Ми були майже городські, Лубенські, але тихо так відсторонені, не далечко, за трасу. Засулля - так воно мені м'якого лягало назвою. Черстве таке - Лубни. І ніжне - Засулля. Звісно і річка була поруч, Сула ж, мілка і звивиста, бува зайдеш до середини, підборіддя над водою стирчить, наче поплавок, а пальці ніг в пісок зариваються, тримають, бо струмінь води тебе тріпоче і лоскоче, і змагається з тобою, і норовить збити з ніг, і ти зустрічаєш його грудьми і розпростертими руками, і перемагаєш, раз за разом, торжествуєш, дихаєш свіжістю. А бува присядеш трохи, щоб втриматися, пустиш в носа води, і вона плещеться в горлі, змішується річна вода із кашлем, із світлом, і тоді забуваєш про ноги, що так міцно хапалися за дно, тіло хилиться назад і зривається, піниться, крутиться, летить у вирій, спиною вперед, беззахисно і захопливо, бо несе тебе стихія, але ти знаєш, що обидва береги позаду пологі та піщані, що із загроз тільки муляка та цупкі водорості, але й з них виплутатися не проблема, тому ти віддаєшся долі, змиряєшся з програшем і тіліпаєшся у тих знайомих, але норовливих водах, терпиш поразку, ба більше, насолоджуєшся нею, бо втрачаючи силу, знаходиш розвагу, і ніхто нічого від тебе на ті короткі кілька хвилин не хоче, бо ні за що ти тепер і не відповідаєш, бо тебе несе природа.
- Санька - кричить хтось з поверхні, кричить, коли я надовго пірнаю з головою - Санька прєкращай!
Той голос ловить мене, ловко, під руки, повертає до себе. Баба каже на мене «Сашко». Мати «Саш». Батько ніяк не каже. Він взагалі завжди мовчить, коли не на роботі. Та й на роботі, поки водить свою газельку і розвозить продукти по магазинах, теж мовчить, киває жіночкам у фартухах, ставить коробки на землю, тицяє якісь папірці. Я колись із ним їздив. Батько не поганий, просто він як розбавлений компот, колір має, а смаку ні. Замість думок у нього важка тиша, і я поруч з ним відчуваю себе важкою тишею. А от «Санькою» називає мене брат. Він мені такий дорослий і серйозний, такий надійний і близький, що я був би радий, якби він мені був батьком. Він, як солодкий кисіль. Вилізу з води, запиханий, серце калатає, лікоть обцарапаний ракушками, пече, а він рукою до себе маше, наче із столу невидимого щось згрібає і далі кличе: "Санька, іди сюди". І в голосі його жодна ниточка не дрогне, там шепіт листя і мед, і я йду до нього, сідаю на пісок і тулюсь боком. А він підгорне мене рукою-крилом і так сонно стає і просто, і ніби та річка перед нами то кіно якесь, і блищить вона яскраво, наче риба на сонці, і все так далеко стає, наче увісні.
"І Дімку з собою забереш" - вибухає мати і гримає дверима так, що порох сипеться з кутків. Він не сперечається, тільки дивився на мене розгублено і знизує плечима. "Ти сам винний" - кричить мати, збираючі батькові речі - "Ти чурбан глухонімий! Від тебе ні слова доброго не почуєш, ні підтримки! Та ти хоч би взяв і наорав колись, крикнув! Га!? Ну чого ти дивишся? Чого ти дивишся!? Пізно вже, пізно! Уходь!" Ми стоїмо на ганку серед сумок і пакетів, зимових і літніх речей, поділених навпіл іграшок. Я тримаю деревяний літак, який Дмитру подарували на День Народження, білий, з широчезними крилами, його улюблений і мій улюблений. Я не хочу міняти брата на іграшку. Як так вийшло, що я мамин, а Діма папин? Ми з мамою балакливі, вони з татом мовчазні. Ми з мамою біжим куди очі світять, вони з татом сидять і чекають, або роблять те що їм наказано. Ми з мамою лишаємося. А Дімка з татом їдуть. Заберуть із собою всю цю кіпу речей, половину іграшок, погрузять в газельку і поїдуть невідомо куди.
"Я буду писати листи" - шепочу я брату і міцно стискаю його руку. Мені хочеться віддати йому щось своє, таке, що буде нагадувати про мене, щоб він не забув, не загубився. Я чув від мами слово "розлучення" коли вона говорила з тьотьою Светою по телефону, і потім вона кидалася цим словом у батька, багато разів. І ніби це "розлучення" зараз не у них, а у нас із Дмитром. Бо у них насправді це виганяння, кидання, виштовхування. А розлучають нас, мене і Дімку, і ми тримаємося за руки так, щоб ніхто і ніколи не розірвав, чіпляємося один за одного, і я чую його спокій і сум, а він чує мій страх і розпач. Батько виходить з дому і притримує двері, щоб не гупнули, і не розлютили маму ще більше. Оглядає двір, літню кухню, асфальтну доріжку, що повз курник веде до городу, туди де батько курить ввечорі і зранку. Намацує пачку цигарок в кармані, і раптом пригадує щось, зіщулюється всім тілом, пригинається до землі, наче вигнанець і хапає разом усі клунки. "Я буду писати" - повторюю я Дімці - "Я у мами адресу взнаю і буду писати. Або телефон знайду і подзвоню".
"Додому йди!" - кричить мама із сіней. Я не ворушуся. Може втікти? Пригнути з ними в газельку і поїхати далеко-далеко, туди куди занесе нас потік батьківських справ. Побігти за ними, схопитися за борт, перевалитися в середину, заховатися серед картонних коробок, пластикових контейнерів і пакунків з речима, зачаїтися і не дихати, щоб не долинав мамин голос, спинити серце, щоб не почув ніхто мого хвилювання, і їхати з ними, забувши про правила, падати в невідомість спиною назад, бо там біля батька, на пасажирському, сидить Дімка, і він підхопить, він зупинить, він домовиться, щоб я лишився, бо він дорослий, хоч всього і на два роки тільки старший. Мама тримає мене за плечі. Дімка розвертається біля калитки і крутить головою. “Не треба, Санька”. А потім посміхається так, наче хоче осліпити мене. “Віууу” - промовляє він самими губами і робить хвилястий рух рукою, вперед і вгору. Машина, як на зло заводиться з першого разу. Мама схлипує і ховається в дім, дзвонить комусь, жаліється. Газелька зникає за поворотом, а я ще довго стискаю в руках дерев’яний літак і повторюю пошепки “Вііііуууу"!
