Опинившись у компанії нових знайомих, отримую пропозицію випити. Укотре повторюю: «Я своє вже випив». Хтось дивується, хтось умовляє, дехто мовчить. Розповідаю їм, як це в мене було.
Якщо я пив, то тільки до відключки. Інші стилі пиття здавалися мені марною тратою грошей, часу й здоров'я. Подобався той момент, коли ти м'яко відпливаєш у нікуди, як лід, який розчиняється сам у собі в твоєму келиху...
Коли я з кимось пив пиво, то потім добивався міцним алкоголем. Вино — так само. Коли я з кимось пив віскі, то я пив віскі, до кінця. Але частіше за все я пив сам.
Це була свого роду гра у воскресіння. Забавки зі смертю. Можливість подражнити її, як скаженого пса на ланцюгу...
Після кожної пиятики я помирав. А на ранок оживав знову, з сушняком у роті й душі, і з головним болем зрозуміло де. Потрібно було знайти воду, знеболювальне й секс. Потрахатися — один із найкращих засобів від похмілля, ліпше, ніж розсіл з-під солених огірків. Насправді я, звичайно, цю гидоту ніколи не вживав. Я про розсіл.
Секс... Після алкоголю завжди загострюється бажання. Одна з моїх колишніх дівчат якось мені сказала: «Слухай, а давай спробуємо не кохатися кожного разу, як бачимось? Цікаво, чи вийде в нас робити щось інше?». Справа в тому, що я завжди приходив до неї з пляшкою...
Як це працює? Організм відчуває, що помирає, і хоче наостанок передати свої гени.
Кинувши пити, я зрозумів, що не такий уже я і еротичний гігант, і добре: любощі стали відбуватися не надто часто, але почали приносити справжнє задоволення, без домішок. І бажання близькості тепер виникало тоді, коли цього хотів я, а не Johnny Walker.
Сидячи весь вечір у компанії однодумців із постійно повним(диво!) келихом віскі приємно було(зараз я майже не можу собі це уявити) на якомусь цікавому фрагменті розмови раптово втратити нитку оповіді, яку слухав, і заснути там, де сидів чи лежав. Тебе вже не добудяться. Навіть якщо комусь це вдасться, завтра ти цього не пам'ятатимеш. Твоє тіло перетащуть на диван або накриють пледом там, де воно перебуває.
Ранок подарує здивування. Де я? Хто я? Навіщо...
Я не пам'ятаю, хто я, але точно пригадую, що десь тут заховав пляшку води...
Нестерпний головний біль тамувався пігулкою «Спазмолгону». Байдуже, що його не можна пити часто, і не рекомендовано вживати натщесерце. Гірше, ніж від бухла вже не буде...
(Якось із подругою гуляли Києвом, і вона сказала, вказуючи на одну фабрику, здається, на Подолі: «А ось тут роблять твій "Спазмолгон". Не хочеш здійснити паломництво?»)
Без упаковки цих ліків я не виходив із дому...
Раніше мене теж, як і тебе, мій нестримний друже, бісили люди, які зав'язали з алкоголем. Що значить «своє випив»?! Куди ж ти так поспішав, жадюга? Невже не можна було розтягнути це ні з чим незрівнянне задоволення на все своє жалюгідне життя?
У тих людях я вбачав загрозу для себе. Це був виклик моєму способу життя. Моєму життю взагалі. Я уявляв, що можливий такий момент, коли я теж вип'ю своє, і це лякало мене більше, ніж смерть.
Я не хотів розмовляти з такими людьми. Власне, вони й не були для мене людьми...
Про себе я казав, що своє я ніколи не вип'ю. Бо ж я п'ю в міру... І що з того, що ця міра екстравелика?.. Яка є — моя.
Я більше не граю зі смертю в ці алкогольні ігри. Награвся, подорослішав. Попереду лише одна гра, останній поєдинок, і вище керівництво моєї ліги наказало мені програти нокаутом у другому раунді, і я погодився на ці умови...
