яка йде по колу. У неї є початок, є кінець і є перехід на нову ітерацію. Прочитавши її вперше, можна побачити одні речі, які резонують, а повернувшись згодом — уже зовсім інші.
Коли ви перейшли на українську мову, що стало головним викликом, а що, навпаки, подарувало свободу?
Складніше достукатися до світового слухача. Хоч і є певний тренд на неангломовну музику, з концептуальними піснями українською важко пробитися на Захід. Як це побороти — поки що ніхо не знає, але дуже цікаво ступати на цю стежку. Писати рідною мовою, звісно, легше: простіше уникати кліше, легше відчути резонанс і побачити, як на це відгукуються слухачі, що поруч із тобою.
Чи виникали моменти, коли англійська звучала «зручніше» через те, що вся ваша попередня творчість була англомовною, але тепер ви свідомо від неї відмовилися?
Не сказав би. Як я зазначав вище, англійська — це відкриття дверей у глобальний світ, але це одразу впливає на ідентичність та впізнаваність. Це можна простежити за жанрами: є сотні постметал-гуртів, які співають англійською, і лише одиниці, які роблять це іншими мовами. Вища вірогідність, що музика англійською (якщо в ній немає іншої «чіпляючої» компоненти) швидше потоне в голосах інших. З українською мовою треба докласти набагато більше зусиль, аби лишити її на плаву.
А ви як самі бачите майбутнє гурту: плануєте з часом повністю повернутися до англійської, тримати баланс між двома мовами чи надалі писатимете виключно українською?
Я не прихильник багатомовності, хіба що в цьому є специфічний творчий задум. Можливо, ми повернемося до англійської, але лише для певних особливих релізів — як це було із синглом Tiger | Tyhr, де одна пісня існує у двох версіях.
Ви уникаєте прямолінійного проговорення війни та власних травматичних переживань? Чи це більше про самозахист та про глибоку довіру до слухача?
Не зовсім так. Ми прямо говоримо про війну, просто робимо це іншими конструкціями. Подекуди прямолінійність швидко випаровується, а метафори та фантазії залишають довгий післясмак емоцій.
Ваші тексти часто розмовляють через метафори, створюючи певний терапевтичний простір. Як ви відшукуєте баланс між цією терапією та документуванням жорсткої реальності?
Мій підхід — синонімічний ряд. В основі стоїть прямолінійна думка або емоція, а далі йде запитання: яка до неї виникає асоціація? Які контрастні речі ведуть її іншим шляхом з цієї прямої лінії? Простий приклад: якщо я хочу написати про склянку води, я можу уявити озеро. Трішки розгребти зайве, пофантазувати над сутністю речей — закритий простір з водою... Ну чим тоді склянка води не озеро? :)
Твоя фраза «Ну чим тоді склянка води не озеро?» — це абсолютно борхесівський стиль, де реальність розмивається через метафори та інтелектуальні лабіринти. Мені стало цікаво: чи відіграла класична література якусь роль під час створення концепту платівки?
Не думаю, що був якийсь безпосередній референс, швидше синтез поезії різних авторів: наприклад, Василя Стуса, Грицька Чубая, Богдана-Ігоря Антонича. Особливо там, де переплітаються метафори та описи природи. Також відзначу польську сучасну поезію (наприклад, Емілію Конверську), але швидше як загальний дух. Вона базується на емоційному відчутті, іронії, має панк-естетику та певну зухвалість.
У тобі є щось від Антонича :). В одному інтерв’ю, ви колись зазначали, що альбом Lair — це пошук, а Litera — це вже віднайдена ідентичність. Чого вам довелося позбутися, аби її віднайти?
Складності в простих речах і простоти в складних. Як у музиці, так і в ліриці. Такий собі обмін.
Що для вас є складнішим внутрішньо: бути занадто заплутаними й незрозумілими чи занадто прямими?
Трошки інакше. Прямим у музиці бути не дуже цікаво, а занадто складним — не хочеться. Просто намагаюся бути собою й аналізувати те, що роблю.
Чи є в альбомі Litera емоційне місце, куди ви самі не хочете повертатися?
Емоційно — навряд чи. Швидше навпаки: там багато місць, до яких хочеться повертатися, щоб нагадати щось самому собі. Є технічні моменти, які вимагають надмірної концентрації та досі залишаються складними для виконання — от у них повертатися не завжди приємно. :)
Ви дуже чітко структуруєте та контролюєте свою музику. А де в Litera ви дозволили собі свідомо відпустити цей контроль?
Немає такого. :) Ми не любимо залишати в музиці сумнівів для самих себе. Необережно сказане слово чи необдумана фраза може призвести до пожежі — така собі відсилка до пісні «Іскра». Мені зовсім не близький підхід, коли автор не може пояснити свій вибір або зануритися у власну думку глибше. Якщо не хоче — це вже інше питання.
