Це колись давно розповідала мені моя бабця, що чула від старших людей таку історію…
Все починалося в далеких тридцятих роках двадцятого століття. В їхньому селі жив один чоловік. Його звали Іван. А по вуличному прозивали Шваб. Можливо так дражнили. А можливо тому, що мав походження від колишнього герцогства Швабії (що в Німеччині). То так іноді люди переселялися і за ними закріплювалася назва звідки вони прибували. Так іноді і утворювалися прізвища.
А в цього Івана було двоє дітей. Старший був хлопчик. Назвали також Іван. А молодша було дочка. То її все називали в школі Рузя, хоча і справжнє ім’я носила Амалія-Розанда. Але хто тоді мав то запам’ятати.
Ну тай діти росли досить такими і гарними і роботящими. Тай сам Іван Старший був добрим господарем. Старався, працював не покладаючи рук. Дуже скоро і хату звів і господарку коло хати вже мав. Роботящі були обоє з дружиною. І все їм вдається. І все мають. Така молода щаслива сім’я – лиш око радує.
Якось одного дня Іван поїхав до лісу. Так, як тоді все будувалося з дерева, то матеріал брали просто в лісі. Але треба було собі нарубати. От він і поїхав. Що правда поїхав не сам. Бо що там один чоловік дасть раду. Дерево треба зрубати, почистити, поскладати на воза. Тож ще одні руки зайвими не будуть. Взяв він свого сина.
Хлопець був дуже робітним. Так, що аж старі ґазди не могли на хвалитися. Як він їм подобався. Але мав Іванко дуже одну таки ваду. Він був хлопець красивий, статний, стрункий. Тож і не одна красуня усміхалася йому. А він тим і користав. І як би там не було. Але такі його парубоцькі штучки сходили все з рук.
І хоча в той далекий час закон моралі на селі стояв на першому місці – та однак йому все сходило. Аж не вірилися, що так може бути. Ну як так, аби всі знали, що парубок гуляє на всі довколишні села і ніхто навіть пари з уст осуду.
Та розплата за «злочини» прийшла звідки її не чекали. В лісі, як то водиться, вони рубали дерево. Іван був сміливим. Навіть інколи аж надто безстрашним. Тому він не звертав уваги ні на що. І даремно.
Під кінець дня, коли вже валили останнє дерево, в тата руки не втримали. І так вийшло, що дерево впало не туди, куди мало. І як раз на молодого Івася. Та так впало, що повністю всю нижню частину тулуба привалило. Додому вже довезли труп. Бо удар був надто сильним. Хлопчина стік кров’ю.
Але історія на тому не закінчилася. По якомусь часу Рузя, молодша сестра померлого, вийшла заміж. Дівчина вона була красива. Тай фізично вдалася була вся в маму – такої доброї, міцної статури. Тай не лінива була дівчина. Тож мала бути доброю господинею. А значить шлюб мав бути вдалим.
І от однієї ночі сниться їй брат. І такий страшний він стоїть перед нею. Увесь в якомусь чорному, порваному балахоні. Сам увесь обдертий, побитий. Стоїть і таким гнівливим поглядом дивиться на неї тай каже: «Як прийдеш додому і буде тобі мама давати каблучку – то не бери її. Не бери!» і на цьому все скінчилося.
Минув якийсь час. Було це в літку Розанда була уже шостий місяць носила дитину. І от якоїсь неділі вони з чоловіком зібралися в гості до батьків. Приїхали, по були якийсь час. І вже почали збиратися в дорогу. Батько наче б то і хотів ще трошки затримати їй в хаті. Але мати зовсім ні. Мовляв, дорога на друге село тож краще приїхати за дня. Тож молоді почали лагодитися.
Ну а як відпускати рідну дочку з порожніми руками. Тай поклали їм до воза там щось. І от раптом мама виносить в руці каблучку. Та таку красиву, з оздобами. Дуже таки дорога річ. І підносить донці. «На – каже – Будеш мати від мене хоч одну добру річ на пам’ять. Ти ж в мене одна донечко». А Розанду так наче б ножем хто врізав. Каблучка така ж як і у вісні.
Мовчить дочка. І не хоче нічого сказати і брати боїться. А мама таки впихає їй то в руку. Нічого не поробиш. Взяла. Через силу. Тай поїхали.
Минуло Різдво. В молодої пари народилася дитина. І знову сниться Розанді брат. « Що ж ти наробила?! А я попереджав! Не послухала мене. Що ж… То знай – ця каблучка несе в собі заховане зло. Ти будеш мати все, що лише захочеш. Будеш мати багатства. Але заплатиш страшну ціну!». І сон попав. Довго мучилася Роза догадками і сумнівами. Аж поки не прийшла весна. А разом із нею не прибавилося ціла купа роботи. Тай так і забулося.
Минав час. Розанда носила вже четверту дитину. В стайні стояли три корови. А ще в господарстві була пара коней, птиці, свині. Добре що хоч чоловікові батьки робили не покладаючи рук. Бо хто б з тим дав раду.
А старі Шваби і далі розросталися багатством. І байка те, що не було кому то навіть дати. Усе в них велося. І кінь добрий. І корова дійна. І кури гарно несуться. І ніхто не здихає, як то часом буває в людей. Старий став навіть старшим братом у церкві. Бо ж кого оберуть як не того, хто собі може дати ради.
