Автор: Кліффорд Лукас для War on the Rocks
Оригінальний допис був опублікований 7 травня 2024 року
Про автора: Кліффорд Лукас - офіцер ВПС США і позаштатний науковий співробітник Irregular Warfare Initiative, спільного проєкту Принстонського проекту з емпіричних досліджень конфліктів та Інституту сучасної війни у Вест-Пойнті. Лукас - льотчик сил спеціальних операцій, який налітав понад 1800 бойових годин в операціях «Непохитна свобода» та «Іракська свобода». Він закінчив Школу озброєнь ВПС США, Коледж командування і штабу ВМС та Програму стратегічного мислення при Міністерстві оборони США.
Зброя, що була запущена із землі та переміщувалася повітрям, завдала ураження і вбила американських військовослужбовців на Близькому Сході, поклавши край десятиліттям домінування в повітрі, яке убезпечувало американські війська на землі від атак з повітря. У нещодавній статті стверджувалося, що ця майже 71-річна смуга повітряного домінування закінчилася в Йорданії 28 січня 2024 року, коли троє американських військовослужбовців були вбиті в результаті удару дрона-камікадзе, що поставило під загрозу актуальність сьогоднішніх ВПС США. Якщо погодитися з тим, що ВПС США наближаються до втрати своєї актуальності через використання дронів, то, можливо, ця смуга закінчилася 33 роки тому. Адже подія, описана в першому реченні, сталася не в січні 2024 року, а під час атаки ракетою «Скад», яка вбила 27 військовослужбовців у Саудівській Аравії 25 лютого 1991 року під час операції «Буря в пустелі».
Безумовно, існує постійна загроза від дронів, ракет і снарядів, що призводить до жертв серед американських військовослужбовців, про що свідчать понад 150 атак підтримуваних Іраном груп бойовиків на американські позиції в Іраку і Сирії з січня 2021 року, а також ракетна атака з боку Ірану в січні 2020 року. Однак проблема з аргументом про нібито нерелевантність ВПС, озвученим Дейвом Барно і Норою Бенсахел, полягає в тому, що в ньому відсутній контекст того, як здійснюється контроль над повітрям. Щоб зрозуміти це, ми повинні вийти за рамки того, як ВПС США здобувають і утримують перевагу в повітрі, і звернути увагу на ключову роль протиповітряної оборони Армії США в цій місії, а також на більшу схожість дронів-камікадзе з ракетами класу «земля-земля», а не з традиційними атаками наземних цілей засобами повітряного базування. Дилема дронів не повинна ставити під сумнів актуальність того чи іншого виду збройних сил в боротьбі за панування в повітрі. Це радше привід для лідерів переглянути розподіл ролей і місій між видами збройних сил і оцінити ресурси для сил і засобів протиповітряної оборони, які є доступними за ціною, масштабованими і повністю інтегрованими в боротьбу за панування в повітрі.
Перевага в повітрі чи протиповітряна оборона?
Запозичуючи і перефразовуючи закон Майлза: «Те, як ви боретеся за контроль над повітрям, залежить від того, з якої точки зору ви дивитеся - з землі, дивлячись угору, чи з повітря, дивлячись униз». У Joint Publication 3-30 «Спільні повітряні операції» обговорюється контроль над повітрям у збройному конфлікті і визначаються три ступені контролю - паритет у повітрі, перевага в повітрі і панування в повітрі. Ці ступені вимірюються не впливом, який «сині сили» мають на «червоні сили», а скоріше ступенем, до якого останні можуть заважати першим проводити операції. Тому важливо визнати, що контроль над повітрям частіше є тимчасовим результатом, ніж постійним. Особливо в зонах обмеженого конфлікту, ідея про те, що перевага в повітрі може забезпечити повну безкарність від атак з повітря, швидше за все, є нереалістичною. Контроль над повітрям досягається за допомогою численних завдань, в яких ВПС США, як правило, зосереджуються на наступальних діях, щоб здобути і зберегти свободу дій, в той час як армія США схиляється до оборони від повітряних і ракетних атак. Наступальна культура військовослужбовців проявляється у виборі термінології: вони надають перевагу «контролю над повітрям», а не «відмові в доступі до повітря». Протиповітряна і протиракетна оборона, як активна, так і пасивна, є спільною вимогою для протиповітряної оборони і захисту сил, що робить контроль над повітрям справді спільним завданням. Розуміння переваги в повітрі і протиповітряної оборони є ще більш важливим при плануванні захисту військ під час операцій в «сірій зоні» між співпрацею і збройним конфліктом.
Внутрішні дебати в Міністерстві оборони щодо відповідальності за протиповітряну оборону призвели до утворення рубцевої тканини за попередні вісім десятиліть, починаючи щонайменше з конференції 1948 року в Кі-Весті. Боротьба між відомствами за ресурси призвела до необхідності укладання численних письмових угод між вищим керівництвом для врегулювання суперечок. У листопаді 1956 року міністр оборони Чарльз Е. Вільсон підписав меморандум «Ролі і завдання», в якому розподілив обов'язки з протиповітряної оборони: Сухопутні війська США відповідали за точкову оборону, а ВПС США - за зональну оборону. Точкова оборона полягає в захисті конкретної важливої речі або місця від безпосередніх загроз за допомогою зброї або систем, призначених для збиття або виведення з ладу цих загроз до того, як вони досягнуть цілі. Зональна оборона - це захист більшої зони або території від ворога за допомогою заходів, які можуть охопити більшу територію і не зосереджуються лише на одній конкретній цілі.