Як вам вдалося реалізувати ідею фіта з Йоганнесом Персоном із Cult of Luna?
Насправді це виявилося дуже просто. Одне повідомлення — одна відповідь, а далі обмін технічними нюансами. Йоганнес — людина, яка вийшла з панк-хардкор сцени; він чудово розуміє важливість таких колаборацій для підсилення контекстів.
Тож із Йоганнесом Персоном працювалося легко? Відстань та онлайн-формат не стали завадою для синергії?
Усе дуже професійно, а через це — легко. Шлях від пропозиції до результату — переписка в інстаграмі та кілька технічних листів на електронну пошту. Від нас — максимум інформації та контексту, від нього — занурення в ці контексти. Для виконавця такого рівня і з таким досвідом це звична річ: записуватися віддалено й робити це якісно.
З ким із закордонних чи українських артистів ви б хотіли розділити мікрофон у майбутньому?
Важко сказати. У випадку з Йоганнесом ми писали пісню з думкою, що в ній має прозвучати саме його голос. Так само було і з Okean, де звучить голос Антона Слєпакова. Співпраця можлива, коли з’явиться нова пісня, де це буде доречно. Тобто первинним є творчий задум, а вже далі — пропозиція особі, яка найкраще пасуватиме до результату. Все ж таки пісня завжди на першому місці.
Чи є в цьому альбомі речі, якими ви зрештою лишилися незадоволені, але вже не могли змінити?
Є деякі деталі, які хотілося б покращити, але, враховуючи скільки часу зайняла робота, ці нюанси вкрай мізерні. Загалом ми дуже задоволені результатом.
Який момент студійного запису виявився найважчим — не в технічному плані, а суто психологічно?
Ми готувалися до студії, як спортсмени перед змаганнями. Це дало можливість уникнути зайвих хвилювань. Студія — це уже не підходяще місце для творчого польоту, це момент фіксації. Чим краща підготовка, тим менше сумнівів. Тому насправді найважчим — і психологічно, і технічно — був контроль над записом ритм-секції. Кожен удар чітко продуманий в аранжуванні, але студійний звук додає свої контексти. У цей момент формується фундамент пісень, і концентрація має бути найвищою.
Якщо зазирнути вперед: наступний етап стане прямим продовженням Litera, чи це буде повністю нова сторінка, написана вже зовсім іншими людьми?
Час залишає на нас великий відбиток, і ми навряд чи будемо тими самими людьми. Ми отримуємо новий досвід, аналізуємо успіхи та невдачі. Наступний етап почнеться, як тільки сформується нова історія, яку захочеться розповісти. Процес іде, лише хочеться, аби він не був таким довгим.
Які нові теми чи емоційні стани вам зараз цікаво досліджувати? Наскільки важливо у майбутньому релізі вийти за межі вже знайомих образів і дати собі повну свободу бути іншими?
Бути іншим — це не завжди про свободу. Бути собою — так. Ми поговорили про одні грані нашого внутрішнього та оточуючого світу, далі будемо досліджувати інші або дивитися під тим кутом, який раніше був прихований. Тож питання для нас не в межах, а в тому, що ще знаходиться всередині них.
У стані тривалого очікування ми всі стаємо вразливішими. Які переживання зараз найчастіше стають для вас викликом, коли ви думаєте про наступний крок у житті та творчості?
Те, що час — це ресурс, який неможливо відновити. Хочеться використовувати його по максимуму, але швидкість — це не завжди про якість чи ефективність. Чим більше сумніваєшся чи відтерміновуєш рішення, тим важче зрештою зробити цей наступний крок.
У вас дуже кінематографічна, візуальна музика. Ви самі більше мислите як музиканти чи як люди, які бачать готові сцени на екрані?
Це нагадує типи кінокадрів. Можна показувати подію чи динаміку, а можна залишити довгий промовистий кадр із десятками елементів, які цікаво досліджувати. Наш підхід — однозначно другий.
Уявімо, що ваш альбом перетворився на художній фільм. До чиєї режисерської естетики він був би ближчим?
На думку спадають Акіра Куросава та Сергій Параджанов. Довгі сцени з широкими ландшафтами. Декорації, які стають частиною діалогу, навіть якщо не промовлено жодного слова.
А якби ваш наступний реліз був саундтреком, то до якого жанру кіно? Це похмурий нуар, терапевтична драма чи, можливо, ретрофутуризм?
Саундтрек — це елемент кіно, а в кіно рішення за режисером. Будь-який елемент такого великого проєкту має слугувати творчим цілям і баченню режисера. Тож якщо він бачить нашу музику в будь-якому жанрі, від нуару до комедії — для підсилення чи послаблення тих чи інших емоцій на екрані — то жанр уже не важливий. Якби я був режисером, це вже зовсім інша історія.
