Телефоную в Garvis, хочу записатися до лікаря. «Добрий день! Вас вітає клініка Garvis. Мене звати Анастасія. Чим я можу вам допомогти?». Відповідаю на запитання операторки стандартно, спокійним голосом. Кладу слухавку. Аналізую, як пройшла наша розмова (я не можу не аналізувати). Якої думки про мене Анастасія?.. Не те, щоби мені це було важливо, просто цікаво. Зрозуміло, що в Насті немає часу й бажання думати про сотні пацієнтів, які телефонують їй щодня, та все ж таки...
«Цей Денис Лукін 1987 року народження — типовий нещасний чоловічок, який говорить таким тоном, ніби помирає. Веселіше, Денис! Поки ми живі, завжди є місце гумору. Якщо це нікого не ображає. Чим складніша ситуація, тим потрібніший жарт! Дивись, не все так погано: по-перше, ти живий. По-друге, ти можеш подзвонити. Не треба записуватися в реєстратурі. Ти маєш пам'ятати, як це було, Денис. Ми — професіонали, які здатні тебе вилікувати. У тебе, скоріше за все, є гроші, якщо ти нам подзвонив. Або позич. Коли візьмеш у борг, це значить, що в тебе є чудові друзі, які готові тобі допомогти, а це прекрасно! Вище ніс, Ден!»
І дійсно. Дякую, Анастасіє.
Аж захотілося знову набрати той номер. «Настя? Давайте ще разок. Зараз буде краще. Отже, почнімо з тої фрази, де ви...»
Як би я говорив, маючи другий шанс? І бувши впевненим, що операторку не засмутить мій гумор.
— Добрий день! Вас вітає Garvis. Мене звати Анастасія. Чим я можу вам допомогти?
— Привіт, Насте. Я Денис, і я планую показати вашому ескулапу свого дружка.
— Як звати друга?
— Ти впевнена, що хочеш це знати?
— Так, я маю ввести дані в базу.
— Ну, добре. Бешкетник.
— А по батькові?
— Вікторович.
Вона б відчула мій грайливий тон, і ми б обидва посміялись. Це гарний початок лікування. Позитивне налаштування.
Потрібно якось накачувати себе гумором. Пам'ятаю, колись був популярним «веселющий» газ. Мати його завжди із собою, як деякі тримають при собі перцевий балончик.