Меморандум Вільсона також поклав відповідальність за закордонні території на командувача військово-повітряних сил, додавши, що армійська частина в зоні бойових дій відповідає за свою власну локальну оборону. В армії США це означало, що за протиповітряну оборону в повітряному просторі над певним районом бойових дій відповідатиме командувач сухопутних військ, а не командувач повітряного компонента, що порушило єдність інтегрованої протиповітряної оборони під керівництвом одного командувача. Угода Лемея-Декера 1962 року мала на меті усунути ці розбіжності і підвищити ефективність за умови, що командувач повітряного компонента визначатиме регіони протиповітряної оборони, командувачі яких, як правило, делегуватимуть повноваження з управління органічними армійськими засобами протиповітряної оборони командувачу польової армії. Незважаючи на постійну увагу до цього питання в ході багатьох ітерацій оглядів і досліджень, дебати щодо ролей і завдань точкової та зональної оборони продовжуються сьогодні так само пристрасно і неврегульовано, як і в 1947 році.
Удари засобами наземного чи повітряного базування?
Дрон-камікадзе діє подібно до ракети класу «земля-земля», оскільки обидва [засоби] запускаються з наміром вразити ціль на території супротивника. Виявлення таких запусків може бути складним, оскільки радар та інші пасивні засоби намагаються розрізнити балістичні ракети, крилаті ракети і дрони-камікадзе - всі вони мають різні траєкторії польоту, швидкості і бойові частини. Виявлення, позначення і остаточне знищення зазвичай здійснюється під керівництвом командувача протиповітряної оборони району. Сьогодні місії з контролю над повітрям, як правило, покладають захист від повітряних загроз, ракет наземного та повітряного базування на наземні засоби протиповітряної оборони Сухопутних військ США. Це не означає, що винищувачі не можуть або не будуть здійснювати захист від дронів-камікадзе. Фактично, вони роблять саме це над Червоним морем. Але основним завданням винищувальної авіації залишається боротьба з ворожими літаками, а не лише зі зброєю, яку вони несуть.
Дрони розширили визначення повітряних загроз, але їх не слід вважати літальними апаратами лише тому, що вони літають. Коли противник запускає БПЛА, часто важко визначити, чи несе він зброю, чи діє як засіб розвідки, спостереження і рекогносцировки, чи є дроном-камікадзе. Протиповітряні засоби армії США все частіше змушені виявляти, класифікувати і реагувати на БПЛАчерез величезну кількість дронів у повітряному просторі, за що один із солдатів отримав прізвисько «Ас Сирії». Розуміння того, як класифікувати БПЛА в повітряному просторі над полем бою, допоможе забезпечити готовність армії до захисту від загроз наземним військам, і тому це питання має бути вирішене якомога швидше.
Дилема дронів
Зрозуміло, що нещодавнє розширення використання дронів в підобласті, яку дехто називає «повітряною літоралью», створює дилему, яка вимагає перегляду того, як збройні сили США здобувають і утримують перевагу в повітрі і ведуть ефективну протиповітряну оборону. Нинішній розподіл обов'язків з протиповітряної оборони між різними видами збройних сил може виявитися неприйнятним перед обличчям роїв дронів, деякі з яких становлять більшу пряму загрозу наземним військам, ніж інші. Повсюдна присутність дронів на сучасних полях битв - це технологічний прогрес, який змінює характер війни. Завдяки низькій вартості і комерційній доступності їхніх компонентів, ці безпілотні системи стають дедалі популярнішими в усьому світі - але їхні можливості не є чимось новим. Зокрема, дрони можуть створювати дилеми і в межах кордонів Сполучених Штатів, а не лише на полях битв за кордоном, як це нещодавно сталося на базі ВПС США в Ленглі. Розробка спільного рішення, яке синхронізує як активні, так і пасивні засоби протиповітряної оборони і враховує підвищену невизначеність при наведенні на ціль, є першим кроком на шляху до отримання контролю над повітрям. Як тільки це буде зроблено, наступним кроком буде створення масштабованої версії цієї спроможності, яка враховуватиме масовість на війні і обмеженість операцій в стратегічному змаганні.
Незалежно від того, закінчилась чи ні смуга домінування в повітрі протягом десятилітть, це не означає, що ВПС США втратять свою актуальність. Майбутня битва за контроль над повітрям проти рівних і майже рівних за спроможностями супротивників вимагатиме можливостей усіх видів збройних сил, які тісно співпрацюватимуть між собою. Це не «переосмислення ВПС США», а переосмислення спільних зусиль для здобуття контролю над повітрям. Військово-повітряні сили противника, безумовно, звернули увагу на те, як американські військові підходили до використання дронів протягом попередніх двох десятиліть. Врахування фактору маси на війні, коли протистоять рої дронів - у якості датчиків, зброї або і того, і іншого - вимагає важких розмов, які дозволять виробити реалістичні рішення для протиповітряної оборони і панування в повітрі. Рішення щодо ролей і місій, які визначають стратегії забезпечення ресурсами, мають допомогти об'єднаним силам краще зрозуміти і підготуватись до забезпечення переваги в повітрі і протиповітряної оборони зараз і в майбутніх умовах загрози. Захист військовослужбовців на передових позиціях залишається високим пріоритетом для командирів усіх ешелонів, а вирішення проблеми повітряної і ракетної загрози вимагатиме зусиль багатьох видів військ, які забезпечать як перевагу в повітрі, так і протиповітряну оборону як цілісну мету спільного домінування в повітрі.