Уявімо, що ти все ж таки опинився у кріслі кінорежисера. Який фільм ти хотів би зняти? Яка тема тебе найбільше хвилює як автора?
Буду чесним, я не бачу себе в ролі кінорежисера. Мені більше подобається режисерувати музику, якщо так можна висловитися. Якби вже й брати на себе якусь роль у кіноіндустрії, мені б хотілося бути постановником, працювати з кадром. У такому разі я б залюбки взяв участь у чомусь монументальному та пейзажному — з довгими масштабними планами. Наприклад, щось у дусі Куросави чи Вільнева. Ще один референс — серіал «Оповідки з Петлі» (Tales from the Loop), який, по суті, є екранізацією артбуку. Але є одна проблема: сучасний масовий глядач не любить такий монтаж.
Якби хтось із відомих українських режисерів запропонував вам написати саундтрек до стрічки, ви б погодилися? Наскільки цікавий вам такий досвід?
Це дуже сильний виклик і складна робота, тож у такому випадку треба було б зважити весь контекст. Звісно, це було б дуже цікаво, але, як я зазначав, кіно — це творче рішення режисера, і в такому випадку ми б мали слугувати його баченню та чуттю. Тут важлива велика довіра та синергія. Якщо вона станеться, то це було б дуже круто.
А які у вас зараз стосунки з кінематографом загалом? Чи вдається знаходити час для перегляду фільмів і стежити за фестивальними новинками?
Чесно кажучи, я майже не стежу за новими фільмами, та й на вдумливий перегляд кіно зараз бракує часу. Часто повертаюся до чогось класичного і комфортного. Насправді, як і в музиці. Кожного року передивляюся «Чужого».
Розкажи, що є твоїм «золотим фондом» у класичному кінематографі? Що готовий передивлятися безліч разів?
Я люблю класичну фантастику: наприклад, «Зоряні війни», «Чужого», а також фільми Тарантіно, Бертона тощо. Нещодавно спіймав себе на думці, що мене перестало цікавити сучасне кіно, бо я більше не вірю комп’ютерним спецефектам. У старих стрічках є певна наївна ляльковість, але вона має набагато реалістичніший вигляд, ніж найсучасніша графіка.
Хто з кіногероїв зараз найточніше транслює ваш внутрішній настрій?
Баррі з однойменного серіалу. Не питайте чому, але, ні — я не найманий вбивця.
В одному з інтерв’ю ви порівняли альбом із серіалом, де кожна пісня — це окрема серія. Що із серіальних проєктів останнім часом вразило вас настільки, що ви готові говорити про це із запалом?
Вищезгаданий «Баррі». Обожнюю такий синкретизм. З останнього ще сподобався «Лицар сімох королівств» — приклад легкої історії, яку чудово розповіли. Баланс між нашаруванням сенсів і доступним сюжетом.
На серіалах зазвичай легше концентруватися, вони часто стають фоном і не потребують глибокого занурення. А які у тебе стосунки з цим форматом? Що саме імпонує в сучасних шоу?
Я люблю серіали, які розповідають цілісну історію заради самої історії, а не заради гачка, який змушує вмикати наступний епізод. Тобто мені більше імпонує, коли серіал — ніби книга, а серії — це розділи. Де є чіткий початок, кінець і розвиток між ними. Подобаються проєкти, у яких один сезон розповідає цілісну історію, як-от «Справжній детектив». Водночас я люблю і щось легке, на кшталт «Друзів» чи «Малкольма у центрі уваги», де кожна серія є завершеною розповіддю.
Коли інструменти відкладаються вбік, що стає вашим безпечним місцем? Які прості побутові речі чи тихі хобі допомагають не втрачати зв’язок із собою?
Я великий фанат LEGO. Мікромоторика та уважність до деталей — це те, що гарно розслабляє і змінює фокус. Коли основна робота змушує бути постійно сконцентрованим, просто «заглушити мотор» на ходу не вийде. Потрібен гальмівний шлях. Моє хобі з цим справляється, хоча я дуже вибірковий у цьому.
Чи з'явилося у вашому житті щось абсолютно не пов'язане з музикою, що несподівано навчило вас чогось нового про саму творчість?
Все, що не пов’язане з музикою, найбільше на неї впливає. Музика — це інструмент висловлення. Найкраще створюється тоді, коли ти сповнений враженнями ззовні.
Після всього цього досвіду — музика для вас все ж таки ближча до кіно чи до чогось зовсім іншого?
Музика — це музика. Вона дає звук, картинку, грає з емоціями та уявою. Який бік показати зараз — це рішення кожного окремого відрізку пісень. Вона дозволяє завжди залишатися собою з усіма різними гранями особистості.
Що останнє вас по-справжньому сильно вразило в житті?
Дописую це інтерв’ю після концерту Monokate в Origin Stage. Тож відповідь буде максимально чесною — нові пісні звучать неймовірно. Це дійсно мене вразило.