Хоч бабки між собою подейкували, що Швабова жінка роги чоловікові наставляє ще від молоду і причому стабільно. Але відкрито таку не славу сказати боявся. Бо всі знали, що суд завжди був на боці багатіїв. Тож життя тривало.
Та одного дня все скінчилося. Чоловік зліг і помер. А через кілька днів за не з’ясованих обставин померла і дружина. Обох поховали згідно звичаю. З усією пишнотою цього обряду у давньому українському селі.
Та видно, що Небесній Канцелярії мали на то все зовсім інший погляд. Тому, вже наступного дня стали відбуватися якісь не зрозумілі речі. Почалося з того, що на наступний день в колишньому господарстві згорів сарай де тримали свиней. Тварин щоправда тоді не було. Але сама будова повністю була пожерта вогнем. Щастя лише що на інші будівлі не перекинулася. Наступним в списку стала добра подружка покійної. На неї на пасовиську напав бугай. Бик вирвався зі стайні одного ґазди і побіг до худоби. А вона там стояла. Жінка мало пух не випустила. Ледве врятували. Але така вся була поломана, що навіть дивитися було страшно. А далі лише гірше…
Будучи головою церковного братства Іван, як порядний господар, давав на храм чималі суми. За то йому звісно «били поклони» і співали «многа літа». Тож за короткий час громада звела нову, прекрасну будівлю – резиденцію. А ще нову дзвіницю і деякі інші будівлі.
І от на третій день раненько усіх розбудив дзвін. На цей раз горіла резиденція. За лічені хвилини вигоріло все до тла. Ще й на дзвіницю вогонь перекинувся, бо та близько дуже стояла.
Не минуло і самої хати, де жили покійні. Ще в перший день Розанда з чоловіком залишилися ночувати в батьківській хаті. Бо ж не лишати саму. Та спати їй в ночі не довелося. Всю ніч щось не давало зімкнути очі чоловікові. І стукало. І ходило десь по стриху. І навіть кашляло. Так, що Микола сказав до Рози що він тут ночувати більше не буде ніколи.
Так минув рік. Страхи по волі вщухали. Люди почали забувати про ті не приємні події. Але одного літнього дня поїхала Роза до міста продавати всяку городину. Там вона зустріла одну свою давню подругу, що вийшла заміж на третє село. Та була дуже говірка і все про все знала. Тож почувши від подруги такі розповіді – порадила їй поїхати до одного старця, що жив не далеко від їхнього села.
В дома Роза розповіла про це своєму Миколі. Той радив поїхати. Позаяк він був чоловіком побожним. І мав страх перед мертвою тещею. Навіть більший аніж дехто перед живою. Хоча і жили вони між собою дуже добре.
Десь аж за місяць поїхала Розанда до того старця. Прийшла до нього. Привіталася. А він їй і каже:
– Знаю дочко, чого ти прийшла. І що хочеш спитати. Тож скажу тобі просто – каблучка та, що тобі мама дала колись є поганою. Мама твоя займалася чаклуванням і ворожбитством. І духів прикликала різних. Вона продала душу дияволові. Того і мала всього чого лиш хотіла. А як її душу забрав нечистий – то так все і почало горіти. Бо гроші були брудні. Більше того, в тебе дитино, був брат. І помер він від розплати за все це. Бо і тато твій був маминим посібником. Вони у двох зло призивали. Тож нічого дивного в тому нема, що у них все йшло. Бо так сатана дає до часу, відчути владу. Це зло ведеться в твоєму роді вже кілька поколінь. І тепер добралося до тебе. Ще твоя далека прабабка з цим водилася. Якщо хочеш збутися біди – роздай то майно бідним аби молилися за тебе. А каблучку віддай в один монастир. Там є справжні монахи, що знають що з тим зробити. Ти не матимеш більше тих статків, що мала досі. І майна такого швидко не наберешся. Бо і сама знаєш, як самою чесною працею в полі багато заробиш. І молися дитино. А якщо ні… А якщо ні, то знай, що повториш шлях свої мами. Але кінець буде страшним. Біс забере твоїх дітей, як забрав твого брата. А в самому кінці і твою душу. Іди небого. Іди. Я помолюся за тебе.
Більше їй старець нічого не сказав. Роза повернулася додому сама не своя від роздумів. Але що тут скажеш. Страх було залишати каблучку в себе. Але з іншого боку і шкода було того майна, що так нажили до тепер. Бо хто його там знає як з ним буде.
…. Минув час. З семи Розандиних дітей залишилася лише одна Настя. Решта трагічно погинули. В Розанди все велося прекрасно. Так, як і в її мами. І всі в селі називали її найкращою господинею. Гроші все крутилися в хаті. Тай господарство було солідним. Свій сорок сьомий рік Роза зустрічала уже з третім чоловіком. Два попередніх раптово померли молодими.
Настя виросла. Була вся в маму. Красива, статна, висока, струнка, вродлива. Тільки спосіб життя вела вкрай аморальний. Та ніхто про неї в селі лихого слова не казав.
Видно, таки добре обвила серце та чорна обручка. Таки не змогла Роза розлучитися з таким прекрасним і таким страшним подарунком. Видно таки багатство стало для неї важливіше за все. За дітей, за мир, за справжню сім’ю, за любов.
